Краматорчанка Вікторія Саранкіна евакуювалася з дітьми до Черкас. Хоча спочатку вони не думали обирати для життя саме це місто. Але зараз не жалкують, що так сталося.
На новому місці Вікторія, завдяки своїй активній життєвій позиції, таланту організатора і небайдужості, змогла зробити вагому добру справу для дорослих і маленьких переселенців.
Свою історію Вікторія Саранкіна розповіла нашому виданню.
«Навчені гірким опитом від самого початку вторгнення ми вирішили виїхати хоча б за межі області.
Прямували до знайомих в Мукачево, і так як шлях далекий то розбили маршрут: Краматорск – Кам’янське. Кам’янске – Умань. Але навігатор завів нас невідомо куди, бо всі дорожні знаки були зняті.
На трасі вирішили поїхати до найближчого великого міста, їм виявилося Черкаси. Знайшли волонтерів, які запропонували гуртожиток. Там нас гостинно зустріли, зігріли, нагодували та заспокоїли. Ми відчули себе нарешті у безпеці.
Через декілька днів закохалися у місто і прийняли рішення залишитися. Черкаси — зелене місто з м’яким кліматом, ревучим Дніпром та охайним зоопарком. Із самого початку отримували і досі отримуємо допомогу від різних благодійних організацій, церков найрізноманітніших конфесій та небайдужих волонтерів.
Місцеві ставляться з емпатіею. Жодного разу ми не почули, що ми тут зайві, що нам не раді. Діти продовжують вчитися в рідному Ліцеї номер 4 “Успіх”.
Нам дуже пощастило оселитися недалеко від наших краматорських друзів, тому живе спілкування в житті синів присутне.
Також у гуртожиток до нас приходять із різноманітними програмами різні тренери та психологи.
Синам 11 та 13, і це не перша євакуація в їхньому житті, то можу сказати сміливо – вони взірець незламності та спокою в нашій родині. Дивлячись на них, усвідомлюєш, що зламатися ти не можешь. Бо заради їхнього вільного майбутнього наші славетні хлопці складають життя.
Десь з півроку я знаходилися в стані “завмерти та не дихати”, але вчасно з цього стану мене висмикнула комендант нашого гуртожитку зі словами “літо закінчується, треба щось робити , бо дітям в гуртожитку нічим буде зайнятися довгими зимовими вечорами”.
Тоді почалися пошуки донорів та грантів. На щастя, довго шукати не прийшлося, бо європейських донорів, бажаючих допомогти українцям, було багато. Грант був від організацій “Крим SOS “, завдяки якому було закуплено товарів на 50 тисяч гривень. Крісла-мішки, стелажі, проєктор та екран, різноманітні настільні ігри.
Писати грант було не важко, бо в минулому в мене вже був досвід в написанні грантів. Вдома, у рідному Краматорську, я була членом громадської організації “Матусі Краматорська” та одним з організаторів конкурса “Чудо-мама Краматорськ”.
В приміщенні тепер комфортно, безпечно і цікаво. Заняття відвідують не тільки діти, а й всі бажаючи переселенці, які мешкають в гуртожитку.
Черкаси дуже гостинне місто, алє не було ще жодного дня, коли б дивлячись у небо, ми пошепки не надсилали з вітром рідному Краматорську: «Ти тільки дочекайся, ми повернемося, як стане безпечно». Хай знає кремлівська скотина, Донеччина – це Україна!».
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
