Андрій Аскеров, військовослужбовець з Добропілля, втратив ногу на фронті, але це не зломило його дух. Повернувшись додому, чоловік вирішив продовжити те, що робив до війни — навчати дітей волейболу. Зараз він є живим прикладом незламності та непохитної віри в можливості кожної людини, незалежно від життєвих обставин.
Журналісту “Pro100Media” Андрій розповів як непереможний дух та любов до спорту можуть відновити не тільки фізичну силу, але й душевну рівновагу.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Я працював гірником на вугільному підприємстві та навчав дітей волейболу в спортивній школі.
Розкажіть про власний спортивний досвід
Я багато років грав у волейбол на місцевому рівні. Ніколи у професійній лізі не був, бо в мене не вистачало росту. Грав в команді міста Добропілля, державного підприємства “Добропіллявугілля”, декілька разів виїжджав на спартакіаду в межах України, брав участь в обласних змаганнях. Отримав вищу тренерську освіту, і, за сумісництвом з основною роботою, почав тренувати дітей. Тренерського досвіду в мене 5 років, загального досвіду у волейболі – 19.
Як ви опинилися в лавах ЗСУ?
4 березня 2022 я сам прийшов до ТЦК, мені дали повістку, сказали: “Йди працюй, ми тобі зателефонуємо, коли знайдемо тобі місце у Збройних Силах”, бо в мене зовсім не було військового досвіду. Я продовжував працювати, 6 березня травмувався в шахті, потім деякий час відновлювався. У травні я знову прийшов до ТЦК, сказав, що вилікувався та готовий йти захищати Україну. 4 червня мене мобілізували, потрапив в центр десантно-штурмових військ, пройшов навчання та по розподілу був направлений в 90-й окремий аеромобільний батальйон імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова.
Які обов’язки ви виконували та в яких населених пунктах побували?
Взагалі мобілізувався як військовий водій, але вже в батальйоні був переведений на посаду навідника. Але у нас нічого було наводити, тому я виконував обов’язки штурмовика.
Одразу наш батальйон був вивезений на оборону “Шервудського лісу”. Так ми називали ліси біля Богородичного. Ми не давали росіянам пройти на трасу Слов’янськ – Харків, а потім, коли у вересні розпочався контрнаступ нас перекинули на Святогірський напрямок. Ми рухалися вздовж Сіверського Донця у напрямок Лиману. Тоді у селищі Дробишеве я отримав поранення, наступивши на протипіхотну міну.
Ми тоді вже зачистили Дробишеве. Прийшов наказ командира зачистити ще посадку біля населеного пункту. Ми тоді готувалися, що буде стрілецький бій, але ворога ми там не знайшли. Але потрапили на заміновану територію. Спочатку побратими наступили на міни, ми побігли до них, щоб надати медичну допомогу, допомоги їх витягнути. І ось, рятуючи побратимів, я теж наступив на таку міну, отримав важке поранення та втратив ногу. Міни були засипані гіллям сосни, тому їх було не видно.
Скільки тривало лікування та реабілітація?
1 жовтня я отримав поранення, після цього півтора місяця лікувався у військовому шпиталі, а потім поїхав у Львів в реабілітаційний центр “Незламні”. Там мені зробили реампутацію, я пройшов реабілітацію та протезування.
Чому вирішили проходити протезування в Україні?
Не було бажання їхати за кордон. Була можливість поїхати, але я поспілкувався зі спеціалістами, які пояснили мені, що в мене буде нескладне протезування, бо коліно залишилося цілим. До того ж у наших лікарів вже великий досвід є в протезування за 10 років війни, тому я міг їм повністю довіритися. Крім того, під час протезування за кордоном є ще один нюанс: якщо процедура проходить в Європі, то на технічне обслуговування мені теж потрібно було б приїжджати туди, а це вже складно. Це всюди така практика: хто протезує, той й займається технічним обслуговуванням.
Як довго ви пристосовувались до протеза?
В мене це зайняло 2-3 місяці, я вчився, звикав до нових вражень, збільшував навантаження на протез, займався в залі, намагався менше користуватися милицями. Восени 2023 року мені подарували ще біговий протез, щоб я міг грати у волейбол, бігати та тренувати дітей.
Чому ви вирішили повернутися до тренерської роботи?
Коли я приїхав додому, побачив, що Добропілля почало оживати, в місто поверталися люди. Я ходив вулицями й зустрічав дітей, яких тренував до повномасштабного вторгнення, їхніх батьків. Вони питали чи не планую я відновити тренування. У мене був вільний час, я тоді ще проходив реабілітацію та чекав на перевод на нове місце служби, тому подумав: “А чому б ні?”. Тим паче було кого тренувати. Тому я повернувся до спортивної діяльності, але не як тренер ДЮСШ, а як волонтер. Треную дітей від 9 років.
Ви з ними берете участь у змаганнях?
Так, буквально на минулому тижні пройшов чемпіонат Донецької області з волейболу серед юнаків 2007 року та молодше. Ми вибороли друге місце. Також на минулому тижні були змагання серед дівчат того ж віку. Вони посіли третє місце.
Багато часу приділяєте зараз тренерській діяльності?
В мене три тренування на тиждень по три години. З різними віковими групами: молодшою, середньою та дорослою.
Що мотивує вас тренувати дітей?
Я розумію як це важливо у наш складний час. По-перше, це фізичне виховання, якого, на жаль, зараз не дають в школах. Я взагалі не розумію як можна займатися фізкультурою дистанційно, адже треба повноцінно підтримувати фізичний стан дітей, розвивати їх. По-друге, спілкування з однолітками, якого зараз теж небагато. Діти мають соціалізуватися, знайомитися, дивитися на приклад старших. До того ж спорт дисциплінує, виховує повагу та інші моральні якості. Це теж важливо. Я розумію, що в країні війна, але треба намагатися жити повноцінно поки є можливість.
Як зараз проходить ваш день?
Зранку прямую на службу, після цього одразу біжу в спортзал, лише о восьмій годині вечора я в кращому випадку потрапляю додому. Зараз за станом здоров’я я переведений до місцевого ТЦК, тут й проходжу службу.
Які плани маєте на цей рік?
Я військовий, тому не можу повноцінно будувати плани. Поки є можливість, буду працювати з дітьми, продовжувати службу, а там час покаже. Всі ми розуміємо що на фронті важка ситуація, він все ближче до нас. Як то кажуть: “Хочеш розсмішити Господа, розкажи йому про свої плани”.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
