Широкомасштабне вторгнення Росії обпалило своїм вогнем майже кожного, перевернувши життя й багатьох краматорців. Музикантка Ярослава Вайс, яка зі своїми друзями розвивала у Краматорську успішний творчий проєкт “SA&VA”, як і багато містян змушена була залишити рідний дім. Сім місяців вона з сім’єю мешкала у Дніпрі, а потім оселилася у Кременчуці на Полтавщині. Про те, чим займається в місті, з якими труднощами зіткнулася та про що мріє, Ярослава поділилася з журналістом “Pro100Media”.
Сім місяців – це довгий термін, щоб освоїться на новому місці. Чому вирішили переїхати?
Основні причини – дороге житло та відсутність роботи. Так вийшло, що більшу частину заощаджень, яка у нас була з собою після евакуації з Краматорська, ми, по суті, витратили на оренду квартири та елементарні потреби. Роботу знайти було важко. Коли мій чоловік із двома вищими освітами намагався влаштуватися на роботу перше, про що його запитали: “Ви вмієте користуватися комп’ютером?”. Цілком нормально, як мені здається, коли роботодавець під час співбесіди цікавиться, що вміє людина у професійній сфері. Але це дивно запитувати у людини з освітою, чи володіє вона комп’ютером.
Тому коли нам зателефонували друзі з Кременчука та запропонували пожити у їхньому будинку ми з радістю переїхали. Вони всією сім’єю поїхали до Америки, а ми скористалися можливістю. Переїхали за принципом: “де є житло”, не обираючи місто.
Взагалі зараз, під час війни, дуже сильно видно людську допомогу та байдужість. На контрасті можна побачити різницю між людьми, які покинули свої міста та тими, хто нікуди не виїжджав. Я розумію, що ніхто не зобов’язаний давати щось безплатно, але наживатися та самостверджуватись за рахунок переселенців це не нормально.
Чи є у менталітеті кременчуківців щось незвичайне на вашу думку?
Я звернула увагу на спокій людей. У Краматорську я звикла, що якщо потрапляю на прийом до лікаря, я маю все надати дуже швидко. Якщо я щось недоказала чи недописала, то це було проблемою і мене взагалі могли не прийняти. Наприклад, якщо забула картку у реєстратурі. У Кременчуці ніхто нікуди не поспішає. Лікар заспокоїть та зачекає.
Була ситуація також на касі супермаркету, коли я забула зважити печиво. Касир сама пішла і зважила, а в черзі, що стояла за мною, ніхто не обурювався. Я була у приємному шоку від цього. Взагалі я довго звикала до спокою місцевих мешканців. Їхні стосунки не такі різкі як у нас у регіоні.
Чи виходить зараз займатися творчістю?
Так, я намагаюся не втратити музику. Після переїзду в нове місто я дуже боялася, що не зможу тут реалізовуватися. Але виявилося, що у Кременчуці живе наш друг, музикант Даніїл Яшнов з Краматорська. Я була дуже рада, що він тут. Ми почали збиратися в нас вдома, грати музику, репетирувати. У мене донька теж музикантка, грає на скрипці. Тож у нас вийшло непогане тріо. Донька переймала досвід, бо після закінчення музичної школи досвіду мала небагато.
Зараз ми граємо на вулицях. Виходимо до парку або на набережну і даємо свої невеликі концерти. Спочатку мене дивувало наскільки у Кременчуці чуйні люди. Дуже багато хто зупиняється, слухає музику, буває, що дітки підбігають і танцюють поряд з нами. Всупереч війні, приймають музику з теплотою, підходять, знайомляться, дякують. Ми намагаємось грати кавер-версії на сучасні українські рок-композиції, які подобаються нам. Приділяємо цьому час у вихідні.
Чесно, спочатку я боялася виходити з музикою на вулиці. Думала, раптом поліція прийде та оштрафує. Просто у Краматорську виступити на вулиці без погодження з місцевою владою не можна. Тоді ми вдвох із Сергієм Савенковим мріяли про те, щоб влитися у музичне життя Краматорська, що в нашому місті буде простір, куди зможуть приходити музиканти та грати. А коли цей рух тільки почав розгойдуватися, почалося повномасштабне вторгнення.
Також я займаюся з дітьми вокалом у приватній школі. Пробуємо шукати онлайн-конкурси, у яких можна взяти участь. Мені дуже подобається, що я відкрила в собі цю грань – зараз мені не тільки подобається співати, мені хочеться поділитися своїми вміннями з іншими. Тому що одна справа вміти самому, інша – навчити, пояснити.
Також я пишу казки. Хтось, може, вважає їх дурістю, але мені подобається це робити. Буває прийде думка під час того, як закипає чайник і я намагаюся її записати. Це мої думки, емоції, і я намагаюся не ховати їх. Ми всі зараз і так травмовані війною, тож позитив це завжди добре. Думаю, якщо мені вдається писати, це комусь потрібно. А взагалі зараз я намагаюся жити, як відчуваю, щоб не втратити себе.
Я хотіла б, щоб казки надрукували. Але для цього, ясна річ, потрібні гроші, які зараз йдуть на те, щоб забезпечити насамперед родину. Але я вірю, що настане час, коли видання моїх казок побачить світ.
Чи були у вас проблеми з роботою на новому місці?
Її я знайшла через знайомих. Мені запропонували роботу у приватному ліцеї, де навчаються діти з 1 по 5 клас. Коли там дізналися, що я займаюся музикою, запропонували викладати музикальне мистецтво. Вже потім вони дізналися, що за освітою я історик світової культури, і диплом дозволяє мені викладати.
Я з нуля створила курс музикального мистецтва, думала що цікавого можу розповісти дітям про кожен інструмент, про їхні назви. Мені самій було цікаво, хоча це займало величезну кількість часу та енергії. Але оплата за роботу була невелика, тому пізніше я почала проводити індивідуальні уроки вокалу і брати на себе більше годин. Робота посилена, тому влітку намагаюся відновити здоров’я.
Як зараз минає ваш звичайний день?
Зараз я знайшла підробіток в інтернеті, потім проводжу заняття з англійської мови вдома. Намагаюся більше часу приділяти своєму здоров’ю, коли є час. Морально готуюся до насиченого навчального року.
Які у вас творчі плани?
Я маю особливу мрію – хочу відкрити в Кременчуці музичну студію. Зараз я шукаю грантові програми та людей, які навчать мене як правильно оформити заявку.
Взагалі мені хочеться жити. Жити цікаво. Я розумію, що іншого життя в мене не буде, тому намагаюся насолоджуватися кожної миті, знаходити цікаве.
Коли я ще жила у Дніпрі, хотіла зібрати своїх музикантів із Краматорська, шукала заклади, де це можна зробити. У Кременчуці такої можливості, на жаль, немає. Це місто менше Дніпра, трохи навіть нагадує Краматорськ.
Зараз моє головне завдання – вижити. Сил зібрати та відіграти великий концерт поки що немає. Тому я тішуся, що у нас є можливість грати на вулицях та я можу розвиватися як вокальний коуч.
Ви віруюча людина. Це допомагає під час війни?
Взагалі під час нашого спільного лиха, з того моменту, як ми вирішили їхати з Краматорська, я щодня відчувала допомогу Бога. Буває, що я подумаю про те, чого мені не вистачає або чого хотілося б, це з’являється в моєму житті. Це стосується й пошуку нового житла, коли несподівано нам запропонували варіант у Кременчуці, й мого музичного шляху.
Завдяки вірі я познайомилася з багатьма чудовими людьми, які раді просто тебе обійняти. Людей, з якими комфортно мовчати та комфортно говорити. Взагалі віруючим людям пережити весь жах війни набагато простіше. Усі ми однаково відчуваємо біль. Але з Божою підтримкою і позитивним оточенням все переживається краще.
Якось на одному із заходів у церкві, яку я відвідую, мене запитали: “Якою б людиною я хотіла б, щоб мене запам’ятали?” Я відповіла, що хочу, щоб мене запам’ятали усміхненою. Так воно й буде.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
