Ми продовжуємо серію матеріалів про військовослужбовців, які раніше ніколи не мали відношення до арміі. Люди різних професій пришли до лавр Збройних сил України, щоб захистити нашу країну від ворога. Ці люди ніколи не брали зброю до рук, не виконували секретні міссії і навіть уявити не могли, що доведеться настількі змінити своє життя та професію.
“А хто, як не Я” – це проєкт про людей різних професій. Всі вони залишили свої професійні обов’язки та пішли захищати Україну та її мешканців. Наш сьогоднішній герой – краматорець Павло Матюшин, який поділився власною історією з журналістами нашого видання
Павло, розкажіть, чим ви займалися до початку повномасштабного вторгнення росії?
Я працював на Новокраматорському машинобудівному заводі сталеваром, раніше працював будівельником, та взагалі багато що вмію.
Як ви опинилися у лавах ЗСУ?
24 лютого я прокинувся, як і усі жителі нашого міста, від вибуху, одразу поїхав до Маріуполя на “Азовсталь”, допомагати демонтувати деякі конструкції і цього ж дня місто був перший приліт. 27 лютого я поїхав з Маріуполя, а вже 4 березня пішов у краматорський військкомат, зрозумів, що хочу захищати країну та рідне місто, дружину та дітей, хоч ніколи до цього і не служив, і від армії був дуже далекий. Одразу попросив послати мене туди, де найбільш “гаряче”, був готовий навіть віддати життя за країну. За кілька місяців я взяв участь у дуже тяжких боях, переніс два поранення та п’ять контузій.
Як до рішення піти на фронт поставилися ваші близькі?
Мати заплакала, віддала свій натільний хрестик мені. Насправді я не хотів її лякати, тож навіть коли пішов у військомат, сказав, що йду на ринок, а потім повернувся вже за речами. Хрестик від матері я досі не знімаю. Від дружини я теж довго приховував, що йду воювати, але вона сприйняла це нормально, з розумінням.
Які навички вже встигли опанувати?
Навчився всіх військових навичок, освоїв багато видів зброї, зараз хіба що тільки на танку їздити не вмію.
Розкажіть, як ви перенесли свій перший бій?
Було страшно. Особливо коли на моїх очах загинув побратим. Потім я дав собі команду, що маю робити свою справу. Взагалі дуже боляче усвідомлювати, що в мене практично не залишилося друзів, практично всі вони загинули на війні і продовжують гинути досі.
Зараз, через багато місяців проведених на війні, боїтеся виїжджати на завдання?
Я навпаки – рвусь. Навіть зараз, після госпіталю, мене відправили в резерв, а я не можу сидіти на місці, відчуваю, що зараз маю допомагати своїй країні зберегти незалежність, тому планую повернутися на фронт.
Що для вас було найважчим під час війни?
Найважче – бачити як помирає твій побратим, і ти нічого не можеш із цим зробити. Ще одна страшна річ, що трапилася зі мною під час війни – Піски. Там було дуже страшно, я думав, що я боєць, але від того, що там бачив холод ішов по шкірі, після воєнних дій там все інше здавалося мені дитячим табором. Коли ми вийшли з Пісок багато хто дивувався, що ми залишилися живими. Загалом, я думаю, після повернення з війни багатьом нашим хлопцям знадобиться кваліфікована допомога психолога.
Що зараз найбільше вас мотивує?
Те, що я хочу жити у своїй країні. Колись я вважав, що Україна нічого мені не дала, але потім почав запитувати себе: “що зробив особисто я, щоб жити добре?”. Зрештою зрозумів, що нічого. Тепер я хочу зробити так, щоб ще багато років добре жилося мені, моїм дітям та онукам.
Ким ви бачите себе у майбутньому?
Я не бачу себе вже ні будівельником, ні сталеваром. Під час служби у ЗСУ я відчув, що у своїй тарілці, мені здається, що саме тут я мав бути все життя. Мені навіть командири казали декілька разів, що в мене нюх солдата, так добре в мене все виходило. Друг мені пропонує приїхати до Німеччини, він відкрив там будівельну фірму, а мені вже не дуже хочеться всього цього.
