У Краматорську Христина Тимошина прожила все життя. Мала власний магазин, разом з чоловіком виховувала двох доньок, а вільний час приділяла написанню віршів. Каже, що жили не дуже заможно, але і не бідували. Ось тільки тепер спогади про місто затьмарила війна. Фрагменти з життя у місті, яке обстрілюється назавжди врізалися жінці в пам’ять.
«В перші дні повномасштабного вторгнення було дуже моторошно. Ніби-то кіно дивишся. Повне відчуття нереальності. Усвідомлення того, що такого бути не повинно», – згадує краматорка.
Згадує, що 24 лютого 2022 зранку її розбудив чоловік.
“Він тряс мене і казав “Вставай!”. Я не одразу зрозуміла. Він додав: “Швидше вставай, збирай валізи. Почалась війна””, — пригадує вона.
Речі на емоціях вони все ж таки зібрали, але їхати передумали. Не хотіли залишати квартиру та вважали, що місто “пронесе”. В той день на вулицях жінка бачила довгі черги біля банкоматів та людей, які бігали з валізами.
Довго жити в Краматорську сім’я не змогла. Христина згадує: ні морально, ні фізично вони з чоловіком не могли більше залишатися в ситуації, коли в магазинах нічого немає і кожен вечір ти очікуєш, що може прилетіти ворожий снаряд, тому вирішили покинути місто у квітні 2022.
Спочатку родина поїхала до смт.Царичанка на Дніпропетровщині, до батьків чоловіка. Потім вони переїхали до Луцьку. Як і всі вимушені переселенці пройшли етап, коли все доводилося починати з нуля: знайти житло, школу та дитячий садок для доньок, влаштуватися на роботу.
Перше, що зробили краматорці, коли приїхали – повісили на балконі український прапор.
“Нам дуже допомагали місцеві жителі та благодійні організації. Хто телевізор дав, хто відро картоплі, різні консерви, каші. Отримували різну гуманітарну допомогу. А ще в нас же нічого не було. Якось ходила гуманітарку вибрати. Пам’ятаю, як копирсалася в тому одязі, а з мене сльози течуть, думаю, що все своє залишила, а тепер риюся в чужому. Співробітниця приміщення, де ці всі речі звозять, підійшла до мене і питає, чи хтось мене образив. А я кажу, що ні. На кого тут ображатися?”, – згадує жінка.
Поступово вийшло все налагодити. Подружжя знайшло роботу: переселенка влаштувалася фармацевтом в аптеку, чоловік працює водієм в “Новій пошті”. Також Христина почала дистанційно волонтерити. Вона допомагала поєднувати між собою людей потребуючих допомогу з волонтерами, збирала інформацію.
“Зараз я постійно намаюсь бути в інформативному полі. Читаю новини про рідну Донеччину, щоб не пропустити інформацію про перебіг війни”, — пояснює краматорка.
Також жінка зізнається, що з любов’ю готує не тільки для чоловіка, а й для українських захисників, які відважно виборюють нашу свободу на фронті.
«Нещодавно приготувала близько 200 пиріжків і продала їх на ярмарку. Всі виручені кошти передала для потреб ЗСУ», – каже переселенка.
Жінка вірить, що вже зовсім скоро готуватиме смачні котлети на власній кухні у Краматорську.
Христина розповідає, що перші місяці вимушеної розлуки з Краматорськом були найважчими.
“Перші три місяці ми кожного дня з чоловіком прощалися назавжди з містом. Згодом стало трішки легше. Це погано, але ти звикаєш до такого постійного стану. Це важко. Але навіть зараз я впевнена, що краще жіття ніж в Краматорську у нас навряд вже буде “, — ділиться з нами Христина.
Але додає, що жінкам, чиї чоловіки на фронті набагато важче. .
“Військові у постійній напрузі та небезпеці. Живуть в підвалах, в окопах. Вони кожен день бачать смерть своїх друзів. Вчора вони снідали разом. Сьогодні його вже немає. Морально важко всім. Дякуємо кожному, хто працює в Україні, з Україною і для України. Заради її Незалежності. Для нашої спільної перемоги! “, — додає жінка.
Через те, що Тимошини виїжджали з Краматорська, прихопивши з собою тільки найнеобхідніше, кілька разів їм доводилося туди повертатися – за речами. Але надовго жити в місто Христина поки не планує – чекає на Перемогу України.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
