«Для себе я вирішив, що краще отримати підготовку й діяти, ніж до тебе прийдуть та просто почнуть вбивати».
До війни Артем Борискін працював вчителем інформатики, полюбляв рибалити та мандрувати. Але теплі часи, коли можна було сміливо будувати плани на майбутнє та радіти спілкуванню з друзями минули, і тепер він боронить країну від ворога.
Розкажіть про себе.
Мене звати Артем. Мені неповних 39 років, хоча, чесно кажучи, важко в це повірити J. Народився та все життя прожив у місті Дружківка, тому з гордістю можу сказати, що корінний донеччанин. Навчався у Харківському авіаційному інституті.
Ким ви працювали до війни?
Більшу частину часу моя робота була пов’язана з комп’ютерами. Це понад 15 років стажу. Працював у різних організаціях. Але будь-де принцип один й той самий: працюєш, навчаєшся нового, допомагаєш колегам, які не завжди з комп’ютером на «Ти». У свій час обіймав певні посади у РЕМі, на заводі, у фірмі з ремонту техніки, у банку, в бізнес-центрі. Останнє місце роботи виявилось для мене особисто вельми неочікуваним – вчитель інформатики у школі.
Чим ви захоплювалися поза роботою?
У мирному житті кожна людина має певні інтереси й хобі. Для мене це були рибалка, велосипед, активний відпочинок, мандри. Однак повномасштабне вторгнення внесло свої корективи, відібравши майже все, що було цінним для нас. Думаю, так сталося у багатьох українців.
Що відбувалося з вами 24 лютого 2022 року? Як ви дізналися про повномасштабне вторгнення, що відчули? Можливо, ви раніше знали, що буде війна?
До 24 лютого 2022 року я, як й багато українців, будував плани, жив повсякденними моментами, не замислюючись про можливість початку війни. Однак те, що сталося, кардинально змінило все майже для кожного з нас. На той момент в мене було не дуже широке коло спілкування. Воно обмежувалось батьками, близькими родичами та декількома добрими друзями и знайомими. Перед кожним постало питання – що робити далі?
Батьки вирішили виїхати «…на два-три тижні», бо їм дуже важко морально було переносити те, що відбувалося. Згодом почали виїжджати родичі та знайомі. У кожного були свої причини для цього. Особисто я вирішив залишатися в місті, щоб дбати про будинок. До того ж не бачив сенсу лишати домівку, бо тут й стіни допомагають.
Як ви опинилися на фронті?
Коли стало зрозуміло, що війна швидко не скінчиться, почали з’являтися думки, що робити далі. Я замислювався над тим, щоб вступити до лав ЗСУ та разом з хлопцями стати на захист країни. Але я не проходив строкової служби, ніколи не тримав у руках вогнепальної зброї та взагалі був дуже далеко від «всього цього». Це був важкий період сумнівів. Сидіти та чекати? ЧОГО? НАВІЩО? Все вирішили за мене обставини. Після того, як отримав повістку з військкомату, у голові були різні думки. Однак для себе я вирішив, що краще отримати підготовку й діяти, ніж до тебе прийдуть та просто почнуть вбивати.
У вас вдома залишилися хатні улюбленці. Що зараз з ними?
Так, в мене двоє хвостів. Кіт – містер Грей. Він ще кошеням сам обрав мене. Просто на вулиці підійшов, у буквальному сенсі сів на шию, вмостився, замуркотів та заснув. Тож, я нічого не міг вдіяти – він мій. Цікаво, що кіт зовсім не пристосований до вулиці. Жодного разу навіть не попросився вийти з дому. Можливо, хтось намагався позбутися кошеня, а він побачив мене й вирішив, що я буду йому добрим господарем.
Маленький мопсик Дана – чорного кольору з білою грудкою та такими ж печатками на передніх лапах. Вона народилася 31 березня 2022 року. Тож, виростив її я вже під час війни.
Я дуже переживав – як можна віддати волохатих друзів?! Але в армію з тваринами не беруть. Звісно, постало питання, що з ними робити. У місті в мене майже нікого не залишилось. Хто буде дбати про житло, де будуть жити тварини й ще ціла купа побутових питань. Щира подяка знайомим, які зголосилися прийняти Грея та Дану й доглядати за ними. Маю надію, колись я зможу забрати їх.
Що для вас стало найтяжчим в армії, як для людини, яка до цього не тримала у руках зброї?
Тим, хто знає, що таке армія та її устрій, нічого пояснювати не треба. А для тих, кому все це невідомо, я не можу підібрати слів. Це зовсім інший світ. І, мабуть, головне, зуміти до нього пристосуватися. Навчитись в ньому жити.
Тут «не вмієш – навчимо, не хочеш – змусимо», а також безліч інших армійських прислів’їв стають реальністю. Розумієш, що виникли вони не просто так. Для кожного знайдеться робота згідно зі здатностями та вміннями. До речі, якщо до цього здатностей не було, вони обов’язково з’являться.
Я вже казав, що не маю бойового досвіду. Не знаю, добре це чи погано. Але для мене знайшлась справа за спеціальністю. Я знову за комп’ютером. І у такий спосіб допомагаю подолати ворога. Взагалі сучасній армії потрібні не тільки м’язи, але й мізки.
Як взагалі будується спілкування між бійцями на фронті? З’являються нові друзі або все «рівно», щоб не звикати?
Зараз сміливо можу сказати, що слово, яке описує це спілкування, – побратими. Дуже цікаво спостерігати, як абсолютно різні особистості, які б на «гражданці» ніколи б не зустрілися, об’єднуються заради спільної мети та починають діяти як один злагоджений механізм.
З якими проблемами та питаннями стикаються бійці на фронті?
Є багато чого, про що можна поговорити. Але нехай про це розповідають бойові командири.
Що б ви хотіли сказати або побажати українцям
Звісно, хочу побажати Миру та скорішої Перемоги!
