Краматорську -155! Наше рідне місто – неймовірно родюче на відомих людей, які залишили свій слід в історії міста, області та навіть країни. Серед них: письменники, художники, скульптори, культурні діячі та прості трудівники. Погодьтеся, завжди приємно згадувати тих, ким по праву можна пишатися і при нагоді казати: “А ось він жив у Краматорську, це мій земляк!”.
Сьогодні ми склали для вас ТОП-10 значущих особистостей, чиє життя так чи інакше пов’язане з Краматорськом. Деякі з них провели у Краматорську юність та зробили перші кроки у кар’єрі. Інші, хоч і не народилися тут, багато зробили для розвитку нашого міста. Безумовно, неможливо перерахувати кожного почесного мешканця, хто подарував місту важливі здобутки, творчі роботи та неповторні шедеври мистецтва. Але кількох “Pro100Media” згадує сьогодні.
Леонід Биков
Леонід Биков народився у невеликому селі Знаменське, яке розташоване у Слов’янському районі. Проте більшість його життя пройшла у нашому Краматорську.
Тут батько Бикова влаштувався на металургійний завод, а сам Леонід почав відвідувати спочатку залізничну школу, а потім після повернення сім’ї з евакуації в 1943 році, навчався 2 роки в машинобудівному технікумі, потім у ЗОШ №6, де й здобув середню освіту.
Ще навчаючись в інституті, актор-початківець виходив на сцену Харківського театру імені Тараса Шевченка, а після закінчення вишу в 1951 році його було прийнято в трупу театру.
Першою постановкою за участю Бикова стала комедія «Вулиця трьох солов’їв, 17», де він грав стилягу. За час роботи у Харківському драмтеатрі Биков брав участь у виставах «Як гартувалася сталь», «Дорога через Сокільники», «З любов’ю не жартують», «Людина шукає щастя» та інших.
Військова тематика, що часто зустрічається у фільмах з Биковим, незмінно знаходила відгук у серцях кожного. У своїх картинах він оспівував подвиг солдатів, що наближали заповітний День Перемоги, але невідомі широкому загалу. У знаменитій картині “У бій ідуть одні “старики” режисер Биков розповів реальні історії солдатів, своїх знайомих або близьких людей.
Режисуючи власний похорон, він якось написав: “Ніяких оркестрів, будинків кіно та надгробних промов, а то встану і піду”. Гумор та іронія, якими наділені його герої, були притаманні й самому актору.
Микола Рибалко
Поет народився у селі Оріхово-Василівка (зараз Бахмутський район). Пізніше його родина переїхала до Краматорська, який став для Миколи рідним містом. Тут він закінчив 10 класів середньої школи №1. Потім став студентом ДДУ. Навчання на філологічному факультеті було перервано початком Другої світової війни на території СРСР. Серед інших Микола Рибалко пішов на фронт добровольцем.
У лютому 1945 року на Одеському плацдармі Микола Рибалко був тяжко поранений. Пройшли довгі місяці лікування в шпиталях, але медицина, на жаль, була безсила, він назавжди втратив зір. Тоді йому було лише 23 роки.
Перший вірш «Квіти» було опубліковано 1954 року у «Літературній газеті». Автор отримав безліч теплих та підбадьорливих відгуків. Вже за два роки Микола Рибалко приніс у видавництво «Донбас» рукопис книги своїх віршів. 1956 року вийшла перша збірка поета «Під сонцем батьківщини».У наступні роки з’являлися нові збірники.
Микола Рибалко протягом усього свого життя видав понад 25 книг. Усі збірки його віршів говорять не лише про важкі часи війни, а й про людську дружбу, вірність та любов.
Творчість Миколи Рибалка відзначена безліччю високих урядових нагород, серед яких орден Жовтневої Революції та Дружби Народів. 1968 року за збірку «Дорога на висоту» Микола Рибалко отримав звання лауреата республіканської комсомольської премії ім. Миколи Островського. 1985 року за збірку «Незахідна зірка» він був відзначений званням лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Широко відома й громадська діяльність Миколи Рибалка. Понад сорок років він очолював літературне об’єднання при редакції газети «Краматорська правда», яке вважалося одним з найкращих в Україні.
Руслан Пономарьов
Руслан Пономарьов у 14 років став гросмейстером, а у 18 – чемпіоном світу з шахів. Родом Руслан з Горлівки.
У 9 років на відбірному турнірі до першості України “до 12” Руслан вийшов у фінал і став першорозрядником. У дитячих турнірах Пономарьов виступав успішно, а у 1993 році у Краматорську виграв чемпіонат Донецької області серед дорослих. На талановиту дитину звернув увагу директор шахового клубу міста, і в 10 років Руслан переїхав до Краматорська.
У 1994-му став бронзовим призером першості світу. 1995-го у Франції відбулася першість Європи “до 12”, і тут Руслан вже переміг. А 1996-го, коли йому ще не виповнилося 13 років, він став чемпіоном Європи у турнірі “до 18”. Незабаром у Севастополі відбувся міжнародний турнір, у якому Пономарьов не лише став першим, а й на півтора очка перевиконав норму міжнародного майстра.
У 15 років уперше зіграв за збірну України на олімпіаді в Елісті, показав найкращий результат у команді, яка завдяки його успішній грі виборола бронзові медалі. З Елісти він одразу вирушив до Донецька на зональний турнір першості світу ФІДЕ. Здобувши на старті три перемоги поспіль вирвався вперед і зберіг лідерство до кінця.
Навесні 2001-го у Донецьку відбувся цікавий матч наймолодшого у світі гросмейстера проти найсильнішого ветерана шахів Віктора Корчного, який завершився рахунком 4:4.
У січні 2002-го Руслан став чемпіоном світу ФІДЕ.
У 2003 виборює 1-е місце на міжнародному турнірі зі швидких шахів в іспанському Леоні. У 2004 році у складі української збірної на шаховій Олімпіаді в Іспанії отримує титул — олімпійський чемпіон у складі збірної України. Через рік – 1-е місце у міжнародних турнірах Golden Blitz у Москві та Pivdenniy Bank Efim Geller Memoria в Україні. Руслан показує чудові результати не лише у класичних, а й у швидких шахах, продовжуючи завойовувати перші місця у міжнародних чемпіонатах.
З 2008-го Руслан живе на батьківщині дружини – в Іспанії, під Більбао, у них двоє дітей.
За досягнуті високі спортивні результати та пропаганду шахів, Руслану Пономарьову надано звання “Заслужений майстер спорту України”, він нагороджений орденом Ярослава Мудрого та орденом «За заслуги» третього ступеня.
У музеї Історії міста є стенд, присвячений йому, там зберігаються деякі особисті речі Руслана, а на одному з будинків міста намальований стінопис, присвячений шахісту.
Іван Кирилкін
Перший директор Краматорського заводу важкого машинобудування. 8 жовтня 1929 року відбулося урочисте закладання Краматорського заводу важкого машинобудування, на якому Івана Кирилкіна призначено директором. На той час він уже встиг побувати на будівництві в Америці, Англії, Франції, Чехословаччині, Німеччині та був досить досвідченим для довіреного проєкту.
Під його керівництвом у 1932 році створено Старокраматорський машинобудівний завод та Новокраматорський металургійний завод.
У 1934 році запущено першу чергу Новокраматорського машинобудівного заводу. На той момент НКМЗ за своєю виробничою потужністю не мав рівних у світі: щороку він міг випускати 30 комплектів обладнання для мартенівських печей, 6 комплектів для доменних печей, 3 блюмінги, 16 прокатних станів, а також обладнання шахт і коксових батарей. За безпосередньою участю Івана Кирилкіна одночасно з Новокраматорським машинобудівним заводом було побудовано нове містечко машинобудівників.
Іван Базилевський
Відомий художник та скульптор, член Національної спілки художників України. Ініціатор створення картинної галереї у Краматорську. З 1971 – член Спілки художників СРСР. Автор та виконавець скульптур, проєктів багатьох пам’яток у Краматорську, Донецьку та Києві. З 1991 – член Національної спілки художників України. Ним створено понад 4000 авторських робіт. Учасник художньої та архітектурної реконструкції об’єктів міста, скверів та площ. Неодноразово входив до правління Спілки художників України, обирався делегатом на з’їзди художників України. Брав участь більш ніж у 90 виставках у нашій країні та за кордоном, з них 14 персональних, у тому числі в Єгипті та Німеччині.
Інформація про Івана Базилевського внесена до «Загального словника художників» (Лейпциг, Німеччина), який включає статті про живописців, графіків, скульпторів, архітекторів усіх епох і культурних областей, а також до «Енциклопедії сучасної України». У художньому музеї Краматорська зберігається 60 творів живопису, графіки та скульптури художника.
Галина Онацька
Поетка Галина Онацька народилася на Рівненщині в родині сільського зоотехніка. Після школи вступила на філологічний факультет Рівненського педагогічного інституту, але, після одруження, здобуття вищої освіти завершувала вже в Слов’янському педагогічному інституті, оскільки переїхала до Краматорська, звідки був родом її чоловік.
Після закінчення вишу Галина Миколаївна працювала деякий час вихователем в одному з дошкільних закладів Краматорська. В цей період писала вірші для своїх дітей та для діточок у дитячому садочку.
З 2014 року почала друкуватися в колективних збірках: «Він, вона і війна» (2014), «Галактика любові», «Скарбниця мудрості», «Огні горять…», «Серце Європи» (2017), «Думки романтика», «Лине слово понад Тором», «Понад усе нам – Україна» (2018) та ін.
У 2016 видала перші авторські збірки «Незримий шлях моєї долі» та «Попереду – життя». Далі були: «Весна не може не прийти» (2017), «Іволзі весна наснилась» (2017), «Осінні міражі» (2018), «Сонячне джерело» (2019), «Стежина між соняхів» (2020), «Крок у безсмертя» (2020), «Для щастя так мало треба» (2021).
У березні 2017 року Галина Онацька ввійшла до складу Краматорського літературного об’єднання ім. М.Рибалка.
Творчість Галини Онацької знаходить активні відгуки у читачів, за свої книги авторка отримала багато відзнак.
Валентин Шейман
Вчитель фізики загальноосвітньої школи І-III ступенів № 35 з профільним навчанням, вчитель найвищої категорії, вчитель-методист, новатор, двічі лауреат премії Фонду Сороса. Автор низки книг та статей з методики викладання фізики.
Понад 30 років керував міським методичним об’єднанням вчителів фізики. Понад 300 його учнів – переможці та призери міських, обласних, республіканських та міжнародних олімпіад. За 44 роки роботи в школах міста вивчив понад 4000 учнів, більшість з яких здобули вищу освіту, а багато з них з фізико-математичним профілем. Серед вихованців Валентина Шеймана – понад 40 кандидатів наук, 4 доктори наук, понад 200 вчителів. Автор 13 книг, співавтор 40 книг, брошур та посібників.
Аліна Остафійчук
Поетка народилася у Краматорську. Серйозно поезією захопилася вже у підлітковому віці.
Вона кандидатка економічних наук, викладачка, журналістка, заступниця редактора газети “Академія”. Організаторка та редакторка художньо-літературного журналу «Альманах муз». Співзасновниця міжнародного творчого ордену «Коріння неба», лауреатка обласної літературної премії імені М. Рибалка, Першого всеукраїнського пісенно-поетичного фестивалю «Місто Дружби запрошує», акції «Жінка Донеччини» у номінації «Журналістика».
Авторка книг: “Єднання двох сердець” (2000), “Бісерне визнання” (2001), “Притиснутися до землі” (2005), “На дотик” (2007), “Природний відбір” (2010), а також дитячої книги “Казки” (2010).
Загинула в автокатастрофі, повертаючись 30 серпня 2010 року з похорону свого друга. У районі Дружківки водій не впорався з керуванням, машина вискочила на зустрічну смугу та врізалася у «КАМАЗ».
Степан Чубенко
Степан Чубенко – воротар футбольного клубу «Авангард» та український активіст.
Вчився у краматорській загальноосвітній школі № 12, захоплювався греко-римською боротьбою, потім захопився футболом, мріяв стати професійним воротарем. З друзями організував команду КВК, яка їздила виступати в різні міста України, опікувався дитячим будинком в Краматорську.
На початку війни на Донбасі Степан з друзями брав участь в мітингах на підтримку цілісності України в рідному Краматорську. Допомагав українським військовим та мешканцям міста. Ризикуючи життям, Степан зняв з міської площі прапор т. зв. ДНР.
Коли повертався з Києва додому після звільнення міста, їхав через окупований Донецьк, де був затриманий бойовиками з батальйону «Керч» за жовто-блакитну стрічку на рюкзаку. Після страшних катувань хлопця розстріляли.
На честь Степана Чубенка у Краматорську був організований футбольний турнір, що проводиться щорічно з 2015 року. Загальноосвітня школа № 12 має ім’я Степана Чубенка. На початку грудня 2021 року у Краматорську відкрили пам’ятник Степану Чубенку. У 2023 році вулицю Уральську у місті Краматорськ перейменовано на честь Степана.
Володимир Летенко
Володимир – енергетик, інженер Краматорського лінійного виробничого управління магістральних газопроводів товариства “Оператор газотранспортної системи України”, лауреат відзнаки Президента України «Національна легенда України», яку отримав цього року, напередодні Дня Незалежності.
Через влучання ракети в газову трубу сталася пожежа на газогоні, що веде до газорозподільної станції Вуглегірської ДРЕС. Стовп вогню сягав понад 100 метрів. Володимир під обстрілами зупинив викид газу і врятував життя людей. Він також брав участь у розмінуванні Харківщини.
