“А хто, як не Я” – Андрій Шостак
До темної для всієї України дати 24 лютого 2023 року Андрій, як і мільйони українців, працював заради процвітання країни, будував плани, був турботливим батьком та чоловіком. Але з початком повномасштабного вторгнення вони з сином взяли до рук зброю та стали до лав Збройних сил, щоб захищати державу від чорної навали «сусідів».
– Розкажіть, де ви були 24 лютого? Що відчули, коли зрозуміли, що в країну прийшла війна?
– Вранці, 24 лютого ми з дружиною були в себе вдома в Бахмуті. І, здається, о пів на п’яту ранку вона почала отримувати на телефон повідомлення від сина та інших родичів. Писали щось на кшталт: «Почалося! В нас то-то, в нас то-то». Наші куми на той час були в Краматорську, а син – у Харкові.
Відчуття, що в країні неспокійно, і щось от-от відбудеться, вже певний час крутилося у думках. Було відчутно й нагнітання загальної ситуації. Взагалі приводом серйозно замислитися стало повідомлення із новин, яке я прочитав на якомусь телеграм-каналі ще 23 числа ввечері, стосовно того, що російські війська, які стоять уздовж кордону України, не просто у стані готовності, а вже вишукані в бойовому порядку. Це був відчутний сигнал, що навіть не з дня на день, а з години на годину має щось розпочатися. Ось такі були відчуття.
– Ви сказали, що на момент початку повномасштабного вторгнення ваш син перебував у Харкові. Чи намагались ви його вивезти?
– Михайло – доросла та самодостатня особистість. З самого ранку 24 лютого при спілкуванні він повідомив нас, що має кудись влаштувати свого кота, щоб наступного ж дня вступити до лав територіальної оборони міста Харків.
– Тож, він зараз боронить Україну на фронті?
– Саме так.
– Розкажіть про себе. Чим ви займалися до початку повномасштабного вторгнення?
– Понад 16 років я працював на різних посадах, пов’язаних із зовнішньоекономічною діяльністю, на підприємстві ТОВ «КНАУФ Гіпс Донбас». Це підприємство з виробництва будівельних матеріалів, яке розташоване в місті Соледар Донецької області. Безпосередньо перед війною я обіймав посаду менеджера середньої ланки.
– Як і коли ви вступили до Збройних сил? Чи вперше взяли до рук зброю? Ви проходили навчання, потрапили спочатку в тил або відразу на фронт? Де ви несете службу, в якій бригаді?
– У свій час я проходив в армії строкову службу. Це було ще в радянські часи – у 1987-1989 роках. Але я не маю ані військового фаху, ані військової освіти, тобто жодного відношення до військової справи. В середині березня я, моя дружина та її матуся приїхали до Тернопільської області та стали на облік у якості внутрішньо переміщених осіб. В середині червня я отримав виклик від військового комісаріату у місті Борщів стосовно проходження медичної комісії. Пройшовши медкомісію, був визнаний придатним та призваний до лав Збройних сил України. Це було 5 липня 2022 року. Після того мене доправили на навчання у бригаду, яка тоді формувалася наново. Це 47 окрема артилерійська бригада. В її складі ми проходили навчання та бойове злагодження.
– На теперішній час що для вас є найтяжчим?
– Як кажуть, людина звикає до всього. На мою думку, це відповідає дійсності. Особисто для мене найважчою виявилась адаптація в польових умовах, коли треба спати в наметах або у стальному мішку просто неба, вмиватися крижаною водою. Як на людину, яка звикла до домашнього затишку, вправно організованого коханою дружиною, це серйозне випробування. Але я ні в якому разі не жаліюся. Просто констатую факт. І ще зазначу, як на мене, важливий нюанс. Напевне, якби мені було років 30-40, це було б одне. На теперішній час мені 53 роки, тож це створює певні складнощі. Але повторю – я ні в якому разі не скаржуся і готовий гідно переносити «тяготы военной службы».
– На вашу думку, скільки ще буде тривати війна?
– Мені особисто здається, що взимку має відбутися невеличке затишшя або зменшення інтенсивності бойових дій. Але навесні вони мають відновитися, щоб десь до середини осені ми змогли вибороти Перемогу. А взагалі з таким сусідом очевидно, що треба готуватися до протистояння, яке буде тривати доволі довго.
Уточнюю. Під паузою я маю на увазі ситуацію безпосередньо на лінії фронту. Але зла навала, терористична організація під назвою «московія» буде продовжувати терор мирного населення України усіма можливими засобами.
– Чи допомагають вашому підрозділу волонтери? Чи все у вас є: зброя, одежа, теплий одяг? Які умови?
– Якщо бути відвертим, не можу сказати, що все бездоганно на 100%. Є перебої з постачанням одягу та деякого оснащення. Але ми розуміємо, що хлопці на передку потребують цього більше за нас – якнайперше й одразу. Тому нема чого скаржитися. До того ж нестатки не є критичними. Це війна. До того ж волонтери дійсно допомагають, причому не тільки умовними «смаколиками», а й набагато серйознішими речами.
– Як ви вважаєте, те, що відбувається зараз, яким чином вплине на українців та на нашу країну в цілому?
– Я вважаю, що наша нація вийде з цієї війни переможцем. Ми станемо більш згуртованими, сильнішими. З негативного, що має відбутися, і, на жаль, відбудеться, не вся молодь і, особливо, дітлахи, які зараз виїхали в країни Європи, повернеться. Молоді люди легко асимілюються у країнах, де зараз безпечно, є кращі умови для життя та побудови кар’єри. Але в цілому Україна зміцниться, а громадяни усвідомлять, ким насправді є наш сусід та як з ним треба поводитися.
– Можу тільки сказати «Слава Україні!» Я вам дякую бережіть себе. Вся Україна молиться за вас – наших захисників. Дякую вам! 
– Героям слава! Прошу ваших читачів молитися за мого сина Михайла-воїна, за дружину мою Ангеліну, яка підтримує армію як волонтерка. І передати величезну подяку волонтерській спільноті та всій проактивній частині нашого суспільства, яка і справами, і подумками з українським військом. Перемога буде за нами. Бережіть себе!
