Війна змусила Ксенію виїхати за сотні кілометрів з Краматорська до польського міста Вроцлав. Дівчина зізналась журналістам “Pro100 Media”, що морально це був непростий вибір. Що спонукало врешті зробити його та як склалася доля краматорки у новій країні – розкажемо далі.
“З 24 лютого, наша сім’я жила з твердою думкою, що ми в себе вдома, а росіяни прийшли на нашу землю, тому вони й мусять їхати. Це була перша наша аргументація.
А друга – після всіх тих випадків, коли машини цивільних розстрілювали, не дивлячись, чи там діти, чи пенсіонери… Ми розуміли, що їхати кудись вкрай небезпечно.
Тим паче в місті на той час було більш менш спокійно, тому ми не планували виїжджати. І це при тому, що моя мама, яка ще до повномасштабного вторгнення працювала в Польщі, з першого дня наполягала, що ми повинні виїхати” – розповідає Ксенія.
Але позиція залишатися в місті у Ксенії була недовго, рівно до того дня, коли росіяни спробували обстріляти будівлю СБУ, а натомість влучили в сусідній будинок.
“Розумію, що в житті українців за майже рік війни було багато “чорних” днів, але той день, 17 березня 2022, я пам’ятаю як зараз. Ми не спускалися в укриття, бо тривоги не було. Ми спали одягнені, це вже була така звичка, щоб по першій тривозі взяти рюкзаки і вийти в укриття. Але саме в той день, повітряної тривоги не було і всі прокинулися вже від вибухів.
Я жила на вулиці Ярослава Мудрого, і в моєму домі від того вибуху затрусилися стіни, дзеркала, вікна, два з них випали. І в той момент мене охопив такий дикий страх, що в якийсь момент я можу навіть не прокинутися. І того ранку в мене зародилася думка, що треба виїжджати”, – ділиться краматорка.
Виїхала Ксенія з батьком через два дні на евакуаційному потязі з Краматорського вокзалу.
“У нас уже були зібрані тривожні валізки, з якими ми власне і поїхали. Єдине що я викинула зі своєї сумки сухпайок і закинула туди ноутбук. На вокзалі волонтери одразу заявили: чоловікам краще не сідати у поїзд, бо можуть висадити. Але з реакції чоловіків було видно, що до волонтерів ніхто не прислухається. І все пройшло добре. Нікого не висадили. Одне мені незрозуміло досі: волонтери ж повинні допомагати, як мені здається, а не ходити як базарні бабки та розносити чутки серед людей, які й так налякані…” – ділиться Ксенія.
Переїзд тривав довго, згадує дівчина. Якщо у звичайні часи відстань від Краматорська до Полтави можна було подолати за 5 години, то цього разу змогли доїхати за 8.
“Ми доїхали до Львову, а потім я поїхала до Польші, а батько залишився. Причина цьому зрозуміла – в мене тут мама живе. Якби її тут не було, то не знаю, чи поїхала б взагалі за кордон. Бо це величезний стрес – шукати собі житло, роботу” – додає Ксенія.
Проблем із житлом у краматорки не було. Пізніше вона оформила допомогу за програмою «Добрий старт» – по 300 злотих на людину. Це єдиноразова допомога. Тиждень, аби відіспатися та прийти до тями – і Ксенія почала шукати роботу.
“Спочатку мама допомогла мені з роботою на меблевій фабриці, де сама працює. До речі, там на роботі в них є така практика, що вони всім українцям, які приїздять до них працювати, дають безкоштовне житло. Не лише під час війни, а й тим, які приїхали раніше. Моя мама теж свого часу жила в такому безкоштовному житлі. Це політика підприємства” – каже краматорка.
Крім роботи на меблевій фабриці Ксенія почала писати статті для українських медіа, розповідати про життя переселеців в Польші, чим займається і зараз, а також відкрила себе у волонтерстві – допомагає українкам, які й досі приїздять до міста.
“Спочатку я боялася того, що в Польщі і так багато українців, то роботи нормальної не зможу знайти. І пішла на меблеву фабрику. Але це важка фізична робота, до якої я так і не звикла, і не хотіла звикати, бо це не моє. Там відпрацювати довелося 2 місяці, бо ми підписали із роботодавцем контракт на цей термін.
На жаль, в тій фірмі я не побачила турботи про працівника. Ти себе почуваєш просто ресурсом, який використовують для того, щоб досягти якихось цілей. Не можна по телефону розмовляти в робочий час, у туалет – по графіку, їсти – також. Я до цього адаптуватися не змогла” – зауважує дівчина.
Але додає, що у інших сферах увесь цей час поляки до неї ставилися дуже добре і з турботою. Полякам реально цікаво поговорити з тими, хто бачив війну не по телевізору, а своїми очима. Вони багато розпитують, намагаються допомогти, розказує дівчина. Включилася в питання переселенців і місцева влада.
“Нас намагалися максимально інтегрувати в життя міста, розповідали про можливості, які є. Нам дали можливість між собою познайомитися – із українцями з інших міст, які також сюди переїхали. Щоб ми познайомилися із поляками, робили екскурсії, знайомили із історією.
“А ще інколи мені здавалося, що поляки хочуть заштовхати в нас усю їжу, яка в них є. Вони завжди переймалися, щоб ми не були голодними. Ми навіть відмовлялися, бо було незручно, що так усього багато. І видно було, що вони хотіли нам це дати.
А один чоловік сказав мені, що я герой. Додав, що ми всі герої для поляків, бо українці захищають і їх. Це було до сліз, що зовсім чужі люди так нам допомагають і вболівають за нас. Можливо, хтось розповість про інший досвід. Але ті люди, які траплялися на моєму шляху в Польщі, були саме такими” – зауважила дівчина.
“Що стосується оформення виплат, то це у Польщі справжній дабл трабл. Ми розбалувані «Дією», «Державою у смартфоні», ми все звикли робити через телефон, а тут такого немає. Треба від руки заповнити папери, віднести, а відповідь тобі надішлють листом паперовим, але спочатку тобі пришлють сповіщення, що треба по цей лист прийти і самому забрати. І тоді лише, через деякий час ти зможеш отримати допомогу.” – згадує Ксенія.
Краматорка каже, що не вистачає у Польщі, українського сервісу. Особливо в кафе, ресторанах. Але у соціальному плані, зауважує дівчина, тут дуже помітна інклюзія.
“В польському суспільстві є місце абсолютно для всіх людей. У Вроцлаві часто можна побачити на вулицях людей у візочках. Усі простори облаштовані для людей із особливими потребами – школи, садочки, міські ради, магазини. Це дуже помітно. На дитячих, спортивних майданчиках багато різних дітей, у тому числі й з особливими потребами, але ці майданчики прилаштовані для всіх”, – зауважує вона.
Ксенія зізнається, що перші місяці перебування у Польші було налашована тільки на повернення до рідного Краматорська, але зараз не впевнена що хоче повернутися туди жити. Може лише на декілька тижнів.
“Я бачу, що відбувається в Україні, і бути там у підвішеному стані невідомо скільки часу, немає настрою. Зв’язки та знайомства, якими я обростаю, теж починають утримувати тут. У Польщі мама, яка потребує також уваги та підтримки. Але тут болюче питання, бо в мене сім’я розділена – тато залишився в Україні. І серце розривається між рідними. Мені тут легше працювати, бо тут я в спокої. Я не думаю, що треба йти до укриття і не боюся вийти на вулицю та вмерти від влучання ракети. Це було складне рішення для мене – признатися собі, що в Польщі мені комфортніше ніж в рідній країні. Тому хочу розпочати життя тут” – додає Ксенія.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
