Острог, передобідній час. З організації та установ міста купками виходять люди. Усі вони прямують на центральний майдан Свободи. Нині, 16 квітня, місто проведе в останню дорогу 30-річну снайперку роти снайперів 53-ї окремої механізованої бригади Катерину Шинкаренко.
Попри те, що Катерина – уродженка Краматорська, прибуття траурного кортежу чекає багато острожан. У значної кількості присутніх у руках квіти, так чи так переважає синій і жовтий. Прапори, стрічки, відповідно забарвлені квіти.
Близько 13 здалеку чути сигнальні сирени поліцейського автомобілю супроводу. Люди ще ближче підступають до відбійників. Спершу з’являється поліційна машина. Звучить печальна «Плине кача». Місто на колінах.
Чорне авто з написом на капоті «На щиті» припиняється під прапорами. Поряд зі синьо-жовтими державними знаменами майорить приспущений прапор Острога. За хвилину авто продовжує рух. Йому під колеса летять квіти.
Траурна процесія прямує до Свято-Миколаївського храму. Її супроводжують квіти, люди навколішки і кача, яка плине аж до церковного подвір’я. На словах «Сам не знаю, де погину…» труну, покриту прапором, на дужі руки підхоплюють побратими, розпочинається заупокійна служба.
Катерину Шинкаренко відспівує семеро священнослужителів на чолі з благочинним церков Православної церкви України Острожчини отцем Юрієм Лукашиком.
Надворі чекають люди з квітами. Стоять синьо-жовті вінки. Печально розвіваються чорні стрічки, особливо «від чоловіка, сина і батьків»…
На оголошений час громадської панахиди в центрі Острога знову збираються люди. Ще більше квітів. Багато матусь із колясками.
Біля Свято-Миколаївського храму очікує оркестр Центру культури, дозвілля та туризму виконкому Острозької міської ради, щоб провести військову з позивним «Віскі» у засвіти з належними почестями.
Траурну колону очолює чоловік із портретом полеглої. Їй назавжди тридцять. Далі товариш несе нагороди. Катерина за час служби була нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою Генерального штабу «Золотий хрест» та відзнакою Міністерства оборони України «Хрест доблесті». Також несуть прапор і церковні хоругви.
Машини спиняються. Пішоходи завмирають. На коліна опускаються всі – зокрема, багато школярів, які саме йдуть зі закладів освіти після уроків.
На майдані Свободи людно і квітково. Знову «Плине кача». Труну з тілом Катерини зустрічають навколішки. Духовий оркестр виконує Гімн України. Військові піднімають прапор.
Починає накрапати дощ. Він синхронний до сліз…
На помості у центрі площі розташовують труну. Поруч – місця для рідних. Мама Катерини дивиться порожніми очима поперед себе… Чоловік Андрій навіть не присідає. Стоячи, час від часу обіймає за плечі синочка Дениса. Острівочок спокою у вирі горя….
Священники моляться за упокій захисниці, новопредставленої Катерини, аби спочила вона у місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою, де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхання.
Коли після прощання військові піднімають домовину, аби рушати на цвинтар, дощ стає ще сильнішим. Не зважаючи на це, громада стає навколішки.
Родині загиблої передають парасолю. Її розгортає Дениско і накриває тата. Чоловік, який зі всіх сил намагається стримати сльози, обертається до сина з теплим поглядом.
Процесія рушає. За Катериною Шинкаренко плаче місто і навіть небо…
Похоронили загиблу на Алеї героїв на Новому цвинтарі.
