«Ось таке воно життя! Ще у тому році займався землеробством, а вже у цьому воюю з тими, хто хоче відібрати нашу землю»
Ці слова оприлюднив у соціальній мережі Facebook сьогоднішній герой нашого проекту «А хто, як не Я».
На цей час Андрій проходить службу у 46 ОДШБ на посаді бойового медика взводу.
Андрій Тараман добре відомий не тільки у своєму рідному селі Олександро-Калинове (Костянтинівський район Донецької області), а й далеко за його межами, завдячуючи любові до рідного краю, а також вагомому внеску у розвиток туристичного та культурного потенціалів Донеччини.
До повномасштабного вторгнення Андрій був депутатом Іллінівської сільської об’єднаної територіальної громади, заступником голови громадської організації «Енеїда», працював ветеринарним лікарем, займався сільським господарством, понад три роки працював у регіональному ландшафтному парку «Клебан-Бик» на посаді провідного фахівця зі зв’язків з громадськістю та пресою. Останнім часом працював культорганізатором в Олександро-Калинівському центрі культури та дозвілля Іллінівської ОТГ. Завдяки співпраці з громадою, в Андрія з’явилося ще більше можливостей та часу для розвитку музею, проведення екскурсій та організації різноманітних культурних заходів разом з колегами.
Наша зустріч відбулася на відкритті культурного хабу Донеччини у Києві (що, зовсім не випадково збіглося з Всесвітнім Днем культури), куди він приїхав буквально на декілька годин під час лікувальної відпустки після контузії. До речі, саме під час цього культурного заходу наш герой отримав заслужену подяку від Міністерства інфраструктури України за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, мужність і активну участь у реалізації державної політики у сфері туризму в умовах воєнного стану та з нагоди Всесвітнього дня туризму в Україні.
– Розкажіть трішечки про себе.
– Я вже казав, що служу у 46 десантно-штурмовій бригаді на посаді медика взводу. Насправді цю посаду може займати будь-який військовослужбовець після навчання і успішного заліку з Домедичної допомоги, але враховуючи мою ветеринарну освіту і досвід роботи, навіть сумнівів не виникало, що це моє. Навіть уявити не міг, що доведеться надавати допомогу військовим побратимам, та це тепер ще стало жартівливим мемом. Під час накладання турнікету, бинтування, ін’єкцій тощо, завжди кажу: Ви мені тут не кричить і не жалійтеся, бо я на це не звертаю уваги! Жартуємо звичайно.
– Де ви були 24 лютого та як дізналися, що почалося повномасштабне вторгнення?
– Ще 15 лютого я зрозумів, що буде війна! Саме цього числа Дума РФ прийняла рішення про офіційне визнання тимчасово окупованих територій так званими Луганською та Донецької республіками в адміністративних кордонах. Мною було прийняте рішення евакуйовувати родину, продати частину майна, домашню худобу, збіжжя. Попередив про загрозу родичів та знайомих.
О четвертій ранку 24 лютого, у соціальній мережі Facebook я прочитав новину, що почалося повномасштабне вторгнення збройних сил РФ. Цю інформацію прийняв без паніки, бо був морально готовий, всі речі упаковані і повен бак бензину. Вранці зателефонував матусі, сестрі з родиною та знайомій Тетяні з двома діточками мого покійного товариша Сергія Ісаєва, який загинув під час виконання бойового завдання у 2016 році. Разом ми вирушили у напрямку Рівного, де маємо родичів. Там же, я разом зі швагром Дмитром стали на військовий облік і просили швидше відправити нас до війська.
– Ви вперше взяли до рук зброю?
– Ні, я маю досвід, бо проходив строкову службу у 1994 році, а у 2015-2016 роках брав участь в АТО. Так що перебуваючи в оперативному резерві, я зобов’язаний згідно з законом та за закликом серця стати в стрій. А з Костянтинівського військкомату, де я стояв на обліку, зателефонували аж у березні, коли ми з Дмитром вже проходили підготовку на полігоні.
– Чим ви займалися до 24 лютого 2022 року?
– Я займався підприємницькою діяльністю у сільському господарстві. Надавав послуги з ветеринарії, штучного запліднення сільськогосподарських тварин та пакетував прес-підбирачем сіно та солому на своєму тракторі. На жаль, у певний момент попит на ці послуги знизився і перестав приносити вагомий прибуток.
З часом я почав цікавився громадськими справами, організовував толоки, допомагав школі тощо. Скоріше за все, це від моїх батьків, які завжди були соціально-активними. Також разом з однодумцями ми заснували музей української культури «Довкілля», який розташований у селі Олександрово-Калинове на Донеччині. Цей музей став родзинкою та магнітом села. З кожним новим відвідувачем музею ми набиралися досвіду, вивчали попит на ті чи інші туристичні продукти. З часом сформувалися нові види послуг, а саме: харчування, майстер-класи, катання на «ВелоУзварі» (велосипед на 15 осіб), віслюках, прогулянки селом та екологічними стежками РЛП «Клебан-Бик», ночівлі у зеленій садибі тощо.
– А що зараз сталося з віслючками?
– Болюче питання. Коли я бачу дописи у соцмережах, де люди засуджують тих, хто лишив вдома домашніх улюбленців, а сам поїхав, то згадую за своїх трьох віслючків. Щоправда, я їх передав знайомим, які залишилися у селі, на утримання.
– Як саме почалася історія музею і, зокрема, як збиралися експонати окремого залу, присвяченого АТО?
– Все почалося з історії стародавнього трактора, який стояв на постаменті у нашому селі. У цього трактора є своя історія, бо починаючи з 1934 року на ньому працював місцевий мешканець Баглай Іван Пилипович. Він дуже любив цей трактор та доглядав за ним. І вже навіть у 70-х роках цей трактор ще працював, на ланках розвозив воду. З часом у колгоспі з’явилося вдосталь сучасної техніки і механізатори вирішили встановити цього трактора на постамент. Слід зазначити, що на гербі нашого села був зображений саме цей трактор, як символ. З часом тракторна бригада була розформована, а трактор так і стояв на своєму місці, хоча за ним постійно приглядали та фарбували. На жаль, у 2009 році, районне керівництво вирішило забрати цього трактора до районного музею у місті Костянтинівка. Мабуть, ця подія і збудила в мені борця за справедливість.
Я знайшов однодумців. Разом ми утворили громадське об’єднання Енеїда, метою якого було відродження булої слави нашого села, а також повернення трактора. Протягом 2 років ми боролися за наш символ. Інколи опускалися руки, бо виникало багато бюрократичних перепон. Нас постійно демотивували і казали, що нічого не вийде. Але ж українці – люди вперті!
Ми збиралися, обмірковували наші дії, запрошували журналістів та телебачення, їздили на зустрічі до районного керівництва. Одного разу під час зустрічі нас запитали, куди планується встановити трактор? Знову на закинуту тракторну бригаду? І саме в той час я сказав, що у нас буде свій музей, а трактор стане головним експонатом! На сесії сільської ради, я озвучив ідею щодо створення музею, і депутати одноголосно прийняли позитивне рішення.
Склалися грошима і викупили саманну хату, а у центрі подвір’я змурували фундамент під постамент. Люди активно допомагали в облаштуванні музею, вже було зібрано багато експонатів, відремонтована і розфарбована хатина, але трактор так і не повертали. Останнім штрихом у цій справі стала поїздка мого товариша Шубчинського Б.В. до обласної адміністрації, що і стало вирішальним кроком. 9 Травня 2011 року на подвір’ї музею зібралося багато людей, щоб відсвяткувати відкриття музею і полюбуватися нашим трактором, символом села.
До речі, увесь процес боротьби, всі вдачі і розчарування ми поширювали на нашій сторінці села у соціальній мережі. Люди разом з нами хвилювалися або раділи, пропонували у коментах свою допомогу або давали поради.
Саме ці люди стали нашими першими туристами, бо дуже хотілося побачити, що з того вийшло. Спочатку їхали маленькими групами до 10 осіб, а з часом відвідувачів ставало все більше.
Власне кажучи, у нас вийшов не звичайний музей, бо він створений не за вказівки згори, а самими людьми. Тут кожен експонат має власника. Буває, заходить людина і каже: А це сорочка моєї бабусі, а це ціп мого дідуся Івана, яким вибивав квасолю. Таким чином в нас вийшов справжній народний музей.
– Як і коли у музеї з’явився зал АТО?
– З початком збройної агресії РФ у 2014 році у нас виникла думка зробити оглядову залу, присвячену боротьбі нашого народу, але все руки не доходили. На жаль, у квітні 2016 року, при виконанні бойового завдання загинув мій товариш Сергій Ісаєв. Ми разом з друзями вирішили в одній кімнаті музею зробити куточок пам’яті зі стендом про Сергія. Спочатку то був столик, його власні речі, фото та вирізки спогадів друзів. Побратими, рідні та друзі почали зносити до зали ще різні експонати. Уламки, ящики, скло, триплекси з бліндажів, буржуйки, ліжка, каримати, форму тощо. Тож куточок перетворився на повноцінну експозицію. Навіть сьогодні це найбільша в Донецькій області музейна експозиція, присвячена АТО.
– Чи є в музеї щось унікальне?
– Найцінніший, мабуть, експонат – сітка з тризубом. Її плели в нашому селі представники громадського об’єднання «Смолянська плутанка» (раніше наше село мало назву Смолянка). Загалом для військових вони виготовили півтори тисячі квадратних метрів маскувальної сітки, близько тисячі перефарбованої з білої в зелену, а також чотири ювілейних сітки – три з тризубом, і одна, на якій написано «122» (122 окремий аеромобільний батальйон). Знакове те, що одну із наших сіток з тризубом щороку на День Незалежності України під час урочистих подій на Майдані Незалежності у колоні волонтерів-сіточників України несуть першою. Нам надзвичайно приємно це, бо ж сітка саме з Української Донеччини!
– Щоб ви хотіли, щоб люди знали про війну?
– Раніше я б сказав, що нічого! А зараз я впевнений, що кожен повинен відчути себе громадянином і господарем на своїй землі. Саме відсутність критичного мислення, політичного, культурного, патріотичного та екологічного виховання створює передумови для слабкого народу, який перетворюється у населення, безвольну худобу. В такій ситуації завжди знайдеться той, хто захоче зазіхнути на територію і поневолити людей. Ця страшна війна розбудила у багатьох з нас дух вільних людей, козаків, які мають честь та гідність. На жаль, нам знову треба виправляти помилки предків життями та кров’ю наших кращих синів та доньок.
– Що найстрашнішого ви бачили на фронті?
– Війна – то страшне горе та велика рана нашого народу. Зараз вся країна перетворилася на один великий фронт. А страшилки я розповідати не хочу, просто слів не підберу.
– Чим ви плануєте займатися після Перемоги?
– Я інколи думаю, як ми родиною після перемоги їдемо машиною до дому у село Олександрро-Калинове на рідну Донеччину! А там… Все таке рідне, щасливі люди, квітуча природа. Ось повертаю у свій провулочок, вже бачу будиночок, який збудували мої батьки. Заходжу у хату, дістаю з холодильника банку молока і з охоти роблю декілька великих ковтків. Потім йду на двір до свого господарства. Кладу свіжої трави корові та віслюкам, а потім відпускаю з вольєра свого собаку, щоб трішки побігав…
І тут я знову згадую ваше питання… Чим я буду займатися? Мабуть прийдеться все переосмислити. Я вже інший, все вже інше.
Так, я планую разом з родиною повернутися до дому. Розумію, що буде все по іншому ніж мені малює моя уява, щоб утішити мене.
Знаю багатьох людей, які вже не планують повертатися до своїх домівок, але треба повертатися, відбудовувати та розвивати наш регіон.
Є земляки, які соромляться казати, що вони з Донецької області, бо часто відчувають цькування і нав’язане відчуття провини за війну. Це не так, бо росія спочатку анексувала Крим, принесла війну на Донеччину, і це була не кінцева її мета. На Донеччині мешкало та мешкає дуже багато відомих людей, які люблять свою Батьківщину.
І як казав український правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української Гельсінської групи Олекса Тихий, який народився в селі Їжівка що на Донеччині, Донеччина – це шоста частина всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови. І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, а чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди.
«Тож друзі повертаємося до дому, щоб не допустити “ганебного та холероподібного»!
– Ваші побажання українцям
– Ми сильна нація, яка вже довела всьому світу, що українці гідні бути вільними! Тож, єднаймося браття, перемога буде за нами!
