Сьогодні, 24 лютого, два роки повномасштабної війни в Україні. Два роки, які краматорці проживали не календарними днями, а трагедіями, що чергувалися з митями радості. За короткий проміжок кожен з 200 тисяч мешканців міста прожив свою особисту втрату. Документаторами подій стали мирні люди, кожен з яких має свою історію війни. “Pro100 Media” зібрали історії краматорців, чиє життя змінило повномасштабне вторгнення.
Владислав Копичко
Ще в березні, на початку повномасштабного вторгнення хлопець пішов до військкомату, але там йому сказали, що місць немає. Згодом він записався в місцеву територіальну оборону.
“Мама не хотіла евакуюватись, але я наполіг. Я приїхав на вокзал 8 квітня, щоб посадить її на евакуаційний потяг. У будівлі вокзалу було дуже багато людей, тому що напередодні, 7 квітня, потяг відмінили. Я залишив маму з речами всередині, а сам вийшов на вулицю. Сидів на лавці з лівого боку залізничного вокзалу, коли прилетіли касетні ракети, почув свист, потім одразу сильний вибух. Якби я не почув звук, міг бути вбитий. Швидко ліг на землю та повалив сидячого біля мене хлопця років 16, опустив обличчя, затулив вуха і кричав, щоб мене не контузило. Під лавкою я почув ще один вибух, а потім ще 10 вибухів. Я почув різкий біль.
На мене прилетів труп чоловіка. Він був без голови, його нутрощі впали мені на спину, не було однієї ноги та руки. Коли я його відсунув від себе, то побачив, що і сам стікаю кров’ю, моя спина, таз і сідниці спливають кров’ю і були пронизані металом. По суті той чоловік врятував мені життя, бо після того, як він на мене звалився, пішов град з осколків. Я почав повзти до будівлі вокзалу, думав, можливо, будуть ще обстріли”, – розповідає краматорець.
Згадує, що до нього відразу підбігла плачуща мати. Хлопець зняв з себе ремінь, розповів мамі, як зробити джгут і як його накласти. Коли через 10 хвилин Владислава везли в лікарню, він побачив поряд чоловіка без обох ніг, а в останній момент забіг ще чоловік з дитиною на руках, обоє були трохи поранені.
“Я попросив обережніше покласти мене на ноші боком, бо в спині та тазу були уламки. Нас відвезли до міської лікарні №3, відвезли в операційну, дістали найбільший уламок, який через сідницю пробив тазову кістку”, – ділиться Влад.
Найбільший осколок, який застряг у сідниці і зламав хлопцю куприк, витягали без знеболення, бо не вистачало медикаментів.
“Вночі приїхали інші швидкі, щоб евакуювати важкопоранених, мене в той день відвезли до Павлограда. Уже в Павлограді мені зробили переливання, однак крові в лікарні було мало, рівень гемоглобіну постійно падав. В той час мама познайомилась з волонтером, який допоміг мені доїхати до клініки «Добробут» у Києві. Лікарі давали 85%, що я не доїду до Києва, не виживу. За перший місяць перебування там мені зробили близько 6 операцій, але лікарі давали дуже маленькі шанси на те, що колись я зможу ходити”, – ділиться краматорець.
Але Владислав докладав багато зусиль, щоб вставати. Розминав ноги, намагався згинати коліна, незважаючи на шалений біль. Після виписки він тривалий час пересувався на інвалідному візку та ходунках, але мріяв ходити своїми ногами.
Понад два десятки осколків ще залишилися в його тілі, найбільший має діаметр 1,2 сантиметра. Діставати їх не будуть, це було б занадто травматично. Осколків поряд із життєво важливими структурами вже немає, а з тими, що залишилися в тілі, можна жити, запевняє Влад.
Родина Степаненків
Наталя з 11-річними двійнятами Яною і Ярославом також 8 квітня потрапила під ракетний обстріл на вокзалі у Краматорську, тоді Наталя втратила одну ногу, а Яна обидві. Потерпілих тривалий час лікували в Україні, а зараз краматорці проходять реабілітацію в Америці. У клініці Сан-Дієго їм поставили протези. Під опіку родину взяв відомий американський протезист Пітер Гарш.
В той день Наталя з двійнятами Яною і Ярославом та бабусею тікали від обстрілів, хотіли б доїхати хоча б до Києва чи Львова. Поки очікували потяга, Яна попросила в мами чаю, який на пероні готували волонтери. Коли дівчата стояли у черзі пролунав вибух.
“Я розвернулася, дивлюся туди, на місто, та й усе. Я взагалі не зрозуміла, що сталося. У мене просто потемніло в очах, заклало вуха. Я впала, потім відкрила очі, довкола люди лежать. Я хотіла підвестися і не могла. Глянула на свої ноги, звичайно: одна нічого, просто внизу кров і вирвані клапті в спортивних штанях. А на другій нозі, звісно, по коліно штани взагалі в дірочку й нога тіпається. Я голову повернула, бабуся лежить, а на ній Яна, я на ноги глянула, а там нема кросівок. Вона пробувала повзти, кричить: “Мама, я вмираю”, – пригадує минуло-річні події жінка.
Бабуся загинула на місці. Ярослава врятувало те, що на момент атаки він був у приміщенні вокзалу.
“Якісь хлопці почали бігати, потім поліцейські, військові. Хлопець пробігав, я в нього шнурок попросила з капюшона. Перев’язала я руки, ноги – як змогла, так і перев’язала, щоб мені сил вистачило. А потім підбігли хлопці, поліцейські, та Янці перетягли ніжки. Те, що я пам’ятаю, коли я дивилася на неї, що в неї просто не було кросівок. Я бачила кісточки, ніжку саму з лосинами. Навіть лосини були цілі. Просто не було тупо кросівок, як мечем хтось відрізав — і все”, – розповідає жінка.
Спершу Наталю і Яну лікували у Дніпрі, згодом перевезли до Львова. Коли рани загоїлися, постало питання протезів.
«Зі мною ситуація простіша, поставили протез, який буде на все життя. А от з Яною складніше, вона росте, і змінювати протез їй доведеться щороку”, – ділиться Наталя.
За кілька днів після прибуття до Америки краматорці відразу почали заняття – активно проходили реабілітацію й тренувались ходити у протезах. Яна почала плавати, американські друзі навчали Ярика рибалити.
«Ми в гарних руках і з нами постійно працюють лікарі. Утім, реабілітація буде тривалою.», – розповідає Наталя.
Андрій Ковальов
8 квітня на вокзалі був і 46-річний Андрій Ковальов, він чекав на платформі, коли пролунали вибухи. Чоловік розповів, що після теракту бачив, як повз нього біг чоловік із дитиною на руках, з тіла дитини текла кров, а чоловік кричав: “Чому не я?” Ноги у дитини були відірвані.
Напередодні удару платформа була повна людей, згадує чоловік. Пасажирів збирали у групи: люди з дітьми, жінки, пенсіонери. Евакуаційний потяг запізнювався, мав прибути десь опівдні. Удар нанесли приблизно о 10:30.
«Мене збило з ніг. Волонтери кричали, щоб усі тікали з вокзалу. Я почав повзти, потім відчув, як усередині стає тепло, немов калюжа розтікається в речах. Зрозумів, що пробило бік, це заважало повзти. А те, що ліктя частково немає, навіть не побачив одразу», – говорить Андрій. – Багатьом відірвало кінцівки”, – розповідає він.
Андрій отримав три осколкові поранення та проходить реабілітацію. Але про майбутнє говорить з оптимізмом. Чоловік працював у майстерні з ремонту шкіряних виробів. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони перепрофілювалися та стали шити чохли для танків. Через війну майстерня не встигла запустити новий напрям – print on demand. А зараз речі з принтами на патріотичну тематику мають попит і в Україні, і у світі, вважає Андрій. Зараз працює над створенням сайту і дизайну.
Віта Кузьменко
Віта Кузьменко переїхала у Краматорськ, а тоді вийшла заміж, працювала завідувачкою бібліотечної філії, виховувала двох донечок. У 2014 році Віта розлучилася з чоловіком через війну, Сергій повернувся у російське місто Тольяті, звідки був родом, а Віта залишилася в Краматорську.
Після повномасштабного вторгнення жінка все ще не вірили, що все буде настільки погано. Однак після Бучі Віта з рідними вирішила їхати. Евакуюватися збиралися 7 квітня, але потяг скасували, евакуацію перенесли на 8 квітня.
“Було тепло і тихо. Ми всі посміхалися й сподівалися, що нарешті сьогодні поїдемо з міста… Коли нас обстріляли, всі були разом. Я сиділа з котом, а мама з Олесею стояли попереду мене. Під час першого удару всі присіли від страху і потужної ударної хвилі. Потім ще раз прогримів вибух, і ще раз, ми – закричали, я підняла голову і побачила чорний дим, який йшов з центрального входу на вокзал. Коли ми встали з Олесею, то побачили м’ясорубку. Чоловіка без ноги, багато тіл і ріки крові навколо”, – згадує той день донька Віти Юлія Кузьменко.
Дівчата не одразу зрозуміли, чому мама не піднімається.
“Я присіла біля мами, спитала її чи все гаразд, попросила встати. Думала, що це контузія. Мама відреагувала на мої слова, моргнула, і тут я побачила маленьку дірку на куртці, запустила руку під неї і відчула гарячу кров на своїх пальцях. Коли перевернули маму на спину, то побачили поранення біля артерії. Я затисла рану пальцями і кричала “Швидку, швидку”. Ще раз запитала маму, чи боляче їй, і вона знову моргнула. Я просила її боротися, казала, що ми її дуже любимо і більше ніколи не будемо сваритися з Олесею. У мами по щоці пішла сльоза. Я так ніколи і не дізнаюся, чи почула вона мене”, – каже дівчина.
У той день у Краматорську на вокзалі постраждала і матір Віти – Тетяна Кісіль. Жінці уламками снарядів перебило сухожилля.
Дмитро Мєшков
Дмитро Мєшков пережив російський ракетний удар “Іскандером” 1 лютого 2023 і був врятований. У момент обстрілу його батьки перебували в гостях. Це їх і врятувало. Самого ж хлопця затисло бетонними плитами, а дихати не давали камені. Ракета повністю знищила два під’їзди житлового будинку. Дмитро опинився під завалами, його притиснуло бетонною плитою.
“Я весь час був при свідомості. Спалах за відчуттями тривав секунд 10. Шум, наче гора валиться. Відчуття, ніби ти перебуваєш у будиночку з кубиків, і цей будиночок штовхнули і він розсипається. Дезорієнтація, відчуття падіння і дуже сильний тиск на все тіло. Я розумів, що помру від удушення, і тому помолився Богові, щоб не сильно мучатись. Намагався прикрити рота рукою, щоб дихати і виплюнути все, що у мене до рота забилося. Але в мене не виходило, коли я випльовував, все засипалося назад. Тому мені довелося пережувати все, що в мене було в роті, всі камінчики, проковтнути їх. І вже таким чином дихати через руку”, — згадує Дмитро.
Потім Дмитро почав кликати на допомогу. За пів години рятувальникам вдалося до нього дістатися і витягнути з-під завалів. Краматорцю надали першу допомогу й екстрено відправили хлопця до Дніпра.
“Лікарі робили все можливе, щоб я одужав. Поки є проблеми з рукою та носом, але я поступово відновлююсь психічно та фізично. “Думаю: не буде очей – все одно приємно жити. Не буде ніг – все одно зможу. Почув: у нього дві третини носа немає. Думаю: ой, як же я без носа? Нічого, буду так”, – каже Дмитро.
Ділиться, що йому в той день дуже пощастило, тому що плита його прикрила, закрила тіло, але не дала зруйнувати всі органи і тканини. .
До Краматорська повертатися не має наміру. Хлопець навчався в Харкові, здобував IT-спеціальність.
Згадує Дмитро і сусідів, які загинули.
“Мої сусідки шафи підтягували до вікон щодня туди-назад, туди-назад, щоб захиститися від уламків. Сусідка праворуч – тітка Аня – вона завжди ховалася в комору. Її чоловік облагороджував підвал, щоб там можна було ховатися”, – розповідає юнак.
Наталя Хижняк
Ввечері 1 лютого у Краматорську пролунав оглушливий вибух: ворожа ракета потрапила в один із під’їздів житлового будинку та повністю його зруйнувала. Наталя Хижняк із сім’єю жила в іншому під’їзді тієї ж будівлі. Жінка отримала значні поранення від уламків скла, яке розлетілося від вибуху.
«Це був звичайний вечір. Син із роботи прийшов, приліг одягнений. Я запропонувала йому встати та поїсти, але він відмовився. У мене була ніби якась чуйка: принесла ковдру та його накрила. Чоловік теж ліг, а я розчісувала кішку. Він мене покликав, я підійшла. Коли стояла біля ліжка — бабахнуло», — згадує Наталя.
Шибки в їхній квартирі розлетілися в момент: пізніше зі спини Наталі лікарі діставали скло, зашивали рани, серед яких були і глибокі. На голові утворилася велика шишка, з вуха вирвало сережку. Жінка каже, що тоді відчувала страшний біль, а від пережитого шоку відходить досі.
«Коли мене виводили з будинку, все стріляло, все бахало, все гуркотіло. Я була не в собі. Кішка наша шість діб сиділа у шафі, не могли її знайти. Я навіть писала у Телеграмі. Знайшли: вона, бідна, аж посивіла. Я ніколи не думала, що коти можуть сивіти», — ділиться Наталя.
Син, якого жінка встигла накрити ковдрою, не постраждав. Чоловік отримав незначні ураження. Наталя упевнена: треба жити далі і чекати на перемогу України.
Ліза Гавенко
Ліза бачить війну вже вдруге. У 2014 їй було лише три роки, коли довелося тікати з батьками від війни з рідного міста Єнакієве. Минулоріч війна наздогнала родину Лізи у Краматорську. 12 серпня у літньому небі пронісся літак, пролунав вибух — і змінив долю Лізи та її сім’ї.
«Краматорськ — гарне місто. Мені він рідніший, ніж Єнакієве. Я прожила тут понад 8 років. У перший день війни вранці батьки чули постріли, прильоти на аеродром. Нам сказали, що почалася війна», – розповідає Ліза.
Мама почала брати дівчинку з собою на роботу: хвилювалася, адже будь-що могло статися. Через небезпеку все ж вирішили виїхати: прожили з квітня до червня в Теплику Вінницкій області, але потім повернулися до Краматорська. Через два місяці сталася біда.
«12 серпня я гуляла з подругою, мама крутила помідори. Пролітає літак і відбувається вибух. Туман, іскри… Я відчуваю, як мене поранило в ногу. Не зрозуміла, чи це було боляче. Впала на землю…», — ділиться Ліза.
До неї підбігли мама та дідусь, посічені склом. Ліза упевнена, що дідусь вижив дивом: був дуже близько до місця вибуху. Вже мертвого тата вони знайшли в альтанці.
Ганна Голуб
Ганна Голуб втратила своїх рідних. Її сестру вибуховою хвилею викинуло з вікна, а племінницю знайшли за добу, задавлену плитою. Саме до їхньої квартири на 4 поверсі потрапила ракета 1 лютого.
Ганна також проживала у цьому будинку, але в іншому під’їзді. Жінка дивом уціліла і поділилася своєю страшною історією.
“Я лягла спати, тільки поклала голову на подушку і почула вибух. Побачила як вибило вікна та поскручувались двері. Одразу стала телефонувати своїм. Ніхто не відповів. Потім, вже в травматології прийшли поліцейські та повели мене на упізнання. Сестру я впізнала одразу, племінницю – ледве. Їх навіть ховали у закритих трунах”, – розповідає жінка.
Сестру Ганни вибуховою хвилею викинуло з 4-го поверху, вона повністю обгоріла. Ганна каже, що багато разів вони обговорювали, що будуть робити під час обстрілу, але сталося миттєво.
Жінка згадує, що за декілька хвилин до вибуху її син вийшов покурити, і це врятувало його від смерті.
“Одразу після вибуху прибігли волонтери і вивели нас на вулицю. Я біжу, падаю, кричу “Там же кішка, кішка моя”. У нас в місті дуже гарні люди. Багато хто перераховував нам гроші. Навіть у церкві ні копійки не взяли”, – каже Ганна.
Тетяна Миколенко
В Краматорську жінка багато років пропрацювала вчителькою трудового навчання й креслення.
“Таня була дуже відповідальною людиною, готувала і їздила з учнями на всеукраїнські олімпіади з трудового навчання, де займали призові місця. Багато уваги приділяла дітям, займалася з ними українською народною творчістю, виготовляли різні композиції, ляльки мотанки тощо”, – розповідає подруга жінки Ольга Мороз.
Коли почалися масові обстріли Краматорська, Тетяна поїхала до подруг у Хмельницький. Побула там три дні, винайняла житло і вирішила повернутися додому вимкнути холодильник і забрати ще деякі документи. Подруги просили не їхати, але Тетяна вирішила повернутися. Сіла на потяг до Слов’янська, а коли доїхала туди, зателефонувала подругам, що все гаразд і рушатиме до Краматорська. Останній раз виходила на зв’язок 7 квітня.
Наступного ранку Тетяна була на Привокзальній площі Краматорська.
“Її важко поранили на вокзалі, вона потрапила у лікарню і ввечері померла. Ми її довго шукали, лише після 20 квітня впізнали її за одягом на фото, яке розмістили у групі в фейсбуці. Потім я виставила пост у соціальних мережах, першою мені зателефонувала медсестра із лікарні в Дружківці, що неподалік Краматорська і сказала – Тетяна померла в неї на руках. Її прізвище, як і багатьох інших загиблих, було написане у неї на руці”, – пригадує страшні події російського ракетного обстрілу подруга Ольга Мороз.
Після загибелі тіло Тетяни Миколенко відвезли у Дніпро для проведення судово-медичної експертизи.
Микола Божедомов
58-річний Микола Божедомов впродовж багатьох років працював в інституті “Будремпроєкт”, останні 15 років обіймав посаду головного інженера на ювелірному підприємстві.
“Микола дуже любив відпочивати з друзями на природі, в лісі. Полюбляв рибалку, в останні роки займався підводним полюванням. Завжди всіх пригощав рибою”, – пригадує дружина Ніна.
Коли почалася повномасштабна війна, Микола і Ніна думали, що, як у 2014 році, залишаться вдома і нікуди не поїдуть. Але все ж зважилися і наприкінці березня переїхали з Краматорська у Дніпро.
Микола зі своїм товаришем неодноразово їздив у Краматорськ та вивозив звідти людей, зокрема людей з інвалідністю у більш безпечні регіони. Чоловік встиг зробити кілька таких евакуаційних рейсів.
“8 квітня він поїхав знову. Посадив в машину кількох жінок, а сам повернувся на перон для того, щоб забрати інших пасажирів. Вони так і не встигли поїхати”, – розповіла Ніна.
Жінка, як зазвичай, зателефонувала чоловікові в 11 годині ранку, але ніхто не відповів. Вона подзвонила товаришу, який поїхав раніше, але він теж нічого не знав.
“Пізніше мені прислали фото, де він лежав мертвий на пероні для впізнання. Після цієї трагедії моє життя дуже змінилося. Коля був для мене всім. Він вирішував життєві питання, фінансово забезпечував сім’ю. Зараз я вчуся це робити сама. Не все виходить, але віра дає мені смирення”, – розповіла Ніна Божедомова.
Друзі з усього світу допомагають жінці пережити біль втрати, надають духовну, емоційну й матеріальну підтримку. Релігія дає Ніні сили пережити трагедію і подолати всі труднощі.
Миколу Божедомова похоронили в Полтавській області у Гребінці, там де живе син пари.
Ренат Біланов
Поранення після двох ракетних ударів по вокзалу в Краматорську зазнав 10-річний Ренат, який разом із мамою і старшим братом намагався виїхати з пекла до Чехії, куди ще до війни поїхав на роботу їхній батько.
«Ми були біля самого вокзалу, якраз стояли в черзі до волонтерів, які мали садити людей на поїзд. Аж раптом дуже різкий удар, гул, гуркіт. Далі паніка, плач. Люди бігли, падали, дехто знову піднімався і втікав, а дехто вже не міг…» – пригадує той страшний день мама Рената Олена Біланова.
Молодшого сина сильно поранило в лопатку, в кістку верхньої кінцівки, яка з’єднує плечову кістку та ключицю. На щастя, старшого сина Данила ворожа ракета не зачепила.
Зі слів жінки, спочатку думали, що в Рената сильний опік плеча. Кілька днів вони перебували в місцевій лікарні, потім їх перевели у Дніпро, а звідти до Львова. Зробивши рентген, лікарі визначили, що всередині є осколок, який ввійшов у тіло хлопця на 10 сантиметрів.
Операцію з видалення осколка дитині провели у Львові. Хлопець згадує, що в той день в нього сильно боліла рука, був великий набряк і що в перші дні він навіть не міг і не хотів вставати з ліжка. Єдине, про що шкодує сім’я, це те, що не виїхали звідти раніше.
«Спочатку над нами пролітали ракети і десь далеко вибухали. Тому ледь не до останнього дня думали, що не зачепить. Але ставало щоразу страшніше. Тепер там, як розповідають знайомі, бомблять на повну», – каже жінка.
Ренат мріє стати археологом, розкопати кістки тиранозавра. На жаль, зі собою не встиг нічого прихопити, але іграшкового динозавра все ж таки має. Його хлопцеві подарував лікуючий лікар.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
