Владислав Гуртовий від початку повномасштабної війни і до повної окупації Лисичанська знаходився у рідному місті. Розвозив гуманітарну допомогу та евакуював людей. Зізнається, що досі дивується, що зміг виїхати звідти живим, бо російські війська постійно обстрілювали дорогу. Зараз хлопець живе у Дніпрі, де продовжує волонтерську діяльність.
Журналісту “Pro100Media” Владислав розповів про волонтерство під обстрілами, екстремальну евакуацію, життя на новому місці та поділився, що зробить коли повернеться додому після деокупації Лисичанська.
Розкажи, чим ти займався до повномасштабного вторгнення?
Я спортсмен, майстер спорту з паверліфтингу. Раніше працював на шахті, потім почав займатися діджейською роботою та проводив свята і корпоративи у Лисичанську. На 25 лютого я, навіть, замовив ресторан у Лисичанську, щоб відзначити друге місце на Чемпіонаті України з паверліфтингу, але, звичайно ж, скасував подію.
Як почалась твоя волонтерська діяльність?
Спочатку в гуманітарному штабі ми брали пакунки з продуктами та ліками й розносили переважно літнім людям та родинам з дітьми. Потім почли домовлятись про доставлення гуманітарних вантажів. У місті з кожним днем працювало все менше і менше магазинів — тож людей до штабу приходило все більше.
В березні багато волонтерів виїхали з Лисичанська, так я став одним із керівників гуманітарного штабу. Штаб продовжував видачу гуманітарки: круп, консерв соняшникої олії, найпотрібніших ліків. У наш штаб привозили дуже багато ліків: валідол, каптопрес, ібупрофен, валеріану. Це були, зокрема, й іноземні волонтери. Я зв’язувався з ними, домовлявся, щоб допомога прийшла вчасно.
Також до нас завозили питну воду. Технічну воду містом возила ДСНС: заїдуть до штабу, наповнять каністри і дали розвозять районами, де залишалося найбільше людей. Ми з ДСНС також займалися евакуацією й розвезенням гуманітарної допомоги по підвалах та укриттях. Багатьох людей буквально треба було вмовляти евакуюватись. Коли зв’язку та світла в місті вже не було, я збирав записки від мешканців міста і передавав їх родичам.
У місті майже нічого не працювало, окрім гуманітарного штабу, там я допомагав людям аж до того моменту, поки не вийшла українська армія. Було таке, що на день видавали півтора пакета, у середньому кожен день допомогу отримували 500-700 людей. Було декілька разів таке, що видаємо, все нормально, і потім різко починають лупити — хто в підвал біжить, хто в приміщення. Потім все закінчується, і ми продовжуємо працювати.
У деякі райони міста, такі як ГТВ, Пролетарій, Склозавод, селище Березово доводилось розвозити гуманітарну допомогу окремо. Загалом намагалися охопити весь Лисичанськ, але кілька разів був у Сєвєродонецьку. Загалом, за весь час роботи гуманітарку отримали близько 20 тисяч людей, і я вважаю це гарною роботою.
Страшно було працювати у місті, яке обстрілюється?
Страшно, але до всього звикаєш. Розумів, що якщо це ми не зробимо, це, можливо, не зробить ніхто. Це ж наші земляки, їм потрібна допомога. Інакше не можна. Згодом почало прилітати й по центру міста, де я жив з родиною. Одного разу гатили так, що я, хоч і весь час ночував у квартирі, перебрався до підвалу.
На третій день такої ночівлі наш будинок обстріляли й осколки залетіли через балкон та вікно до кімнати. Уламки лягли прямо біля ліжка. Але після того обстріли вщухли.
Я сподівався, що Лисичанськ втримають. Але мені й друзі-волонтери з Бахмуту почали казати що скоро треба буде виїжджати. Я це і сам потроху розумів. Одного разу дивлюся, що все – ні одного військового, якась тиша кілька годин. Ніхто не стріляє. Прийшов до друзів – кажуть що “українські війська вийшли”. Я зрозумів, що рахунок йде на години та вирішив евакуюватися.
Як вдалося евакуюватися з Лисичанська?
2 липня Лисичанськ окупували, а я виїхав із міста 1 липня — їхали під обстрілами автомобілем швидкої допомоги з пораненими до Бахмуту, це було дуже важко, тому що на той момент Лисичанськ був майже в оточенні, і якби ми випадково повернули не туди, могли б загинути. Потім вже з Бахмуту поїхали до Дніпра. Вже у Дніпрі я дізнався, що моє рідне місто окуповане.
Яким ти запам’ятав Лисичанськ в останні дні перед від’їздом?
Це були руїни. Згоріло багато будинків. Я жив у центрі міста і сам бачив, як згорів мій навчальний заклад, Лисичанський державний гірничо-індустріальний коледж, торгові центри біля нього. Все було знищено. Прямим попаданням російської ракети було зруйновано ще один гуманітарний штаб, який був у будинку культури, все це я бачив на власні очі.
Чим ти займаєшся зараз?
Продовжуємо допомагати вимушеним переселенцям, працюю з фондами, котрі надають гуманітарну допомогу для ВПО з Луганщини, які мешкають у Дніпрі та прилеглих населених пунктах, співпрацюю з фондами, які займаються грошовою допомогою. Коли є можливість, виїжджаю до прифронтових міст Донецької області, щоб допомогти людям евакуюватися та привезти гуманітарну допомогу, двічі був у деокупованих селах Луганщини.
Яка зараз ситуація в цих населених пунктах?
Там жахлива ситуація, кожен другий будинок зруйнований, постійно тривають обстріли. Більша частина звідти евакуювалася, але там все одно продовжують жити люди, здебільшого похилого віку, яким теж потрібна допомога. Двох людей ми звідти евакуювалися, решта відмовилася.
Після деокупації Лисичанська плануєш повертатись назад?
Поїду першим, там же мій дім, там багато земляків. Я думаю, що там я буду потрібніший. Звичайно, дуже хочеться додому. Немає більшого щастя для мене, ніж повернутися до Лисичанська. Тим більше, на жаль, у мене там залишилися бабуся та дідусь, яких не зміг вмовити виїхати. Зараз зв’язку з ними немає.
Що перше плануєш зробити після повернення до рідного міста?
Побачити рідних та почати працювати над відновленням Луганщини, відбудовувати, оновлювати все та допомагати мешканцям області. Впевнений, там буде багато роботи.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
