Українська письменниця Ганна Терянік відома своїми книжками про війну і діяльністю в Музеї АТО у Дніпрі. Вона господарка песиків-блогерів Кокса та Райтера, авторка дитячої книги «Пригоди песика Кокса» про дітей та собак. За допомогою цікавих оповідань та розповідей у соцмережах про песиків Ганна зараз збирає вже на четверту автівку для ЗСУ. Три попередні вже виконують свої бойові задачі та допомагають хлопцям на передовій.
Про волонтерську та письменницьку діяльність, а також про поповнення Музею АТО Ганна розповіла журналісту “Pro100Media”
Ганно, як ви почали займатись волонтерством?
Ще у 2014 році я прийшла до госпіталю та спитала чим можу бути корисною. Перші три роки війни разом з друзями я допомогла розвозити поранених. Потім була невелика перерва під час затишшя. У 2022 почалося повномасштабне вторгнення. Я одразу поїхала у сусідній населений пункт до госпіталю нашої місцевої бригади. Військові робили замовлення, я намагалась привозити. Та й взагалі, у всьому, що було потрібно нашим хлопцям, ми допомагали.
Як виникла ідея збирати гроші на допомогу разом з песиками?
Ще до війни в мене вийшли дві книги «Пригоди песика Кокса» – це оповідання про яскраве та насичене життя собаки, яка мешкає у звичайній українській родині. Діти та дорослі на сторінках книги могли дізнатися про що мріють, як жартують, як розмовляють домашні улюбленці. Я видала дві книги про своїх песиків. Перед початком повномасштабної агресії Росії проти України мала здавати до друку вже і третю, та вирішила відкласти випуск, тому що ілюстратор, з яким ми співпрацюємо, пішов на фронт. Малюнки ж треба намалювати, тому я чекаю на його повернення.
Але все одно продовжила писати. Одного разу я вирішила, що хочу разом з Коксом та Райтером попрацювати для доброї справи. Ми звернулися до військових, вони сказали, що їм вкрай необхідні автівки. І ми вирішили, що собача спільнота зможе це зробити. Почала писати про песиків, викликати у людей усмішки та збирати на ЗСУ.
Під постами та історіями про життя тварин я публікую картку для донатів. Таким чином вдалося зібрати на три автомобілі – пікап, мікроавтобус та джип. Зараз збираю на четвертий, це буде вантажівка. До речі, всі автівки, які ми вже передали, досі “живі”.
Ви дуже часто буваєте прифронтових містах та населених пунктах, де продовжуються активні військові дії. Яку картину там бачите?
Бачу багато зруйнованих населених пунктів. Але всі військові впевнені, що ми маємо великі шанси на Перемогу. Вони ні на що не скаржаться, кажуть: “Не хвилюйтесь, ми все зробимо”. Це кажуть всюди, де я була: в Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Київській області.
На Харківщині я була майже у всіх районах, які були деокуповані. Були в самому Херсоні та прилеглих до нього селах, в Бучі, Ірпені, Гостомелі. Спілкувалися там з цивільними. Вони розповідають, що окупація – найстрашніше, що може бути. Ми їхали в місто і люди просто стояли на узбіччях доріг, махали прапорами, кидалися цілуватися та обійматися. Це були незабутні враження.
Всі інші ваші книги про що?
Всі мої твори – це художні книги про війну. Спільно з воїном-фотографом Юрієм Величком ми видали трилогію “Життя на нулі”, “Пункт дислокації Донбас” та “Точка відліку – Схід”. У книгах зібрані документальні фото побуту, життя, війни та смерті, пронизливі тексти та репортажі з війни. Також в мене є книга “Попутники”. Це збірка моїх дорожніх заміток під час волонтерської діяльності. За цей час нашими попутниками стали більше тисячі осіб, які побачили війну в обличчя.
Зараз працюєте над якоюсь книгою?
Я збираю матеріали, але видавати їх поки не планую. Займаюсь зараз розповідями про песиків, бо так можу швидше принести користь.
З чого взагалі почалась ваша письменницька діяльність?
У 2014 році я була дуже вражена усіма подіями, що відбуваються в нашій країні. Я багато спілкувалась з пораненими, слухала їх історії. Спочатку просто писала про них у фейсбуці, розповідала багато, майже щодня. Так поступово з’явилися матеріали для повноцінної книги.
Як ви почали працювати гідом в Музеї АТО?
У 2017 році я прийшла на проєкт “Шляхами Героїв” як військова письменниця. До нас приїздили діти зі всієї області, з ними ми побували у військових частинах, проводили багато часу в Музеї. Я розповідала про побут військових, як вони тренуються. Коли розпочалась епідемія коронавірусу, ми припинили такі зустрічі. Тоді мене запросили працювати в Музеї стаціонарно.
Під час повномасштабного вторгнення змінилась робота Музею?
Звичайно, перший час взагалі експозиції були закриті. Та й взагалі, війна – це ж, по суті, наша робота. Потрібно було фіксувати та збирати матеріали, тому одразу ми почали свою діяльність. Я їздила по “гарячим точкам”, збирала інтерв’ю, свідчення, експонати. Зараз продовжую займатися тим же.
Як можна потрапити до вас на екскурсію?
Можна написати мені особисто або на сторінку Музею АТО, зателефонувати за телефоном який там вказаний. Екскурсія безкоштовна.
Про що ви розповідаєте під час екскурсій?
Я згадую про активні бойові дії у 2014-2015 роках, але здебільшого мова йде про повномасштабне вторгнення. Зараз це, звичайно ж, людей цікавить більше.
Чи поповнюєте ви зараз колекцію Музею?
Так, вона поповнюється постійно. Збираємо все що можливо. Дуже багато є всього зібраного, але, щоб все це виставити, треба переобладнання Музею. Зараз думаємо як правильно його зробити.
Які у вас плани на майбутнє?
Великі плани зараз важко будувати. Робимо те, що вміємо, а далі побачимо. Звичайно, хочеться швидше перемогти та жити мирним життям. Зараз працюємо над тим, щоб до нас в Музей приходило більше людей, намагаємося налагодити комунікацію між музеями міста.
До речі, нещодавно журналісти “Pro100Media” побували на екскурсії у Ганни Терянік. Подробиці читайте за посиланням
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
