Незламний дух та відданість своїй країні — ось що відрізняє Віталія Осадчого, військового з Краматорська, який попри отримання тяжкої травми на фронті, не втратив віру в Перемогу. Після проходження лікування та реабілітації він з непохитною рішучістю готується повернутися до лав Збройних Сил України.
В рамках проєкту “Скалічені, але незламні” Віталій поділився з журналістом “Pro100Media” своїми переживаннями про війну та розповів якою він бачить остаточну Перемогу України.
Через збереження конфіденційності та безпеку, обличчя Віталія на фотографіях ми залишили прихованим.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Я працював на нецікавих мені роботах. Був автоелектриком та паралельно таксував. Загалом шукав себе.
Як ви опинилися в лавах ЗСУ?
Я підписав контракт у вересні 2022 року. Вирішив для себе, що не можу сидіти вдома, коли моїй країні загрожує небезпека. Не міг мобілізуватися, бо на той момент мені було 24 роки, міг вступити до лав захисників лише за контрактом. Мобілізували тоді лише з 27 років, вже потім вік було зменшено до 25. За цей час я встиг побувати у багатьох населених пунктах Донеччини у складі військової піхоти, деякий час навіть був в резерві.
За яких обставин ви отримали поранення?
В мене їх було декілька. Перший раз уламки міни потрапили в голову. Я не пам’ятаю зовсім як це було, той день я забув взагалі. Але пам’ятаю, що це було ще під час навчання. Друге поранення я отримав 14 лютого цього року, коли забирав дрон, який впав на нас. Тоді я наступив на ворожу міну та залишився без ноги.
Скільки часу проходили лікування та реабілітація?
Після першого поранення я виписався з лікарні через два місяці, місяць був у відпустці, а потім знову став в ряди ЗСУ. Після другого проходжу лікування вже третій місяць. Зараз готуюся до протезування, а потім хочу повернутися на фронт. Я не бачу іншого шляху для себе.
Протезування проблемою не буде, держава надає цю послугу безплатно. Він вже готовий, але поки пересуваюся без нього, бо рана ще загоюється. На сьогодні в мене є пару відкритих гештальтів, але через два-три місяці хочу знову захищати Україну.
Я особисто буду стояти до кінця. Не хочу, щоб росіяни взагалі існували в цьому світі та ходили по моїй землі.
За час війни ви спілкувалися з полоненими росіянами? Що вони кажуть з приводу того, навіщо вдерлися до нашої країни?
Я зовсім не бачу сенсу брати росіян в полон, бо потім вони тут гарно живуть, курять, їдять, лікуються, а наші хлопці страждають. У полон треба брати лише вигідних людей, бо лише вони можуть бути нам корисними.
Я не хочу з ними спілкуватися зовсім, росіяни – це мої вороги. Вони більш забезпечені всім необхідним, але не шкодують своїх військових. Їх просто дуже багато, серед наших військових значно менше людей.
Якою ви бачите Україну та рідний Краматорськ після Перемоги?
Зараз питання: коли вона буде та якою. Ми маємо відірвати у росіян частину території. Тоді буде Перемога, але це буде нескоро. Не впевнений навіть, що ми доживемо до цього, бо багато часу треба. Я думаю, що до кордонів 1991 року ми не повернемось. Кордони будуть іншими. Тут або ми щось втратимо, або щось заберемо. Ось і все.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
