«Хто, як не Я», – сказала вона і у 18 років записалася до добровольчого батальйону. Аліна
Косовська залишила художню гімнастику, щоб боронити країну, ще у 2015 році. Наразі наша
сьогоднішня героїня виконує серйозні бойові завдання, а у майбутньому мріє оселитися у дикому
куточку Карпат. Вона невпинно йде до своєї мрії і за два тижні до початку повномасштабного
вторгнення першою в країні взимку без супроводу подолала Карпатський туристичний шлях
довжиною 400 кілометрів.
– Я знаю, що ви не місцева. Розкажіть, як давно приїхали до Краматорська?
– З 2015 року я жила в Авдіівці. Коли там стало жити неможливо, вийняла квартиру у
Краматорську. Це було вже у 2022 році.
– Чому саме Краматорськ?
– Ми їздили сюди на тренування. Тут є більш-менш непогані для спортивних занять локації.
До того ж в мене робота тут недалеко. Я військова. Тому мені в будь-якому разі треба жити
десь в цій місцевості. А саме Краматорськ, а не Слов’янськ чи інше місто, бо тут є
ландшафти, де добре бігати, два скеледрома. До того ж звідси зручно виїжджати на роботу
– ближче до фронту.
– Ви маєте зараз статус ВПО?
– Я б могла його оформити, але не бачу потреби.
– Чим ви займалися до війни?
– До якої саме? Взагалі народилася я в Миколаєві. Там ще у дитинстві почала займатися
художньою гімнастикою. Згодом отримала перші результати, почалися серйозніші
тренування. В підлітковому віці переїхала до Києва, щоб продовжувати спортивну кар’єру.
З початком подій 2014 року стала допомагати країні у якості волонтерки. Це все ще була
столиця. А у 2015 році переїхала до Авдіївки, щоб вступити у добровольчий підрозділ.
– Як ви сприйняли події 2014 року? Що для вас стало поштовхом вступити до
добровольчого батальйону?
– Тоді було незрозуміло, що взагалі відбувається, і наскільки далеко це все зайде. Але
зрозуміло, що треба щось робити. В мене все почалося зі звичайного волонтерства.
Спочатку я працювала з переселенцями, потім переключилася на добровольців. А у 2015
році відчула докори сумління, що допомагаю недостатньо, більшу частину життя проводжу
в спортзалі, витрачаючи кошти на спортивне спорядження та поїздки на змагання. Хлопці
ж в той час віддають життя за країну. Таким чином я прийшла до статусу добровольця.
– Ви мали тоді якісь навички, потрібні для участі в бойових діях?
– Ні, я одразу поїхала в навчальний центр. Вирішила, повчусь, поїду кудись ближче до Сходу,
а там буде видно.
– А не було такого: дівчинко, ти маленька така, що ти тут робиш?
– Звісно було! Було постійно. І поки я не знайшла, що маю робити в армії, було важко.
Спочатку мене, як дівчинку, намагалися відправити на кухню. Потім казали, що наче ти
щось вмієш, але все одно дівчинка, тому на бойові не підеш, а залишишся на базі.
Пробивати собі шлях було важко, але з часом, коли ми прийшли до роботи з технічними
засобами, отримали власні транспорт та обладнання, проблеми з «ти – дівчинка» відпали.
Бо приїжджає вже не дівчинка, а спеціаліст і виконує свою роботу.
– Спортивне питання. У вас є власний сайт, де ви розповідаєте про подорожі
мальовничими куточками України, цікаві маршрути тощо, і більшість матеріалів там
присвячені саме горам. Як у вашому житті з’явилось скелелазіння і взагалі любов до гір?
– Коли я пішла з гімнастики, почало не вистачати тренувань. Коли ти майже все життя по 10-
12 годин проводиш у спортзалі, потім таких навантажень не вистачає. Навіть, коли я пішла
на фронт. Я намагалася займатися для себе – хоч якісь зарядки, пробіжки, але не йшло, бо
немає мети. В гімнастиці все було чітко. Ти багато працюєш, але розумієш, що через пару
тижнів змагання, і треба досягнути певного результату. А коли попереду нічого нема, і
треба просто піднятися і бігати, мотивації не має. Я замислилася, чи існує якийсь вид
серйозного спорту, де можна окреслити для себе якісь реальні цілі, досягати. Тим більше я
вже в доволі вагомому для спорту віці після великої перерви, на накладає певні
обмеження… До речі, в гори я ходила й до того. Просто для себе, як турист, а не як
альпініст – багато де була у Карпатах. Мені подобалось. Але в якийсь час звичайні
маршрути стали для мене занадто легкими і почала дізнаватися, що більш складного
можна робити у горах. І так прийшла до альпінізму, де вже потрібно тренуватись і
засвоювати нові спортивні навички: біг, загальну підготовку, якісь специфічні моменти. І
згодом зрозуміла, що це моє!
– Вам вже вдалося підкорити якісь легендарні вершини?
– На жаль, за кордоном я ще не була, щоб здійснити серйозні альпіністські сходження. Але
мені вдалося зробити перше проходження в Україні. Це Закарпатський туристичний шлях
довжиною 400 кілометрів, який взимку до мене ніхто не проходив. Як раз минулого року
за тиждень до повномасштабного вторгнення завершила цю експедицію. За п’ять тижнів
без жодного супроводу подолала доволі складний маршрут.
– А чи складно суміщати тренування та службу у добровольчому підрозділі?
– В період позиційної війни це було легко суміщати. Фактично в нас в Авдіївці була умовна
база у будиночку. Буквально вдома можна було тренуватися, ходити на стадіон, бігати
навколо Авдіївки. Тоді це було майже безпечно. Також ми їздили до скеледромів
Краматорська. До того ж формат служби дозволяв приділяти фізичній підготовці певну
кількість часу. Зараз в Краматорську дещо складніше, але тренуватися ми не припиняємо.
– Якщо ситуація у Краматорську загостриться, саме ви будете виїжджати, або залишитесь
так довго, як це буде можливо?
– Це залежить виключно від роботи. Ми приймаємо такі рішення як військові. Якщо лінія
фронту буде в Краматорську, то тилова база переміститься трохи назад. Але такого, що я
просто сама поїду десь на Захід, звісно, що ні.
– На своїй сторінці у «Фейсбуці» ви оприлюднили оголошення щодо облаштування
спортивного залу й запрошення жителів Краматорська на спільні тренування. На якій
стадії наразі цей процес? Чи є вже охочі доєднатися?
– Я просто орендувала будинок, і там раптово виявилася кімната, ідеально придатна для
тренувань. У кожному своєму житлі я облаштовую мінімальний спортивний куточок.
Зазвичай це просто «клаптик», де я одна ледве вміщуюсь. А тут трапився старий будинок
без ремонту, але в ньому є величезна порожня кімната, в якій можна комфортно
тренуватися. Тож, я вирішила, що тут можна щось проводити, бо поміститься достатня
кількість людей. На жаль, серед місцевих жителів охочих поки не виявилось, але ми вже
регулярно тренуємося з колегами. Тобто «хребет» команди вже є. І якщо хтось захоче
займатися разом з нами, мені було б це цікаво. Усі програми, за якими ми зараз
тренуємося, я опрацьовувала на собі.
– Ви дуже активна людина. І займаєтесь багато чим. Який з напрямків діяльності ви
вважаєте головним особисто для себе?
– Взагалі їх для мене два. Перший, звісно, військова діяльність. Другий – проект, який має
назву «Волонтерські мандрівки». В нас є волонтерська група мандрівників, яка їздить
переважно у Карпати і під час подорожей робить щось корисне для природи, для інших
туристів. Це прибирання сміття, ремонт туристичних притулків, облаштування туристичних
маршрутів. І зараз ми тренуємося, щоб сформувати добровільну рятувальну групу, яка
зможе працювати в горах. Після Перемоги ми плануємо створення у Карпатах
волонтерської бази. Це буде осередок у досить дикій місцевості, де потрібні рятувальники,
які зможуть постійно бути на місці. Тобто добровільно-рятувальний пост. Також з цієї бази
будуть виконуватись волонтерські виходи з метою прибирання сміття, розчищення
маршрутів тощо.
– Вам для реалізації своєї мети потрібна допомога від громадян, держави, або, можливо,
міжнародних донорів?
– Звісно, таких коштів у нас немає. І ми плануємо залучити міжнародні кошти. Власне, вже
готуємо проект. З державними органами спілкуємося щодо виділення земельної ділянки
під побудову бази.
– Повернемось до сьогодення. Що для вас виявилося найтяжчим з того, що ви бачили
після початку повномасштабного вторгнення?
– Деякі моменти під час роботи, безпосередньо пов’язані з війною. Думаю, немає сенсу про
це розповідати.
– Де ви перебували 24 лютого 2022 року? Що відбувалося у вашому оточенні?
– Я вже була на фронті. Загострення було дуже відчутним. Ми тоді стояли під Волновахою. За
тиждень до 24 лютого почалися постійні обстріли з калібрів, які багато років не працювали.
Розпочалося пересування техніки ближче до лінії фронту. Ми розуміли, що щось
відбувається, а 24 лютого о, здається, 04:20 ранку відбувся щільний обстріл з градів,
мінометів і стало остаточно зрозуміло, що настав час діяти.
– Що ви думаєте про загальну евакуацію? Чи потрібно такій великій кількості людей
лишати міста? Чи є категорії людей, які повинні обов’язково залишатися на місцях?
– У максимально наближених до фронту містах повинні залишатися до останнього
працівники критичної інфраструктури, тобто медики, рятувальники, комунальники. А всі
інші, не залучені в обороні або забезпеченні життєдіяльності, повинні евакуюватися, щоб
не створювати проблем військовим. Ми все одно так чи інакше виходимо рятувати
цивільних, переймаємося за них. Це і нам заважає виконувати безпосередні обов’язки, і
для людей створює небезпеку. Добре ще, якщо це дорослі. А коли діти, як це було в
Авдіївці, коли загинула дитина, бо батьки вирішили залишатися у підвалі, я взагалі не
розумію.
– Наскільки безпечно зараз у Краматорську?
– Наразі доволі безпечно, бо ракетні обстріли є майже усюди. Принаймні є такий ризик.
Просто люди повинні розуміти, що якщо лінія фронту сюди наближається, то або вони
реально працюють на перемогу та роблять щось потрібне, і тоді є сенс ризикувати собою,
або краще виїхати у безпечне місце і робити щось корисне звідти.
– Як зрозуміти, що «пора»?
– Думаю, тут кожен відчуває індивідуально. Коли вже немає нормальних ресурсів для життя,
«пора» точно. Зараз у Краматорську все є. Працюють крамниці, є світло, вода, зв’язок.
Якщо ж стане питання з виживанням без елементарного, звісно, треба їхати.
– Як ви вважаєте, чого нам наразі найбільше не вистачає для Перемоги? І коли
наймовірніше ми зможемо її здобути?
– Це складно сказати, враховуючи, що війна йде з 2014 року. Те, що відбувається, залежить
не тільки від нашої сторони. Наразі ми робимо максимум з того, що можемо робити. Я
навіть була приємно здивована, скільки людей у 2022 році долучилися, хто до армії, хто до
волонтерства чи ще до чогось корисного. Це безліч історій, що надихають. В період
позиційної війни, до початку повномасштабної, здавалося, навпаки, що більшість людей
стараються триматися осторонь. Наприклад, в тій же Авдіївці тільки понад 30 чоловіків на
все місто хоч якось долучалися до допомоги військовим, а всі інші відгородилися від подій
і просто існували. Я боялася тоді, що коли почнеться щось серйозніше, в усіх містах стане
така сама історія. Тобто армія буде намагатися стримувати, а всі інші стануть осторонь. Але
ні. Люди почали боротись, проявляти себе, робити дуже серйозні вчинки, і коштом того в
нас вже було багато переломних моментів у війні на користь України. Але звісно до
Перемоги ще далеко. Звісно, треба продовжувати. Всі втомились. Це війна на виснаження.
І потрібно викластись не місяць, не два, як вважалося на початку. Зрозуміло, що це на
багато років.
– Тобто нам треба готуватися ще довгий час жити у стані війни?
– Мені здається, що кожна людина має знайти нішу, в якій вона буде максимально
корисною, максимально продуктивно налаштувати свою роботу. Зараз не спрацює таке як
на початку, коли хтось схопив коктейль Молотова, хтось рушницю і побігли хоч якось
захищатись. Зараз вже зрозуміло, що це довготривалий процес, і треба собі виробити
певну тактику. Хтось розуміє, що буде роками служити, хтось іде в волонтери і розуміє, що
тими ж роками буде надавати допомогу, хтось буде працювати в Україні чи за кордоном та
донатити на армію. Кожен обирає для себе те, що може робити найкраще. При цьому воно
не повинно призводити до вигорання, бо це теж не найкраща ситуація.
– Щодо мобілізації. Чи всі чоловіки повинні йти на фронт?
– Ні. Це так не працює. Є чоловіки, які в принципі корисні по життю, до прикладу, інженери,
здатні розробляти чудову техніку для армії. І їм як раз краще сидіти десь у Києві і
займатися розробками, а не йти в окопи. І користі буде більше. В окопі ж будуть тільки
проблеми, бо якщо психіка не підготовлена, можуть виникати стани, коли людина себе не
контролює і створює перешкоди професійним військовим.
– Багато чоловіків дуже бояться мобілізації та будь-якими шляхами намагаються її
уникнути, щоб не потрапити саме в окоп, тому що не вірять у «штучний відбір» саме за
навичками. Чи є якась порада, як бути корисним країні і водночас уникнути того, що не
зможеш витримати?
– Взагалі ще на початку повномасштабного вторгнення треба було знайти або хоча б почати
шукати свою нішу. Якщо людина вважає, що може допомагати армії, але не бачить себе на
передовій, завжди можна звернутися до «профільного» підрозділу. Це може бути, до
прикладу, радіоелектронна розвідка. Вони знаходяться в тилу, і якщо людина є фахівцем,
їй буде спокійніше. Звичайно, коли механізм мобілізації вже спрацював, і чоловік опинився
у військкоматі, після «учєбкі» скоріше за все, він поїде туди, куди його доправлять. Тобто
якщо людина знає, що вона хоче робити, в якому підрозділі, треба не чекати, а йти саме
туди.
– Багато українців виїхало за кордон. Наскільки це гарно/погано, можливо, критично для
країни зараз та у майбутньому?
– Дивлячись, що людина робить за кордоном. Якщо вона лишається активним українцем, це
великий внесок у Перемогу. Бо там можна збирати допомогу, заробляти кошти для
донатів, можна розповідати про події в Україні, щоб залучати до боротьби міжнародну
спільноту. А можна просто втекти, змішатись з натовпом і як-небудь виживати. Звісно,
перший варіант набагато кращій, але для кожної людини рішення індивідуальні.
– В якому місці країни вам найбільше подобається або, навпаки, не подобається. Де б ви
хотіли жити після Перемоги?
– Найбільше подобаються гори. І, як я казала, хотілося б жити в максимально дикому та
віддаленому від цивілізації куточку Карпат. Мені комфортно, коли природа, спокій, ніякої
метушні. Найбільш незатишно я почуваюся у великих містах. Наприклад, у Києві, Харкові
занадто багато усього. Вони занадто великі, бездушні, метушливі. Там доволі важко
лишатись собою та комфортно існувати.
– Щоб ви хотіли сказати або побажати українцям?
– Перш за все я б хотіла подякувати нашим людям за величезний внесок. Скільки вже війн
розв’язала росія, але я ніде, крім України, не бачила такого потужного спротиву, коли
майже кожна людина щось робить. У багатьох випадках – це щось неймовірне! І побажати
триматись. Знайти свій шлях, зрозуміти, що це не спринтерський забіг, а марафон, на
якому ми мусимо дуже довго і дуже важко рухатись до Перемоги. Треба віднайти свою
тактику, свій напрямок, свою стежку, де людина зможе бути максимально ефективною і
при цьому почуватися нормально, не виснажуватись, а досягати.
