Військовий Збройних Сил України Владислав Цибулько втратив ногу на війні. Проте, його історія не про втрату, а про незламність духу та непохитну віру в майбутнє. Кожного дня Влад стає живим прикладом для всіх, хто стикається зі складнощами, що життя не закінчується на випробуваннях, а лише набуває нового сенсу. Чим живе Влад та що його мотивує чоловік розповів журналісту “Pro100Media”.
Скільки ти вже в лавах ЗСУ?
Я вступив до лав ЗСУ у 2014 році, коли почалася анексія Криму. Пішов, тому що дуже люблю Крим, дуже прикро мені було, хотів відразу чи туди поїхати, чи на Донецький та Луганський напрямок. У 2019 році зробив перерву, і у вересні 2021 знову відновив службу, підписав контракт на рік та поїхав під Горлівку, хотів на цьому попрощатися з війною, але через декілька місяців почалося вторгнення. Тут, під Горлівкою, на бойовому чергуванні я й побачив велику війну.
Чим ти займався у лавах ЗСУ до повномасштабного вторгнення та що робиш зараз?
До великої війни був командиром відділення, на момент початку повномасштабного вторгнення виконував обов’язки командира взводу. Зараз продовжую служити на посаді старшого інструктора, хоча згідно з висновками військово-лікарської комісії я повністю “списаний”. Вважаю, що поки можу когось навчити, моя місія не виконана.
Зараз я навчаю молодий військовий склад, який потрапляє до нас у 95-ту окрему десантно-штурмову Поліську бригаду. Викладаю 2-3 тижневий курс, загалом ділюся знаннями, якими володію сам.
Яким ти запам’ятав перший день повномасштабного вторгнення?
Напередодні ніхто не вірив, що воно може розпочатися. За тиждень до початку вторгнення я спілкувався зі знайомою, котрій запропонували евакуюватися до Туреччини. Вона мені зателефонувала проконсультуватися їхати їй чи ні. Тоді я сказав їй, що все це маячня. Тому, коли все почалося, я був дуже розгублений.
Ми знаходилися під Горлівкою, а в березні нас перевели на Харківський напрямок. Саме там ми й зіштовхнулися з першими труднощами повномасштабного вторгнення. Найтяжче було наприкінці березня 2022 в Кам’янці на Харківщині, яку ворог штурмував чотири дні. Тоді було багато поранених та загиблих, а сам населений пункт повернули лише через пів року.
Чи була, на твою думку, Україна готова до великої війни?
Звичайно, ні. Станом на 24 лютого практично нічого не було підготовлено, тому так і вийшло, що росіяни проривалися з усіх фронтів. Пізніше, коли українська армія могла повноцінно відповісти, були деокуповані міста Київської та Чернігівської областей.
За час повномасштабного вторгнення в яких населених пунктах ти був та в яких боях брав участь?
В основному ми працювали на Ізюмському напрямі: в Куп’янську, Кремінній, Топольському, Кам’янці. Дуже “яскравий” напрям загалом. Брали участь у звільненні Ізюму, потім були то в Харківській області, то в Донецькій.
Колись ти публікував фото з полоненим росіянином. Як взагалі вони виправдовують для себе те, що вдерлися на територію іншої країни?
Так, це був Василь з Оренбурга, перший наш полонений. Він розповів, що приїхав, тому що вдома не може заробити грошей. Здався він добровільно. Зовсім загажені мізки в нього були. Каже: “Ось ми звільняти приїхали”. А від кого, як взагалі розуміння немає. Був дуже здивований, що ми й сигарети йому давали, й воду, й ставилися до нього нормально, в порівнянні з тим, що йому розповідали.
Як зараз пам’ятаю, що в нього в кишені була пам’ятка про те, що робити якщо російського солдата захочуть взяти в полон. Там був пункт: “Витягти чеку з гранати, зняти з себе бронежилет, покласти під себе та підірвати”.
Переважна більшість росіян пішла на війну через гроші, після першого контрнаступу вже не було таких людей, які розповідали, що їхали на навчання. Вони розуміли, навіщо воюють і чого хочуть.
Мене взагалі дратує, коли розповідають, про чмобиків, яких відправили в Україну майже з палицями в руках. Нібито вони бездумно лізли під кулі. Ні, російська – це професійна армія, яка так само навчається на своїх та наших помилках. У росіян було багато зброї та багато людей, тому їхня артилерія працювала 24/7. Але їм і не шкода було своїх. Під Кремінною ми одного разу перехопили від росіян розмову, під час якої командир якогось їхнього підрозділу каже: “Як же мене задовбали ці алкаші, давайте їх на позицію”. І ось ми бачимо як російський танк виїжджає, повертає башту і робить 10 пострілів у бік раніше озвученої позиції. Тобто росіяни взагалі не мають такого поняття як зберігати особовий склад.
Що найжахливіше ти побачив на війні?
Загибель та поранення дітей. Для мене це найжахливіше. Дитина народжується чистою, і все що з нею відбувається після – це лише провина дорослих.
Розкажи, за яких обставин ти отримав поранення?
Нас передислокували під Куп’янськ. За своєю ініціативою я вирішив виїхати на позиції з іншим підрозділом, але зрозумів, що військові були непідготовлені, тому, звичайно, хлопці мали багато помилок. Я трохи навчав їх, наскільки це було можливо в тих умовах. Під час одного з артилерійських обстрілів прилетіла міна, я отримав поранення стопи. Але через те, що евакуація тривала вісім годин і ще через три години я потрапив на операційний стіл, довелося ампутувати ногу, тому що тканина вже відмерла.
Як довго тривала реабілітація?
Все було досить швидко, 21 липня 2023 року у мене було поранення, через день ампутація, а 22 грудня я вже виписався до очікування свідоцтва про хворобу. Зараз я проходжу комісію МСЕК на призначення пенсії, уклав контракт із «ОртопедСервісЦентром» із Вінниці. Протягом двох років вони повністю зобов’язуються займатися моїм протезом, потім я зможу його змінити згідно з українським законодавством.
Чому вирішив проходити протезування в Україні?
Мені не хотілося нікуди їхати за кордон, вважаю, що в Україні фахівці не гірші. Вони роблять велику кількість подібних процедур, більше, ніж будь-хто за кордоном. У мене була можливість поїхати до Штатів завдяки знайомим. Там було два місця, одне з яких я віддав побратиму. В Україні мені особисто набагато комфортніше.
Чи довго ти пристосовувався до протеза?
Я й зараз ще до нього не звик, тому що мої очікування від протеза були набагато більшими, ніж він із себе представляє. Перш ніж поставити протез фахівці спостерігають за фізичною формою, і показники у мене були хороші. Я намагався рухатися на милицях, займався у спортзалі, загалом до протезування активно готувався. Коли мені поставили протез, я намагався вичавити з нього те, що вичавити неможливо. Я думав, що в ньому стрибатиму і відчуватиму як свою ногу. Але все не так, доводиться налаштовувати себе на те, що у мене немає ноги. Та й до того ж ще мало часу минуло, коли я пересуваюсь без допомоги фахівців, надалі, гадаю, все налагодиться.
Я маю живий приклад, який я хочу успадкувати. Це військовий із позивним Святим, з яким я познайомився у 2015 році. Щоранку він пробігав по 10 кілометрів, потім займався на брусах та турніках. Після трьох тижнів спілкування з цією людиною я побачив, що чоловік має високу ампутацію і протез. Це людина із величезною силою волі, на якого я хочу бути схожим.
Ти сам оплачував собі протезування?
Є державна програма, яка працює у 100% випадків. У нас взагалі для всіх в Україні протезування безплатне, правда я не можу точно сказати які документи для цього потрібні цивільним. У мене були, як у військового, всі необхідні документи, я уклав контакт і отримав допомогу коштом держави.
Тому мені трохи незрозуміло, коли читаю, як хтось збирає в соцмережах гроші на протез. На який протез? У нас в Україні це безплатно повністю. У нас просто багато хто про це не знає, а інші маніпулюють.
Чи є якісь процедури, які ти маєш робити щодня для догляду за протезом?
Так. Я обробляю культиприймач. Це та частина, яку одягають на куксу. Вона обробляється спиртовими серветками, використовують присипки, щоб не було шкірних захворювань. У мене залишилося 8 сантиметрів ноги, які тримають 12 кілограмів. Шкіра, звісно, потіє. З іншими процедурами ще не стикався.
А ще протез у мене напівелектронний, тому його треба заряджати, за цим теж слід стежити.
Чим, окрім основної діяльності, ти зараз займаєшся?
У цьому плані мене війна повністю поглинула. Поки що ні про що інше я думати не можу. Після Перемоги, можливо, поїду до Таллінна, займатимуся ремонтом автівок. Завдяки родинним зв’язкам є така можливість. Я завжди казав, що готовий воювати за Україну, але не готовий спостерігати за тим, що відбуватиметься після. Не хочу слухати хто який герой.
Після Перемоги я хотів би провідати всіх товаришів, яких з нами вже немає, побачити всіх родичів, а далі буде видно.
Як ти ставишся до того, що зараз багато хто сприймає службу в ЗСУ як покарання і пропонує відправляти туди всіх правопорушників?
Негативно я ставлюся до такого. ЗСУ – це не покарання. Я йшов служити тому, що так треба було, як і багато хто на початку війни. Зараз тих, хто йде до лав ЗСУ за своїм бажанням – одиниці. Звичайно, вони менш мотивовані. В Україні, як на мене, потрібно переглянути систему мобілізації.
Але коли я читаю як хтось пропонує відправити людину на фронт за правопорушення, я здивовано знизую плечима. Навіщо такі люди в українській армії? Це не страта, і якщо приходити до нас із думкою, що ти помреш, то так і буде. А в армію не треба йти, щоби загинути. Інша має бути мотивація – допомагати Україні та звільняти території від ворога.
Чого, на твій погляд, не вистачає Україні для остаточної Перемоги?
Говорити “остаточно” – це дуже риторично, для кожного свій момент Перемоги. Дехто кричить про повернення до кордонів 1991 року. Але багато хто розуміє, що це практично неможливо. Роки окупації дають про себе знати. За 10 років там ціле покоління зросло з іншими думками.
А ще для активних штурмових дій Україні не вистачає озброєння та боєприпасів, а на одному характері тут не вивезеш. Такі умови дозволяють нашим військовим бути професійнішими, розуміючи: чим менше спроб, тим точніше вони мають бути. Відіграє роль та мотивація людей. Я, напевно, тому й залишився в ЗСУ, щоб намагатися дати хлопцям цю мотивацію. Дати можливість розібратися в думках і усвідомити, що вони йдуть захищати країну, а не вмирати. І, звичайно, розповісти, що треба робити, щоб не померти. Я вважаю, що в мене виходить.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
