Олег Леонтьєв – волонтер з Кривого Рогу, чия відвага та самовідданість стали порятунком для тисяч людей з зони бойових дій на Донеччині. Його життя кардинально змінилося після 24 лютого 2022 року. Покинувши роботу, Олег присвятив себе порятунку тих, хто опинився на межі виживання під постійними ворожими обстрілами. Зараз його маршрути пролягають через найнебезпечніші міста, такі як Мирноград, Курахове та Селидове. Завдяки йому сотні життів були врятовані, зокрема близько двох тисяч дітей евакуйовано з прифронтових міст.
Про небезпечні поїздки, волонтерський шлях та власне покликання чоловік розповів журналісту «Pro100Media».
Чому ви вирішили стати волонтером?
На цей шлях я став ще 10 років тому Займався іпотерапією з дітьми з особливими потребами та вихованцями дитячих будинків. Паралельно працював на заводі. Разом з цим, звичайно, вчився на іпотерапевта та продовжував розвиватися у цій сфері.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, один з дитячих будинків, де я працював з малечею, попросив допомоги. В них світла не було та води. Потім дитячому будинку для дітей з інвалідністю допомагав. Пізніше про мене дізналися в Харкові, попросили допомогти онкоцентру. Я почав збирати гуманітарну допомогу: памперси, дитяче харчування. Довго шукав автівку та водія, бо ніхто не хотів туди їхати. Врешті-решт вдалося. З того часу почав їздити у Харків частіше. Привозив в місто гуманітарку, звідти евакуював людей.
Дізналися про мене в Сєвєродонецьку та Лисичанську на Луганщині. Попросили туди допомогу, довелося шукати склад, відкривати збори. Почав на Луганщину теж відвозити гуманітарну допомогу та забирати людей. Спочатку люди не хотіли виїзджати, по 6-7 людей вивозив, а пізніше вже по 15-16. Також допомагав поліції, коли вона ще знаходилась в містах, декілька разів навіть разом з ними під обстріл потрапляли. Перший раз на мосту між Сєвєродонецьком та Лисичанськом. Ззаду та спереду все горіло, по нас стріляли, але вибору не було, ми їхали. Приїхали, бачимо, а колеса пробиті, автівка вся в уламках. Траса була “Лисичанськ – Бахмут”, її всі називали “дорогою смерті”, бо вона весь час прострілювалась росіянами. Ось ми по тій трасі й постійно їздили, бо вона єдина була, де можна було проїхати.
Перед самою окупацією, коли в ці міста вже їхати ніхто не хотів, понад 100 людей бажали евакуюватися. З них забрав 43. Намагався більше місць виділяти для дітей, привозив в Кривий Ріг, допомагав людям з квартирами, оформленням документів. Якщо в житлі не було меблів, теж допомагав шукати.
Після окупації Луганщини, перемикнувся на Донеччину: Бахмут, Соледар, Вугледар, Сіверськ. Їздив також в село Невське на Луганщині, яке залишалося під українським прапором. Крім того, в Херсонську область їздив після підриву росіянами Каховської ГЕС. Там два тижні жив з рятувальниками, кожен день допомагав. Ми воду возили, паливо та інше.
І ось вже 2,5 роки я їжджу в ті населені пункти, куди зазвичай волонтери вже не їздять, вивожу людей та тварин. Наприклад, за декілька днів до окупації я був в Соледарі.
Станом на зараз, я понад 3000 людей вивіз з “гарячих точок”, навіть інколи поліція дивувалася, як я їздив у Вугледар, коли місто постійно обстрілюється. Багато в мене є нагород та подяк від поліції, рятувальників, різних громад за допомогу. Днями отримав від Мирноградської МВА за допомогу в евакуації.
Як волонтерство змінило ваше життя?
Загалом під час повномасштабного вторгнення я залишився без роботи. Викручуюсь, виживаю. Орендую квартиру, склад, де в мене лежать необхідні, на випадок небезпеки, речі. Співпрацюю з декількома організаціями, які допомагають з паливом для поїздок, розселенням людей, гуманітаркою. В цілому живу як звичайна людина, яка хоче допомагати всім. Планую в майбутньому вступити у виш та вивчитися на рятувальника. До того ж так припало, що в мене день народження 17 вересня, саме в День рятувальника.
Я відчуваю, що допомагати людям – це моє покликання. Я з Луганщини вивіз немовля під обстрілами і його батьки запросили мене стати його хрещеним. Навіть по телебаченню про це розповідали. Це для мене дуже велика нагорода. Мені не грамоти потрібні, хоч їх отримувати теж приємно, а ось така довіра.
Як ви дізнаєтесь, де саме потрібна допомога?
Звідки люди телефонують, туди і їду. Буває, що у соцмережах знаходять мене. У мене є власна громадська організація “Парк та особливі друзі”. Я заснував її ще до повномасштабного вторгнення, коли іпотерапією займався. У мене конячка була, я з особливими дітьми займався. Досі підтримую їх, тримаю контакт. Нещодавно знайшов ноутбуки для навчання, в кіно з ними ходжу, в цирк, гуманітарну допомогу приводжу. Намагаюся брати участь в їхньому житті. Також підробляти намагаюся, берусь за все, що знаходжу.
Коли вторгнення почалося в мене автівок не було, мені їх подарували благодійники з Америки та Польщі. Зараз у мене для евакуації дві машини. Їх теж треба утримувати, бо авто треба завжди на ходу.
Звичайно мені допомагають інші організації. Наприклад, за виділені кошти я нещодавно купив для Краматорська операційний стіл, лампи, ліжка та інші прилади для лікарні. В Покровськ, Курахове теж таку ж допомогу возив. В багато міст загалом. Хапаюся, за все, де потрібна допомога.
За час війни я бачив багато смертей. Розірваних людей, які просто на вулицях лежали. Пам’ятаю, як в Лисичанську таке побачив, два тижні спати та їсти не міг, як зомбі був. Але звик, тому навіть коли обстрілюють місто, їду. Я не панікую вже. Знаю, що мені треба та розумію: від мене залежить чи виживуть люди. У мене автівки вже всі “перелатані” після обстрілів, бо життя інших набагато важливіше, ніж моє. Коли їду, думаю:“ влучить, так влучить”. Але поки автівки на ходу, їду, бо якщо їх не буде, нічим не зможу вже допомогти.
Чи багато зараз людей досі живуть в населених пунктах на Донеччині, куди ви їздите?
На жаль – так. Багато хто ховається. Зв’язку може не бути, їх поліцейські шукають. Але, наприклад, днями в Мирнограді був, там люди ходять, на велосипедах їздять. В Покровську теж родин з дітьми багато, але звідти зараз людей поліція в основному вивозить та Червоний Хрест, тому рідко там буваю. Ось якщо “гаряче” там буде, настане мій час. Я в основному евакуюю тих, хто залишився до останнього. Місцеві не хочуть виїжджати, бо вірять, що наші переможуть.
Таких людей можна зрозуміти, бо коли житло ціле, сподіваються на краще. Взяти, наприклад, Соледар. Люди сиділи, ми навіть дивувалися чому не виїхали ще. Вони тварин годували, за своїми та сусідськими квартирами слідкували. Але лише влучає поруч снаряд, кажуть: “Все. Ми готові їхати!”, бо вже втрачати нема чого.
Багато хто мені у соцмережах, в коментарях пише, що на Донеччині зараз лише ждуни залишились. Так, ждуни дійсно є в містах, вони й не приховують свої погляди. Коли ми допомогу гуманітарну привозимо, місцеві одразу кажуть: “Ось та людина – ждун”. Ми принципово гуманітарку їм не роздаємо. Але більшість вірять в Перемогу України.
Зараз де найчастіше ви буваєте?
В Мирнограді, Лимані, Кураховому, Покровську та прилеглих до цих населених пунктів районах. Туди дороги практично немає, бо ж лінія фронту, але я їжджу. Деякі райони дуже сильно обстрілюються. Приблизно раз на місяць в Херсонську область їду, везу будматеріали. Три місяці тому в Невське на Луганщині їздив: піну, плівку привіз.
Ви вивозите людей в Кривий Ріг. Куди далі вони потрапляють?
Дехто за кордон їде, дехто в інші міста чи залишається в Кривому Розі. Зараз я лише евакуюю. Але не завжди в Кривий Ріг везу, бувало, що й до Дніпра евакуював. Одного разу родину з Курахового повіз в Черкаси до рідних. Дорога майже два дні зайняла.
Скільки людей у вашій команді?
Зараз я сам працюю. Коли повномасштабне вторгнення почалося, більше ніж 20 людей було в команді: на складі працювали, роздавали гуманітарку, їздили на евакуацію, а зараз часу вже немає ні у кого. Всім треба працювати.
Надалі, вже після Перемоги, плануєте займатися волонтерством?
Так. Я б хотів відкрити реабілітаційний центр з контактними тваринами, навіть в місцеву адміністрацію ходив. Хочу іпотерапією займатися. А ще ж військовим необхідна буде допомога. А взагалі хочу займатися з дітьми, присвятити їм життя.
Що взагалі дає вам сили продовжувати волонтерити?
Я не можу відмовляти людям, які потрапили в скрутну ситуацію. Волонтерів зараз багато, але мало хто з них поїде в саме пекло. А багато хто з благодійників допомагати не хоче. У них на складах гуманітарка лежить, вони її лише на місцях роздають і все. Чесно, я не знаю на скільки мене вистачить. Але я намагаюся допомагати.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”
Залиште коментар
Розгорнути ▼