Станіслав Луговий – режисер кіно та телебачення. Він родом з Краматорська, але останні десять років мешкає у Києві. Його професійне життя було тісно пов’язане з відомими українськими телеканалами, де він брав участь у створенні багатьох серіалів та телепроєктів. Проте 24 лютого 2022 року все змінилося. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну зупинило кар’єру Станіслава і змусило стати на інший шлях – службу в Збройних Силах України.
У розмові з журналістом “Pro100Media” чоловік розповів про те, як війна змінила його життя, як він опинився в лавах ЗСУ та які виклики сьогодні стоять перед українськими військовими. Він також поділився своїм баченням майбутнього, яке хоче присвятити творчості та зйомкам фільмів, що відображатимуть реалії сучасної України.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Я народився в Краматорську, прожив там 22 роки та вже 10 років мешкаю в Києві. Я режисер кіно і телебачення. Брав участь у зніманні багатьох серіалів та телепроєктів на телеканалах “Інтер”, “1+1”, «ICTV» та інших.
Чому обрали для себе таку професію?
Тому, що дуже люблю кіно.
Чи бували ви за весь цей час в Краматорську?
Так, був роки три тому. У порівнянні з тим, коли я там жив, місто дуже змінилося. Як зараз, не знаю.
Як повномасштабна війна змінила ваше життя?
Зупинився професійний розвиток, закрилися проєкти. У 2014, пам’ятаю, теж все зупинилося, а потім пішло. Насправді проблеми почалися ще до повномасштабного вторгнення, під час епідемії ковіду. Велика війна лише додала. Якісь проєкти, звичайно, запускаються, але все дуже слабо. Загалом індустрія в глибокій кризі.
Чи було у вас передчуття напередодні вторгнення, що воно може розпочатися?
Я мало думав про війну, бо тоді я на ситуацію в країні не впливав. Я не професійний військовий, не політик. Але виїздити з країни в будь-якому випадку не збирався, я навіть з Києва за час великої війни жодного разу не виїхав. У мене була така позиція: якщо росіяни прийдуть в Київ, буду воювати в столиці.
Але чомусь в підлітковому віці в мене були такі думки, що наша країна буде воювати з Росією.
Якими ви запам’ятали перші дні повномасштабного вторгнення?
Мені все спочатку нагадало Краматорськ у 2014, згадав в той ранок звук градів. Коли Слов’янськ росіяни обстрілювали з Градів, я ще в Краматорську жив, тому все пам’ятаю добре. Так само й у Києві було, це хоч не Гради були, але дуже схоже.
Як тоді змінилася столиця?
Коли росіяни були близько, місто пустувало. А загалом все, мабуть, так було як в інших містах. Деякі люди тікали від війни, інші розкрадали їхні квартири. Багато хто залишився, дехто одразу пішов воювати. Я теж ходив в ТЦК, але тоді брали лише людей з бойовим досвідом. Потім люди психологічно втомилися та вже й не думали про війну, бо глибоко в тилу жили, а до ракет звикли.
Вже під час вторгнення ви займалися творчістю?
Так, знімали кліпи різні. Я музикант, тому цим також займався. Взагалі музикою я з дитинства займаюся, а фільмуванням зацікавився вже в Києві.
Як ви опинилися в лавах ЗСУ?
Мене мобілізували в цьому році. Так треба, бо в країні війна.
Яка допомога вам зараз потрібна?
Потребую допомоги у забезпеченні себе технічними засобами та засобами особистого захисту для підготовки та виконання бойових завдань.
Ситуація така що багато чого потрібно здобувати своїми силами. Посилання на збір:
https://send.monobank.ua/jar/3Az2mEURFt
А загалом які потреби зараз є у військових?
Потреби у професіоналізмі та порядку, але це проблема суспільства. А армія – це дзеркало суспільства. Зараз на фронті багато не професіоналів, багато людей, які недбало відносяться до побратимів. Та й багато військових, яким більш ніж 50 років. На які задачі їх мобілізували? Незрозуміло. Звичайно, в ЗСУ є професіонали. На них все й тримається.
І річ у тому, що цю проблему не вирішити швидко, можуть пройти десятки років. Наприклад, броніки видають не по розміру. Це просто нонсенс. Прям розізлило це мене. Ніхто навіть не намагається для військових знайти ті бронежилети, які насправді мають бути. Тому ми самі маємо збирати кошти, щоб їх купити. Це конкретно мій випадок. Та й не тільки мій, а й багатьох хлопців в моєму підрозділі. В моєму розумінні це неправильно.
Що зараз вас мотивує?
Я воюю за те, щоб в мене в майбутньому була сім’я та й взагалі за життя в Україні. Я хочу вільно жити в рідній країні та не хочу, щоб мені нав’язували як це робити. Ось, наприклад, багато людей вимушені були виїхати з Краматорська, бо хтось з їхніх земляків та сусідів вирішив, що ми чекаємо “руський мір”. На жаль, в Краматорську раніше було багато людей, які підтримували Росію, думаю, що є такі й досі. А загалом я дуже хочу, щоб війна закінчилася й мої побратими повернулись додому. Багато хто з них вже третій рік воює.
На вашу думку, скільки потрібно буде відновлювати Україну після Перемоги?
Не знаю, я не економіст, я гуманітарій. Тому можу зауважити, що багато наших людей не роблять висновків та досі розмовляють російською мовою, не розуміючи що в цьому такого. І це проблема. А я не можу заходити на сайт та читати текст російською, мене це бісить. Я часто в Києві чув, як у публічному просторі люди розмовляють російською. Ще нічого коли між собою, бо багато хто звик з друзями чи знайомими спілкуватися виключно російською, але коли це з незнайомими людьми, не розумію такого. Це ж нормально хоч трохи вміти спілкуватися українською, але люди й цього не роблять. А з приводу відновлення важко щось сказати.
Чим ви хотіли б займатися у майбутньому?
Творчістю. Це одна з причин чому я пішов воювати. Я хочу займатися улюбленою справою, але мені заважають. Хочу створити сім’ю та знімати фільми. Але не можу. В країні війна. Зараз не до моїх особистих справ. Я під час війни не міг жити нормальним життям ні психологічно, ні економічно.
Після Перемоги я хочу реалізуватися у творчості, займатися музикою. А в майбутньому я не хочу, щоб моя родина жила під час війни. Зараз у мене сестра з дітьми за кордоном. Їй довелося виїхати не за своїм бажанням. Село, в якому жила моя бабуся, зрівняли з землею. Є й міста в нас такі, а там жили люди.
Який фільм ви б хотіли зняти в майбутньому?
Тут мені історія підкаже. Бо до війни я про одну тематику думав, а зараз в голові війна. Хоча якщо казати з професійного погляду : не знімають фільми про війну, коли вона триває і протягом років десяти після закінчення. Бо все треба переосмислити. Але зараз я про це не думаю, бо найближчим часом знімати нічого не буду. Мені вже є про що розповісти. І буде ще.
