Письменник, медійник, громадський діяч та просто молодий хлопець Роман став одним із перших, хто вирушив обороняти нашу країну ще у 2014 році.
Зараз хлопець несе службу в Державній прикордонній службі України. Нам вдалось трохи поспілкуватись з Романом та дізнатись про його бурхливе життя.
Чи було твоє життя до війни пов’язане з армією?
Я ніколи не думав, що буду пов’язаний з військовою службою. Я навіть в армію іти не хотів, але всі тоді вважали, що ти не мужик, якщо в армії не служив. Тому і пішов… Служив танкістом, маю навіть права на танк. Думав, що моє життя, пов’язане з армією, закінчилося ще у 2008 році, коли я відслужив обов’язкову службу. Але наступив страшний 2014 рік, коли зухвала Росія вирішила накласти лапи на нашу країну, і я не міг залишитися осторонь.
Я дуже люблю свою країну та її історію. Я розумів, що я чоловік, захисник, тому маю йти та боронити свою рідну землю, свою сім’ю.
Тому я прийшов до військкомату та сказав, що хочу іти захищати свій дім, але попросив військовий комісаріат, щоб мене записали до танкістів, але щось пішло не так. Я потрапив до авіаційної частини. Після розподілу я опинився спочатку у 11-тій окремій авіаційній бригаді, яка розташовувалась у Чорнобаївці, а потім потрапив до Краматорського аеродрому, де здебільшого ми займались евакуацією поранених.
Потім я демобілізувався і знов думав, що все, на цьому моя військова служба точно закінчиться. І я почав займатися громадською діяльністю. Ми створили організацію “Союз ветеранів АТО Донбасу” та зробили безліч проєктів, таких як: центр ветеранів АТО та їх сімей “ПОРУЧ”, фестиваль “Донеччина зустрічає своїх захисників”, дитячий табір “Зоряний шлях” та багато іншого.
Чи думав ти, що може початись повномасштабне вторгнення. І де ти був 24 лютого?
Ні, я розумів, що щось буде і все так не закінчиться, але я не був готовий, що це станеться так скоро. 24 лютого я був у Дружківці, прокинувся близько 4 ранку від гучного звуку, схожого на вибух. Я одразу зрозумів, що це повномасштабна війна. Але для мене вона прийшла ще у 2014 році.
Перші хвилини був неймовірний шок, адже коли війна приходить до тебе додому, то ти до останнього в це не віриш. Але я точно знав, що одразу піду захищати Батьківщину.
Як ти опинився у Державній прикордонній службі України?
Коли я пішов 24 лютого до віськкомата, то мене ніхто не питав. Я думаю, вони просто затикали дірки в підрозділах. Що я буду служити у прикордонній службі, я дізнався 25-го лютого, коли вже потрапив до підрозділу.
Чи буває тобі страшно?
Був один випадок, коли дійсно було дуже лячно. Одного разу вночі ми пішли групою через ліс, це було під Олександрівкою. І нам треба було розділитись по своїх окопах. Я банально заблукав. Не знав, куди іти, бо розумів, що приблизно 500 метрів від нас з одного боку замінована дорога, а з іншого – орки. І я розгубився, ось тоді мені стало страшно. На щастя все закінчилось добре, я наблукав на окоп Донбасівців, перечекав обстріл у них в окопі, а потім пішов до свого. Не знаю, що буде далі, але страшно було лише в той момент.
Що для тебе найважкіше на службі, і який настрій на передовій?
Найважкішим для мене є той факт, що ці фашисти обстрілюють мирні міста, вбивають людей, а я не в силах цьому завадити. Але все, що від мене залежить, я роблю. Мені бракує слів, щоб висловити моє відношення до цих нелюдів.
А настрій у нас усіх бойовий, хлопці всі розуміють поставлені задачі та добре їх виконують. Ми всі віримо у перемогу і впевнені, що вона вже близько.
Попри зброю в руках на полі бою, Роман використовує ще й літературну зброю. Автор низки збірок віршів продовжує писати творчі доробки. Ось один із них…
По небі хмари пропливають,
Чорніє далечінь дарма.
Десь гучно вибухи лунають,
Чи є та доля, чи нема?
Хитає вітер крони сосен,
Весна ця схожа так на осінь
Що я заплутався уже.
Що за хвилиною хвилина,
Питання попри цій війні.
Для чого тут ти є, людино,
Адже життя не вічне, ні.
