“Я почала думати українською”. Поетка Ольга Сидорова про творчість, роботу з молоддю та патріотичну Донеччину

У червні цього року поетка з Донеччини Ольга Сидорова була нагороджена званням лауреата II ступеня Всеукраїнського конкурсу авторської прози та поезії ЯwriteR за створення поетичних творів: «Коли вже ти будеш мирним, моє українське небо» та «Мені так болить за мою Україну». Вона зауважує, що своїми творами намагається об’єднати Україну та донести, що в нашому регіоні люблять Україну, захоплюються рідною мовою та ненавидять ворога.

Журналісту “Pro100Media” Ольга розповіла про свій творчий шлях, життя в евакуації, повернення на Донеччину та плани на майбутнє.

В якому віці ви написали свій перший вірш?

Це було у 10 чи 11 років, не пам’ятаю точно. Але він точно був про любов. Взагалі у мене багато ранніх віршів саме про це почуття. Спочатку писала про любов до батьків, потім про шкільне кохання. Вигадувала привітання батьку та мамі до свят, займалася організацією різних заходів в школі, писала до них сценарії у віршах. Пізніше цю мою здібність помітила моя класна керівниця та допомагала мені розвивати цей талант. Розповідала як правильно складати вірші.

Я писала досить дорослі вірші, мені тоді багато хто про це казав: про поетів, дружбу, Україну. Писала російською та українською мовами. Під час навчання у школі я увійшла до Банку обдарованих дітей Донецької області з віршування та була неодноразовим переможцем поетичних конкурсів. На першому свому конкурсі презентувала вірш про Кобзаря.

Після закінчення школи була досить велика перерва.  Відновила я написання віршів вже під час повномасштабного вторгнення, після того, як повернулася з евакуації з міста Калуш, де жила сім місяців. Нові вірші, звичайно, про  нашу країну, їх писала вже виключно українською мовою.

З чого ви черпаєте натхнення?

Натхнення приходить залежно від того, що я відчуваю. Коли мене наповнювало кохання, то й вірші були про кохання. Коли я переживаю за Україну, як зараз, тоді такі вірші й з’являються. Вони про військових, сподівання на Перемогу, нашу незламність.

Зараз я пишу вірш, зачитую його на відео, публікую у соцмережах та відправляю військовим посилання. Вони збираються разом, дивляться, а потім діляться зі мною враженнями. Я завжди намагаюсь підтримувати наших захисників та захисниць, тому що хочу бути корисною, але розумію, що на фронті не змогу нічим їм допомогти. Крім того працюю в Новогродівській міській військовій адміністрації заступником голови, тому часто по роботі спілкуюся з військовими та й взагалі підтримую з ними дружні стосунки.

Як зараз проходить ваш звичайний день?

О 7:30 я вже на роботі. Працюємо багато та майже без вихідних. Буває, що закінчую вже вдома, можу навіть до 23:00 займатися. Займаюсь всім, що пов’язане з національно-патріотичним вихованням: культурою, освітою, інформаційною політикою. Вважаю, що це не тільки моя робота, а й покликання,  тому роблю навіть те, що не входить в мої обов’язки. Загалом Дні дуже насичені.

Яким на вашу думку має бути розвиток культури та творчості на Донеччині після Перемоги?

Це навіть не після Перемоги. Працюємо вже зараз. Є ідея створити в громаді осередок організації Пласт та виховувати з молоді справжніх патріотів, надати їм можливість самореалізуватися. Звісно розуміючи специфіку регіону, в якому ми живемо, треба багато роботи проводити у цьому напрямку.

Для того, щоб створити організацію Пласт у нас є ресурси, зв’язки та головне – бажання. Тому маємо надію, що скоро вдасться реалізувати цей проєкт.

Багато дітей виїхало з Донеччини під час великої війни, але багато хто повернувся, тому ми активно працюємо з ними. Відправляємо дітей у Кам’янець-Подільський для відпочинку у табори та подорожуємо з ними по Україні. Були на Львівщині, в Калуші та в інших містах України. Плануємо поїхати в Калуш також й на різдвяні свята. Мені дуже подобається культура, менталітет, традиції, патріотизм місцевих. Хотіла б, щоб діти Донеччини цьому вчилися.

У майбутньому, вважаю, також треба працювати з молоддю та різними організаціями, які допоможуть відкривати та будувати місця для роботи з дітьми у позашкільний час. Ми будемо знайомити їх з культурою, але для цього дітей треба зацікавити.

Повернемося до теми творчості. Чи є теми, яких ви принципово не торкаєтесь у своїх віршах?

Таких тем немає, але я принципово не пишу на замовлення. Якщо до мене приходить натхнення, я можу йти вулицею та раптом скласти текст вірша. Відразу записую його у нотатки або на диктофон. Останній свій вірш я написала вночі, коли збиралась відпочивати. Заборон немає, але не першому плані зараз життя в Україні, на іншу тему поки не пишу.

Один зі своїх віршів я написала про місто Калуш, а потім мені було трохи соромно, що не написала про рідне місто. Але поки не прийшов до мене цей текст.

Хто особисто вам подобається з українських письменників чи поетів?

Олесь Гончар, Ліна Костенко та Тарас Шевченко. Це ті письменники, на творчості яких я зростала, які припали до душі та вплинули на моє світосприйняття.

До речі, у нас в місті є пам’ятник Шевченку, який допомогло поставити наше місто-побратим Калуш ще коли я навчалась у школі. Я дуже часто зупиняюсь біля нього, коли йду на роботу і в мене мурахи йдуть по шкірі. Розумію велич цієї постаті, сенс його пророцтв. Коли я читаю його вірші, дуже надихаюся ними.

Свої вірші я теж намагаюся подавати від душі, вважаю що на Донеччині дуже важливо подавати українське з любов’ю. Намагаюся максимально цікаво записувати відео, щоб люди слухали та закохувались в Україну.

Скільки часу вам потрібно, щоб написати вірш?

Приблизно 40 хвилин.

За час великої війни скільки віршів ви написали?

Після повернення на Донеччину вже чотири. В Калуші нічого не писала.

Як на Донеччині сприймають вашу творчість?

Відгуки отримую дуже гарні, особливо від військових. Але коли я написала  вірш «Мені так болить за мою Україну» та розповіла вперше його в Калуші на Дні міста, місцеві плакали. Пізніше я записала відео на цей вірш у Покровську біля готелю “Дружба”, в який влучила російська ракета, виклала у мережу. Не було такого сприйняття, відгуків та переглядів було выдносно небагато. Але я намагаюся донести кожному що ми на Донеччині любимо та підтримуємо Україну, що ми пишемо вірші про нашу державу, волонтеримо.

Ви плануєте організовувати творчі вечори найближчим часом?

Проведення творчого вечора в нас вже заплановано. Хотыли зробити його раніше, але були страшні обстріли, тому захід скасували.

Як російське вторгнення вплинуло на ваше життя?

Я почала думати українською. Розмовляла та писала я завжди, тому що держслужбовець, але ніколи до цього не думала українською. На початку повномасштабного вторгнення ми виїхали в Калуш. Евакуацію організував виконком. Коли приїхали, одразу почали працювати, тому я багато спілкувалася там з людьми. Я дуже пишаюся місцевими мешканцями, тому що для них любов до України – це кредо. За нашу країну вони готові віддати життя, у них у кожній родини є людина, яка сьогодні захищає Україну.

Якою ви бачите Донеччину після Перемоги?

Квітучою. Коли ми будемо відбудовувати область, мені б хотілося бачити на місцях трагічних подій багато троянд. Зараз я чую багато страшних історій. Сьогодні про них не можна казати, але коли закінчиться війна їх треба максимально доносити до всіх українців.

Які плани маєте на майбутнє?

У нас є плани з відбудови парків, скверів, ми хочемо втілити їх після Перемоги. Хочеться, щоб наше місто було красивим та цікавим. Я готова над цим працювати.