“Заради кожного життя”: госпітальєрка Катерина Галушка про війну та роботу медиків на фронті 

Катерина Галушка — комунікаційниця та бойова медикиня на псевдо «ООН», яка працює з пораненими та загиблими. Уперше дівчина опинилася на фронті чотири роки тому, ще навчаючись в університеті. Вона пройшла навчання у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри», бійці якого щоденно ризикують власним життям,  рятуючи військових. В березні 2022 Катерина повернулася на фронт вже командиром загону бойових медиків. Зараз вона працює в ЗСУ на цивільній посаді та періодично їздить на ротації.  

В розмові з журналістом “Pro100Media” Катерина розповіла про порятунок життів,  врятованого окупанта, медичне оснащення на фронті та висловила свої думки щодо відношення деяких українців до армії як до штрафбату.  

Катерино, як ви потрапили до медичного батальйону?  

Насправді це довга історія життєвого вибору. Я дуже хотіла робити щось корисне для людей, багато думала про це. Хотіла піти у Збройні Сили України на контрактну службу, але багато знайомих військових мене відмовляли, казали, що потрібно придивитися та декілька разів подумати. Спочатку я волонтерила у військовому госпіталі в Києві, де багато спілкувалася з пораненими. Одного ранку я прокинулася з думкою: “А що особисто я зробила для України?” і в той день я начебто знак з небес отримала – у фейсбуці побачила інформацію про медбатальйон «Госпітальєри», відправила заявку, пройшла курси та вирішила залишитись тут. Досі вважаю це одним з найкращих рішень у своєму житті.  

У вас є медична освіта? 

Ні. Насправді комплекс завдань бойового медика не вимагає медичної освіти. Для цього достатньо пройти курси та періодично підвищувати кваліфікацію. Я постійно цим займаюсь, відвідую різноманітні лекції, семінари, тренінги, виконую практичні завдання. Додається до цього ще особистий досвід, якого за 4 роки в мене багато.  

Розкажіть про свій волонтерський досвід? 

Я входила до громадської організації “Волонтерська сотня. Доброволя”, що допомагає пораненим у шпиталі, хлопцям на передовій, дитячим будинкам на сході України. Це одна з найбільших волонтерських організацій на території України,   

 Що зараз входить до ваших обов’язків?  

Я працюю у двох зонах відповідальності – продовжую бути бойовим медиком та їжджу на ротації. Ротації чергуються з основною роботою. Я спеціаліст з комунікацій у Збройних Силах України. Ми відповідаємо за зовнішні та внутрішні комунікації ЗСУ,  займаємось розбудовою іміджу в очах зовнішньої аудиторії, репутації ЗСУ, ведемо боротьбу з дезінформацією та фейками, налагоджуємо комунікації з цивільним населенням, щоб воно було проінформоване про стан справ.  

Як проходить ваш звичайний робочий день?  

Я приходжу на роботу в штаб і кожен день з ранку до ночі працюю зі Збройними Силами України.   

Що змінилося в вашій роботі з 24 лютого 2022?  

Роботи та відповідальності стало набагато більше, тому що зараз ЗСУ знаходяться в епіцентрі уваги всього світу. На нашій роботі акцентують увагу як міжнародні партнери, так і наш ворог. Тому маємо працювати виважено, все доступно пояснювати, захищати інтереси ЗСУ.  

Якщо казати про мене, як про бойового медика, змінилося буквально все. Кількість, складність роботи, відповідальність за чужі життя стала більшою в сотні разів. Звичайно і ризику стало набагато більше, тому що війна для бойового медика до 24 лютого 2022 року – це просто постійно перебувати на позиції, де щось відбувається не дуже часто. Зараз же робота бойового медика на передовій – це обстріли кожен день.  

Де ви побували за останній рік? 

В Київській області я працювала в Бучі, Гостомелі, Ірпені. Потім поїхала на Донбас. В мене є ареал роботи на Авдіївському напрямку. Вдалося взяти участь в одній військовій операції на півдні України, не можу розкривати деталі, але тепер я знаю як працювати на морі.   

Чи важко вам бути бойовим медиком?  

Складно більше морально. Фізично ти звикаєш носити броню, виносити поранених, тягати рюкзаки, бігати. Але саме через бойового медика проходять всі поранені. Медиків не вистачає, тому наша команда працює з багатьма підрозділами. Поранених та загиблих може бути багато. Дуже важко, насправді, боротися зі смертю, це великий вантаж відповідальності за людину, яка може померти на твоїх руках. Морально важко перевозити тіла загиблих, особливо після того, як я перенесла особисту втрату, Я розумію відчуття родини, яка скоро отримає звістку про те, що їхня кохана людина загибла.   

Якось вдається абстрагуватися?  

Абстрагуватись дозволяють два моменти. Перший  – це золоте правило холодного розуму, тому я намагаюсь логічно обґрунтувати для себе деякі речі та не впадати в істерію. Другий – це те, що коли я знаходжусь не на ротації, дозволяю собі жити повноцінним життям. Не забороняю собі смачно поїсти або купити речі, які сподобались. Намагаюсь більше часу проводити з сім’єю та друзями для того, щоб викорінювати нагатив та заміняти його позитивними моментами та спогадами, які надзвичайно важливі для мене. Ну і звичайно, абстрагуватися дозволяє внутрішня мотивація. Кожного дня я прокидаюсь та кажу собі: “Сьогоднішній день ти точно переживеш, тому що зобов’язана зробити щось корисне”. 

Чи доводилось вам допомагати пораненим росіянам?  

Особисто мені в руки вони не попадалися жодного разу і це, насправді, прекрасно. Але був цікавий випадок, коли одна моя знайома людина, яка теж стала бойовим медиком, подзвонила мені та спитала що робити з певним пораненням. Я розповіла. Через півтори години після цього вона передзвонює мені та каже, що мої поради допомогли врятувати життя росіянину.   

Ви пам’ятаєте своє перше бойове завдання?  

Звісно, пам’ятаю як їхала на свою першу ротацію під Маріуполь. Тоді я думала, що побачу війну наповну: як щось стріляє, а кожен день – це боротьба зі смертю, де є біль, емоції та радощі від перемоги. Але було тихо, стріляли один раз на кілька днів. Ніякої динамічності, ніхто не йшов через поле в наступ, на нас ніхто не наступав, за 2,5 тижні не було жодного пораненого. Але поринути в життя військових перший раз було для мене дуже цікавим досвідом. 

Взагалі я завжди кажу, що я на ротаціях до 24 лютого 2022 року – це людина, яка поїхала на дачу. Незважаючі на обстріли, в нас були непогані умови для життя, а в 90% випадках ми допомагали військовим лікуватися від звичайних хвороб, які супроводжують людину: зубний біль, грип, ГРВІ, проблеми з м’язами та таке інше.  

Яка на сьогодні ситуація з медичним оснащенням на фронті?  

Я завжди кажу, що як би добре не було, можна краще. Насправді, якщо порівнювати ситуацію до 24 лютого 2022, перше півріччя повномасштабного вторгнення, то те, що відбувається зараз – ситуації кардинально різні. Медичне забезпечення покращилось, стало якіснішим та ефективнішим. Я бачу як в нас почала вкорінюватись система переливання крові під час догоспітального етапу, і це реально щось унікальне. Ми цей досвід запозичили у наших західних партнерів, але в них не було таких активних бойових дій, як в Україні. Ми гідно змогли його інтегрувати. Це класно, і це дуже гарний показник того, як медичне забезпечення в Україні розвивається.  

Але є, звичайно, і моменти над якими ще треба працювати та вдосконалювати. Наприклад, хотілось б бачити кращим оснащення аптечок. Ще одна проблема медичного забезпечення на фронті – це люди, яких в цій професії не так багато. Логічно, що коли немає людей, рівень надання послуг на передовій може погіршуватись.  

Що додає вам сил працювати далі?  

Бажання зробити якомога більше, щоб війна скоріше закінчилась та можна було б жити простим життям. Це реально мотивує. Війна, насправді, вже дуже втомила. Взагалі, мені хочеться, щоб майбутні покоління українців ніколи не знали, що таке війна.  

Що допомагає вам боротися зі страхом під час виконання завдань? 

Я не думаю про страх в ці моменти, я зосереджуюсь на виконанні. Для мене головне – повернути людину живою додому або довезти її тіло, тому що все це дуже важливо. Я знаю наскільки важливо побачити тіло, щоб бути впевненим на все життя в тому, що ця людина дійсно загибла. Тому в моїй голові завжди алгоритм роботи. Я не думаю про те, що нас зараз обстрілюють, що ми знаходимось біля ворога. Я працюю заради кожного життя. Це зосередження дуже допомагає контролювати свій стан. Це дивно, але коли я на передовій, мені не дуже страшно, а коли в Києві просто чую звуки вибухів, відразу переходжу в коридор. Це такий цікавий дисонанс у ставленні до того, що відбувається навколо. 

До війни взагалі неможливо підготуватися, але коли їдеш туди, підсвідомо кажеш собі: “Я можу померти” і приймаєш це. Тоді стає менш страшно.  

Який взагалі настрій у хлопців та дівчат на передовій?  

Настрої дуже різні. Правда в тому, що з 24 лютого 2022 багато людей тримається на мотивації – захистити країну, звільнити як можна більше територій, показати всьому світу хто ми є. Але з часом може закінчитись навіть найпотужніша мотивація, зникнути внутрішній ресурс. Взагалі емоційне вигорання – це нормально для будь-якої професії, а особливо серед тих, хто значну кількість життя присвятив війні. Дівчата та хлопці тримаються, для всіх дуже важливо боротися на Незалежність власної країни, але багато хто побоюється що конфлікт може заморозитись і повернутися до умовної форми АТО. Тоді весь цей шлях, який країна пройшла за рік, всі жертви будуть марними. Це теж нормально, коли емоції на війні скакають від “сьогодні все прекрасно” до “завтра все дуже погано”, всі ж ми люди. Але всі вірять в те, що ми переможемо! Це головне.  

Як ви дивитесь на те, що навіть зараз, коли ЗСУ є прикладом для багатьох країн світу, деякі українці ставляться до армії як до штрафбату і будь-кого, хто вчинив правопорушення, пропонують відправити на фронт?  

Колись про це я писала допис, який викликав багато різних реакцій у людей. Але моя особиста думка, що правопорушників можна долучити до корисної справи, але я не вважаю доцільним використовувати армію як покарання. Це не є нормальним, тому що армія – це не виправна колонія. Зараз армія – це зріз суспільства, у лавах ЗСУ є багато різних людей і використовувати армію як спосіб виправдати людину від її злочинних дій не є чимось нормальним, тому що це впливає на імідж ЗСУ, бо з одного боку ми кажемо про силу та міць українських бійців, а з іншої, начебто, прирівнюємо їх до злочинців. До того ж особисто я знаю багатьох людей, які не хочуть бути в одному окопі зі злочинцями, які зовсім не замотивовані на Перемогу. Практичної користі від того не буде, скоріш за все така людина ще й зашкодить. Тому коли я бачу повідомлення про те, що поліція видала повістку правопорушнику, мене це дуже злить.  

Ви стали прообразом фігурки LEGO від компанії The Brothers Brick, що створили колекцію на тему російсько-української війни. Як так сталося?  

Насправді я не знаю чому так сталося. Напевно, тому що автор цих фігурок дуже активний у Твіттері, зацікавлений життям в Україні та підписаний на багатьох військових та лідерів громадської думки. А я з березня минулого року почала досить активно вести сторінку у Твіттері, це для мене був спосіб виплескувати свої емоції. Я просто розповідала про своє життя, ділилася історіями, поступово в мене зростала кількість підписників. Підписався на мене й автор фігурок LEGO. Мабуть, мої твіти про роботу військових медиків його надихнули та він вирішив зробити фігурку.  

Що першим ви плануєте зробити після Перемоги?  

Я дуже хочу зібратися зі своїми друзями в батьківському домі та декілька днів просто відпочивати, говорити, рефлексувати та згадувати кожного нашого полеглого друга, щоб віддати данину пам’яті кожній людині, яка загинула задля того, щоб у всіх нас було життя.  

А взагалі яким ви бачите своє подальше життя?  

Я хочу назавжди забути про війну та про бойову медицину. Моя мрія – ніколи більше не мати з цим справу. Мені б хотілося мати свою невелику виноробню та сироварню десь в Одеській області біля моря, жити там своє тихе спокійне життя та працювати комунікаційником на цікавий класний бренд, який, наприклад, буде займатися соціальними проєктами для ветеранів.