Війна, попри її трагедії та випробування, часто служить джерелом для творчого самовираження. Сильні переживання та емоційні потрясіння можуть спонукати до глибшого розуміння себе та розкриття прихованих талантів та здібностей. Через творчість люди знаходять спосіб висловити свої переживання та перетворюють свій досвід на джерело натхнення. Так сталося з маріупольцем Валерієм Лещенком (позивний Well). Він військовий маріупольської окремої 56 мотопіхотної бригади, який зараз проходить службу в Краматорську. В нашому місті він написав пісню “Мовою рим”, яку присвятив родині, яку зараз вдається бачити рідко. Нещодавно відбувся реліз пісні тому, у зручний від служби час, Валерій займається просуванням треку.
Журналісту «Pro100Media» військовий розповів чим надихався під час створення реп-композиції та поділився враженнями про Краматорськ.
Як давно ви займаєтесь музикою?
Взагалі я цікавлюсь музикою майже все життя. Було таке, що слухав якусь пісню та заздрив виконавцю. Я теж хотів бути на сцені, це завжди було для мене мотивацією. А саме виконувати реп я почав 10 років тому.
Я слухав різну музику, мені було цікаво поєднати різні стилі. Бо друзі в мене були теж з різних музичних тусовок. Навчився грати на гітарі, але не робив це віртуозно та не міг придумувати своє. Тоді я подумав: “Якщо я не можу професійно грати на гітарі, але я хочу створювати музику, треба почати співати”.
Я навіть у проєкті «Х-Фактор» брав участь у 2012 році. Тоді я погарячкував, поїхав просто з гітарою, а потрібно було показати щось креативне. Тому, звісно, зіркові тренери мені відмовили.
Якось, коли я ще вів сторінку “ВКонтакті”, мої фото з проєкту побачив товариш та запропонував зробити студійний проєкт важкого репу. Мені ідея сподобалась. Планували, що він буде зачитувати реп, а приспіви співати я. Записали дві пісні. На той час почалася війна на Донбасі, тому саме вона стала темою першого треку. На тому все закінчилося.
В мене був тяжкий період в житті, я багато пив алкоголю та на деякий час взагалі віддалився від музики. Але жінка дуже підтримувала мене, я припинив вживати алкоголь та вирішив піти в ЗСУ. Раніше я працював на підприємстві та займався приватним бізнесом з газообладнання. Але кардинально змінив стиль життя.
Пройшов навчання та заступив на службу. Паралельно з цим зателефонував товаришу та запропонував знову створювати музику. І ось, у 2018 році ми, у вільний від служби час, зробили в Маріуполі проєкт “Культура”.
Зараз, на жаль, проєкт припинив існування. Часи змінилися, товариш залишився в Маріуполі та пише пісні руською мовою, я – українською. Кажу “руською”, бо російська може бути лише в Росії. Зараз я продовжую службу в ЗСУ та у вільний час займаюсь музикою. Це те, що я люблю.
Скільки вже треків є у вас?
Багато, але не все опубліковано у просторі. Наприклад, деякі були років 5 назад створені під музику, яка знаходилась в інтернеті у вільному доступі. Тому не хочу їх викладати, бо можуть бути проблеми з авторськими правами. Пізніше я познайомився з музикантом з Одеси, який пише мені біти, тому останні два роки роблю повністю авторську музику. Таких треків в мережі близько десяти, не менше.
Є й трек, який ми записали з хлопцями з Краматорська, з творчого об’єднання “ГАРТ” які працюють рятівниками та волонтерами. Зняли на нього кліп, але не виклали його, бо там є кадри з Краматорська, які небезпечно викладати в публічний доступ під час війни. Але ці кадри важливі, тому може, коли війна скінчиться, ми опублікуємо його. А взагалі зараз активно співпрацюємо з хлопцями.
Про що найчастіше ви пишете свої тексти?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був вдома в Маріуполі. Тоді я дав собі обіцянку: якщо виживу та врятую родину, то буду писати про це в треках. Тому зараз й пишу на цю тему. Я робив фатальні треки, але я хочу розвантажувати слухача в ці нелегкі для України часи, а не напружувати. Тому окремо я роблю музику під псевдо “MrWell”, це соціальні треки, наприклад, про війну. Але є й проєкт “Okremyy”, де виходять ліричні пісні. Саме таким я зробив свій новий трек “Мовою рим”. Пісні можна послухати в youtube, не скажу, що перегляди там зашкалюють, але свій слухач є.
Також я спілкуюся зі столичними журналістами, які слідкують за моєю творчістю вже років десять. І ось вони вирішили написати книгу про українських реп-виконавців. Я теж туди потрапив, тому, можна сказати, вже увійшов в історію вітчизняного репу, що дуже мене тішить.
Розкажіть детальніше про створення треку “Мовою рим”
Цю пісню я написав в Краматорську ще влітку. Я довго не був у відпустці, не бачив родину, тому мені захотілось написати щось сімейне. Написав текст, створили музику, а потім мене як раз відпустили на тиждень. Тому була можливість піти на студію та записатись, а на наступний день ще й зняти на цю пісню музичний кліп. Вийшло досить непогано. Нещодавно вийшов реліз треку, тому планую популяризувати його, бо кількість переглядів на youtube мені не сподобалась.
Мені натхнення майже на всі треки приходить під час проходження служби. Щось побачу, обміркую, і в голові вже новий текст. Дуже класно, коли виходить писати саме сімейні треки. Ось як “Мовою рим”, про кохання до дружини, дітей. Ці пісня дуже легка та зрозуміла кожному. Не треба прислуховуватись, шукати таємний зміст. Людям таке має подобатись, на мою думку.
Ви надихаєтесь якимись українськими або закордонними реп-виконавцями?
Я взагалі зараз музику не слухаю. До українського репу в цілому в мене незрозуміле відношення. Він в нас в країні, можна сказати, беззубий, багато хто пише тексти, які не відчуває, або взагалі не пише самостійно, а купує в інших. Взагалі в Україні зараз немає культури репу. Є жанр. Культури – ні.
З західних виконавців теж нікого не слухаю, але мені завжди імпонував Емінем, тому що він виліз із низів. Він виконує дуже токсичний реп, але саме ця позиція дала йому життя у цій музиці. Зараз йому вже більше ніж 50 років, але він досить робить “вогонь” на своїх концертах.
Коли останній раз ви були вдома в Маріуполі?
На початку повномасштабного вторгнення, я був безпосереднім учасником оборони Маріуполя. Коли до кордону росіяни почали підтягувати техніку, всіх військових викликали. Тоді ніхто з нас не міг подумати, що масштаби трагедії будуть такими.
Дружина деякий час жила вдома, потім поїхала до подруги, бо вже були обстріли околиць міста. Пізніше я перевіз її у бомбосховище на металургі́йний комбінат імені Ілліча. Ми поряд там стояли на обороні. Останній раз я бачив Маріуполь 8 квітня, в той день ми виїхали з міста. Тоді в бомбосховищі вже закінчувалась їжа, людям там сидіти теж не було сенсу. Я вивіз дружину в Дніпро та доєднався до своєї бригади.
Чи знаєте ви що зараз відбувається в місті?
Звісно, знаю. Дещо дізнаюся з офіційних джерел інформації, дещо публікують самі окупанти в телеграмі. А взагалі там нічого не відбувається, розруха у більшості районів. Показують росіяни тільки ті будинки, які побудували, але їх зовсім небагато. І тепер виходить, що люди, які мали в Маріуполі житло, мають покупати те ж саме житло, якщо захочуть повернутися. Тобто, ніхто нічого не дає, як розповідають окупанти.
Поділіться своїми враженнями про Краматорськ
Це дуже класне місто. Я, чесно кажучи, спочатку думав, що тут буде гірше. Деякі райони навіть нагадують мені рідний Маріуполь. Тут менталітет наш східний відчувається.
Ще мені здивувало, що на відміну від інших прифронтових міст, в Краматорську якісно працюють комунальні служби. Буває, виходжу на балкон о шостій ранку перед службою і бачу двірників, які вже працюють. Взагалі бачити чисті вулиці, які, до речі, ще й освітлюються ввечері, в нашому регіоні зараз це щастя.
Чесно, я б хотів тут жити. Мені дуже подобається Краматорськ. Якби не війна, то взагалі тут було б круто.
Що зараз входить у ваші обов’язки?
Зразу скажу, що я не супервоїн та взагалі не люблю воювати. Ми виконуємо логістичні завдання, забезпечуємо зв’язок, здійснюємо спостереження. На нуль я ніколи не рвався, бо небезпека може зустріти тебе будь-де, і Маріуполь це показав. Плюс до того, я творча людина, тому, маючи інший вид зайнятості, мені б не вдалося займатися музикою.
Поки я можу обрати де проходити службу, як буде далі – невідомо. Ми готові до всього, підготовлені та натреновані, знаємо свою справу.
Бачу, як багато людей кажуть, що готові вмерти за Україну. Це не дуже вірно. Треба жити за Україну, а не вмирати. Я знаю багатьох хлопців, як знаходяться в справжньому пеклі постійно та дуже пишаюся ними. Я теж був в таких місцях, коли не було вибору.
Що для вас найважкіше зараз?
Важко довго не бачити рідних. Та ще боюся, що колись війна виб’є з мене натхнення для творчості. Та взагалі, багато що болить. Але зараз це мало кому цікаво. Вважаю, що з хлопцями-військовими треба більше працювати психологам, бо ми багато подій переживаємо всередині себе.
Що найбільше мотивує вас?
Родина та творчість. А ще можливе майбутнє, яке я собі намалював. Хочеться вже щоб закінчилася війна та просто займатися улюбленою справою.
Яким ви бачите своє життя після Перемоги?
Хочу добре відпочити та помандрувати Україною. Побувати хоча б в обласних центрах. За кордон не хочу. Хочу бути вдома. Але ніхто не знає, що чекає нас після Перемоги, може взагалі буде не до відпочинку. Перемога не означає, що всіх військових відразу відпустять по домівках.
Які творчі плани маєте на найближче майбутнє?
Записувати пісні, коли буде можливість, знімати до них відео. Нічого особливого, просто буду займатися тим, що вмію та люблю. Просто треба, щоб був час на це
До речі, я спостерігаю за військовим з Краматорська, Павлом Вишебабою. В нього дуже насичене життя. Трохи заздрю йому, навіть.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
