Відому краматорську поетесу, музиканта та педагога Яну Ладику війна застала, як і більшість українців, зненацька – у рідному домі, коли під ранок в її улюблений Краматорськ влучила ворожа ракета.
Яна залишила Україну та переїхала до Франції, де попри все, займається творчістю, пише вірші та пісні, виступає на різноманітних заходах, працює зі студентами та допомагає іншим переселенцям. Власними враженнями від життя у Франції поділилася з нашими журналістами.
“Про Францію до того, як я поїхала туди під час війни, у мене було багато стереотипів. Я асоціювала цю країну з романтикою, легкістю, історіями кохання, високою модою та високою кухнею.
До Франції я ніколи не була за кордоном, хоча багато подорожувала Україною. Але так вийшло, що я, знаючи багато іноземних мов і будучи дуже легкою у спілкуванні людиною, ніколи не мала часу на подорожі до інших країн. Хоча, розвиваючи програму “Освітній туризм”, я дуже хотіла поїхати на острів Хайнань – туристичний центр Азії. Не знаю як зараз, але на той момент він був дуже доступним для туристів.
Коли я їхала до Франції на початку повномасштабного вторгнення, я була готова зіткнутися з новою культурою, але ще не усвідомлювала повністю, що ця країна може бути різною і всі мої стереотипи швидко розсіяться.
Я почала жити у північно-західній частині країни, в окрузі Майєн. Париж знаходиться недалеко звідси, дістатися можна за кілька годин. Перші півроку я жила у селі, і мій світ за цей час обмежувався лише цим населеним пунктом та двома місцевими містечками поряд, куди я періодично виїжджала для оформлення документів.
Вже тоді мене здивувала адміністративна система округу. В округ Майєн входять кілька сіл, але вони різко відрізняються від наших. Коли українець чує слово село, він представляє корів, сіно, приватні будинки та 100 мешканців населення. У Франції ж у кожному селі мешкає понад 500 мешканців, там є невелика католицька каплиця, створена у середньовічному стилі. Багато кам’яних будинків, одноповерхових чи двоповерхових, вузькі вулиці. Відстань від одного села до іншого 5, 7 чи 15 кілометрів. Виїжджаєш із одного села і бачиш пейзажі, схожі на Донецькі, але більш облагороджені. Цікаво, що у Франції освоєний кожен шматочок землі, навколо вітряки, поля та лісопосадки. Їздять всі дуже обережн, уночі дорожні знаки підсвічуються. Сміття на дорогах тут також немає. У Франції не побачиш ні покинутого недопалка, ні пляшки, чистота тут ідеальна. Я навіть ніколи не бачила, щоб люди смітили.
Провінційні міста країни теж намагаються підтримувати у доброму стані. Тут багато невеликих містечок, населенням 1200-1500 чоловік. Там є банк, супермаркет, аптека та лікар. У селах цього немає. А ще у кожному містечку є місцевий ресторан для робітників. В окрузі Майєн це не місце, куди приходять насолодитися кухнею, але сюди може прийти кожен робітник, щоб просто ситно поїсти під час робочої перерви. Перерви тут великі, тому людина може достатньо часу приділити їжі, причому дозволяється пити алкоголь – вино або ель. Тут навіть за кермом дозволяється певна кількість алкоголю.
У ресторанах невелика кількість місць і фіксована сума на обід, на яку можна набрати собі всього, що хочеться поїсти. Можна брати велику кількість закусок, на кожному столі стоїть порція хліба і обов’язково ємність із водою, вино чи ель. Я алкоголь не п’ю, тож завжди замовляю тут чай. Я, напевно, взагалі одна з небагатьох, хто тут його п’є, переважно французи віддають перевагу каві. Причому тут немає, як у нас в Україні, кави на будь-який смак: лате, капучино чи рафу. Кава тільки чорна та один вид. До кожного гостя у французьких ресторанах підходить офіціант та пропонує основну страву на вибір. Порції завжди великі. Перед десертом французи їдять сири, щоб прибрати смак попередньої страви та налаштуватися на десерт. Для мене це було надзвичайним моментом.
Ще у Франції дуже поширені різноманітні конкурси, заходи, фестивалі, ярмарки, але відвідувати їх через зайнятість виходило не так часто. Але на кількох місцевих заходах мені навіть вдалося виступити зі своїми віршами. Цікаво, що проводяться багато фестивалів американської культури, де відтворюються багато історичних подій та локацій: від індіанських вігвамів до Другої світової війни. На таких фестивалях багато французьких жінок продають хенд-мейт продукцію, яка теж дуже популярна. Також поширена на заходах виносна кухня, готують тут переважно картоплю фрі, гречані млинці, хот-доги на французький манер.
До речі, незважаючи на те, що французи не їдять гречку, вважаючи її їжею для птахів, гречані млинці тут дуже популярні. Також в одному з сіл я познайомилася з активістом, який займається театром. Він також проводив для місцевих багато цікавих заходів.
Також у кожному селі є своя буланжерея, де випікають свіжий хліб та булки. Хліб тут не такий як у нас в Україні, він дуже легкий на смак, тому з’їдається швидко, мені він дуже подобається, хоч я й сумую за нашим. Круасани тут без начинки, а те, куди кладуть шоколад або вишневий джем називають хліб з начинкою.
Люди у Франції багато часу приділяють їжі та кухні загалом, я б сказала, що тут навіть є культ їжі. З-за столу тут неввічливо вставати через 15 хвилин, щоб піти, їжа- це справжня церемонія. Але це не висока кухня, як ми звикли бачити у різних фільмах, а звичайна повсякденна їжа, але завжди свіжа. Тут звичайною їжею вважаються, наприклад, креветки або устриці, їх можна купити на кожному кроці, а ось жаб’ячих лапок я не бачила.
Деякий час я гостювала у друзів, і помітила, що вони збираються кілька разів на день, просто щоб поїсти. Сніданок тут завжди легкий. Це може бути круасан або бриош з кавою. На обід можуть бути млинці з начинкою, сири, закуски, а на вечерю запечена картопля, мідії. Супи тут не поширені, рідко я бачила як їдять крем-супи.
Щодо цього до життя у Франції я була не готова. Мені було простіше жити одній або в американській сім’ї, де я прожила кілька місяців. Вони мені були зрозумілішими, бо маю великий досвід спілкування з американцями. Культуру людей треба розуміти, досліджувати її, а під час війни в моїй країні мені це важко робити. Я намагаюся вникнути в історію французів, зрозуміти їхній менталітет. Наприклад, я, намагаючись бути ввічливою, кілька днів називала господиню будинку, де я жила мадам Катрін, а пізніше мені пояснили, що потрібно після слова мадам обов’язково називати прізвище, а не ім’я. На ім’я з приставкою мадам тут називали лише господарок борделів. І ось такі речі на кожному кроці.
А ще до приїзду до Франції мені здавалося, що з моїм знанням англійської мови у мене не буде перешкод. Але у Франції потрібно обов’язково знати лише їх мову, і знати її ідеально. Тільки тоді є шанс влаштуватись на нормальну роботу. Хоча тут є діаспори британців, які після виходу на пенсію обирають для життя спокійніший регіон.
Але загалом в окрузі Майєн дуже прості та привітні люди, які живуть звичайним життям та раді новим знайомствам”, – розповіла Яна.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
