«Наразі я займаюся тим, чим і більшість жителів Донецької області та більшої частини України – я виживаю та намагаюся допомагати вижити іншим. Хто волонтерить, хто, як і я, став до лав територіальної оборони. Головне – ми намагаємося не втратити дух.
Дух переможців, дух українців, дух волелюбної гідної нації», – каже Едуард на початку розмови з журналістами Pro100Media.
Едуард Мельников – корінний краматорець, який протягом всього часу повномасштабного вторгнення залишається у місті і виїжджати не збирається. До 24 лютого він був звичайним робітником – майстром на заводі. У 2014 році вступив до добровольчого батальйону, де перебував майже 2 роки. У 2016 році демобілізувався і розпочав суспільну діяльність. За його словами, тоді довелося багато вчитися, відвідувати різноманітні семінари та тренінги.
«Я зрозумів, що щоб щось змінити у суспільстві, у першу чергу треба змінитися самому. Для цього треба багато знати. Без цих знань, без навичок та вмінь самому важко змінюватися й тим більше змінювати щось навколо», – додає він.
Одразу після подій 24 лютого Едуард Мельников вступив до територіальної оборони міста Краматорська, де перебуває і на теперішній час.
Які функції виконує територіальна оборона Краматорська?
Це добровольче формування територіальної громади. Ми допомагаємо військовим – копаємо окопи, виконуємо якісь дії, які допомагають підвищити обороноздатність міста, а також тренуємося поводитися зі зброєю на випадок критичної ситуації. Але в бойових діях ми участі не беремо.
До подій 2014 року ви тримали в руках зброю?
У 1995-1996 роках пройшов строкову службу у прикордонних військах. Я тоді думав, що ці навички мені не знадобляться, бо країна розвивається, все має бути добре. Але через 19 років…. Самі бачите. У 2014 році довелося згадати, взяти до рук зброю. І майже до 16 року я перебував у самому епіцентрі подій: Луганська область район Попасної, Зайцеве. Всюди там було гаряче.
Після початку повномасштабного вторгнення я вже не мав можливості захищати країну зі зброєю в руках, бо, згідно з законом, особи з інвалідністю не можуть офіційно вступати до лав ЗСУ.
У чому для вас полягає різниця між періодами життя 2014-2016 років та після 24 лютого?
Тоді нас зібралася велика кількість ідейних людей (ред. – у добробаті), які не отримували ані зарплатні, ані будь-яких інших винагород. Усі були на «пориві» – захистити, відстояти. На жаль, тоді ми не змогли у корні все це зупинити.
До речі, чому не змогли зупинити? Як ви особисто бачите причини цього?
Вважаю, що через відсутність політичного рішення. Я людина маленька і мислю локально. В мене немає повної інформації, але вважаю, що на той момент проблема стала саме у політичній волі.
Деякі військові кажуть, що на той момент вони мали змогу звільнити той же Донецьк, але не було наказу.
Так, в мене є знайомий, який відносно нещодавно виїхав з Донецька. Каже, що на той момент в місті майже не було живої сили противника. Можна було заходити й «зачищати».
Ви не боїтеся озвучувати таку непопулярну думку?
Ні. Я вже своє відбоявся. Якщо я не буду правдивим з собою, то гріш мені ціна. І свого сина я виховував так само. Наразі він бойовий офіцер і захищає країну. Вже незабаром він повернеться з Німеччини, де проходить певне навчання, куди його направило військове керівництво.
А інші члени вашої родини?
Моя дружина зараз у Києві, вона оформлюється у частину, щоб також поступити на військову службу.
Виходить, у вас своєрідний військовий клан?
Так, але ж не тому, що ми так хотіли. А тому, що виникла така необхідність.
Ви були до війни, і є зараз членом Громадської ради при виконавчому комітеті Краматорської міської ради. Які функції наразі виконує ця структура?
Рада функціонує і тепер. Її голова, Кондратюк Сергій Іванович, дуже активна людина. Він наразі допомагає армії як донатами, так й громадянською позицією в цілому. Інші члени також роблять усе можливе заради Перемоги. Ніхто нікуди не пішов.
Чим рада в основному займалася до війни?
До війни громадська рада, як усі казали, була совістю міста. Люди виносили на світло питання, які наболіли у суспільстві, та намагалися їх вирішувати, використовуючи наявні можливості. Налагоджували діалог з владою. Ми намагалися зробити місто більш комфортним та зручним для життя людей.
Яку, на ваш погляд, найважливішу ініціативу вдалося втілити до війни?
Створення Батьківської ради Краматорська. Дорослі у більшості – вже сформовані особистості, а діти ще коливаються. Будь-що почуте або побачене може вплинути на вибір у тому чи іншому аспекті. Створення ради при школах дало можливість дітям відчути, що вони не кинуті на вітер, а мають можливість, завдячуючи цій структурі, донести свої бажання та потреби до дорослих й безпосередньо до влади. Мають можливість керувати своїм життям.
Також нам вдалося створити Молодіжну раду. Це ініціативна група молоді, яка випромінює певні ідеї та інтегрує їх у суспільство. Молодь отримала змогу розв’язувати свої питання у співпраці й за підтримки з представниками «дорослої» Громадської ради. Оброблені запити виносилися на обговорення до міської ради, місцевого депутатського корпусу тощо. До повномасштабного вторгнення все це вже почало працювати, тобто було зроблено не для галочки, а стало єдиним робочим організмом, який приносив певні результати. І зараз люди, які брали у всьому цьому участь, десь донатами, десь можливостями, десь зв’язками допомагають й місту, й країні, й ЗСУ, й іншим структурам, залученим у протистоянні ворогу.
Наразі чим саме ви займаєтесь у місті?
Зараз я активно співпрацюю з місцевими волонтерами, до прикладу, допомагаючи при розвантаженнях або ліквідації наслідків обстрілів. Й звісно виконую свої функції у теробороні.
Як ви вважаєте, чого найбільше не вистачає місту Краматорськ?
Людей, які готові змінюватись самі й змінювати світ навколо себе. Я не хочу сказати, що таких людей немає зовсім, але їх критично мало. Більшість, це моя суб’єктивна точка зору, чекають на щось, чекають рішень від когось: «мер зробить». А ми повинні робити самі. Якщо ми самі не будемо змінюватись і не будемо змінювати світ навколо, розвитку не буде.
Ви також є членом Спілки ветеранів АТО Донбасу, а також головою Спілки ветеранів АТО з інвалідністю. Чим наразі займаються ці організації?
Більшість придатних до служби побратимів захищають країну. Серед тих, хто за станом здоров’я непридатний, майже всі, хто залишився в місті, пішли до тероборони.
У територіальної оборони Краматорська є критичні потреби?
Я б не сказав. Навіть попри те, що фінансування в нас немає. Якщо якісь потреби виникають, ми самі вирішуємо їх за допомогою волонтерів або особистих ресурсів.
Як ви бачите Перемогу?
Ми взяли прапор. Зібралися, як звичайно, біля літака і з тим прапором гідно йдемо ходою. А уся «сепарня», яка ще тут залишиться, захлинулась слиною від усвідомлення того, що Україна перемогла. А також від того, що їм подітися нікуди – або прийняти все як є, або «чемодан, вокзал…».
Що для цього потрібно, як ви гадаєте?
Терпіння та віра. Терпіння дочекатись, коли у кінець кінців Збройні сили здолають ворога, а віра у те, що все скінчиться, як треба нам – українцям. І далі ми вже будемо будувати свою країну такою, якою вона мала стати з самого отримання Незалежності. Країною для людей, для життя, для свободи вибору.
З приводу останнього питання – мова. Як ви вважаєте, нам всім треба зараз і негайно перейти на українську мову й забути російську? І взагалі як повинен відбуватися цей процес? Чи є він необхідним для об’єднання нації чи це вторинно?
Я вважаю, має бути перехідний період. Є частина людей, які не говорять українською не тому, що не мали або не мають змоги, а тому, що завше всі навколо говорили російською. Наразі ми повинні створити такі умови, в яких люди не будуть звертати увагу на мову як таку. В багатьох країнах уживаються декілька мов і ніхто не маніпулює цим питанням. В нас з цим багато маніпуляцій. Якщо я приїхав, розмовляю іспанською і мене розуміють, чому б ні? Якщо я тут можу розмовляти й українською, й російською і мене так само розуміють, в чому питання?
До того ж з огляду на вищезгадані маніпуляції я більш ніж впевнений, що навіть якщо ми всі разом водночас перейдемо на українську, все одно постануть гострі питання. До прикладу, українська мова багатогранна. У кожної області свій діалект. Так яка українська мова – Полтавщини, Івано-Франківщини чи Закарпаття – є тією самою правильною українською мовою? І знову політики, яким потрібні якісь преференції, або ті, кому вигідно внести розлад в українське суспільство, почнуть шукати «нюанси» й намагатися посварити народ. Я вважаю, що людина має почувати себе комфортно, розмовляючи тією мовою або діалектом, яка або який йому зручніші.
Закінчиться війна. Безумовно, нашою Перемогою. Але буквально «за парканом» як сидів, так і залишиться, м’яко кажучи, непередбачуваний й агресивний сусід. Як надалі ми маємо вибудовувати ці стосунки?
Я вважаю, що агресія з боку «братів» відносно волелюбного українського народу призвела до того, що ми автоматично перестаємо сприймати все російське. Звідси відраза до літератури, музики тощо. Але сутність не в тому. Сутність у тому, що ми – українці й за національністю, і по духу. А росія – збірний незрозумілий проєкт… Навіть дикий. Ми, жителі Донеччини, маємо свої українські особливості, українське коріння, а в них під егідою «росія» зібрали усіх підряд, перемішали й сказали: ви – росіяни.
Але хто їм надав право мішати до цього жителів Донеччини, Луганщини, Херсонщини, Запоріжжя? Наразі ми боремося за свободу вибору. Добровільне сприйняття або не сприйняття чогось. Все, що намагаються нав’язати насильно, ми відкидаємо. Якщо до тебе приходять, забирають в тебе звичний спосіб життя, буквально б’ючи по голові й кажуть – а тепер ти будеш жити так, бо МИ вважаємо це правильним, ми чинимо спротив.
Чому тоді серед українців є певна кількість «ждунів»?
Річ у тому, що всі ми консервативні. Змінюватися дуже важко. А ще, як це не прикро, більшість людей ліниві. Якщо хтось, щось за нас зробить, ми йому скажемо «спасибі». Якщо це буде безплатно, скажемо «величезне спасибі». Якщо ж нам за це ще щось дадуть, будемо стрибати від щастя. На цих маніпуляціях все і збудовано з боку «сусіда». До того ж люди бояться щось міняти, бояться невідомого, думають: а чого я перший, як на мене подивляться інші? Завдячуючи усьому цьому на певних територіях були створені умови, які гальмували певні процеси розвитку. Звідти, мабуть, і ностальгія за «ковбасою по 2,20».
Як ви гадаєте, чому саме на Донбасі ці процеси досягли максимуму?
Не можу сказати. Коли приїхав з бойовим завданням на Луганщину, побачив, що там люди жили ще більш депресивно. Я не буду копирсатися в історії на причинах. Для цього є певні спеціалісти. Я беру по факту. Наразі є війна. Зі смертями, руйнуваннями, інформаційною навалою. Але ми все одно повинні Перемогти, вижити й зробити все від нас залежне, щоб країна відновилася й процвітала. Щоб ми більше ніколи не поверталися до цього моменту – щоб воно ніколи не повторилося. Я, до прикладу, жалію, що моєму сину дісталася така доля: я воював, а тепер йому доводиться це робити. Але так вийшло, і я себе звинувачую в тому, що не зміг докласти достатньо зусиль, щоб припинити війну ще тоді. Зараз я буду робити все, на що здатен, щоб мої онуки не побачили такого жаху.
Щоб ви хотіли сказати українцям?
Незалежно від місця проживання, національності та інших факторів ми повинні бути толерантними, намагатися зрозуміти, чим живуть інші люди – наші земляки. І коли знайдуться точки дотику, ми перестанемо все сприймати в штики й буде менше конфліктів, менше напруги. Стане простіше знаходити спільну мову і стане вже не так просто маніпулювати суспільною думкою. Саме тоді станеться здвиг у бік – трішечки краще. Потім ще й ще краще. Думаю, це і є шлях до успішної й сильної України.
