“Я майже все життя займаюся волонтерством, тому не уявляю себе в чомусь іншому”: Юлія Борисова про підтримку під час війни, нові проєкти та бачення майбутнього Донеччини

Юлія Борисова – людина з великим серцем і невичерпною енергією. Волонтерство стало невіднятною частиною її життя, починаючи ще з дитинства, коли вона брала участь у громадських заходах разом з мамою. Під час повномасштабного вторгнення Юлія не вагалась ані на мить і присвятила себе допомозі іншим. Сьогодні вона координує масштабні проєкти, спрямовані на підтримку родин, молоді та внутрішньо переміщених осіб, продовжуючи працювати заради розвитку українських громад. У розмові з Юлією журналіст “Pro100Media» дізнався, що мотивує її рухатися вперед та якою в майбутньому вона бачить Донеччину.

Юлія Борисова

Розкажіть, як ви стали на шлях волонтерства?

Мабуть, воно по крові передалося, бо в мене батьки все життя були громадськими діячами та активістами. С дитинства мати брала мене з собою на різноманітні активності та заходи. Я допомагала їй десь в організації, десь в підтримці.

Що стосується волонтерства під час повномасштабного вторгнення, то я не бачила для себе жодних варіантів. Коли розпочався російський наступ та бойові дії на Донеччині, рішення волонтерити мені чи ні зовсім не стояло. Тоді всі намагалися допомагати хто чим може, тому все якось автоматично почалося.

Як під час повномасштабного вторгнення волонтерство змінило ваше життя?

На початку прийшло усвідомлення того, що волонтер – не просто безплатна івент-сила, яка допомагає під час заходів. Я чітко зрозуміла, волонтер – це людина, яка свідомо обирає шлях допомоги іншим. Не може бути волонтером людина, яка має на меті отримати якусь користь або вигоду. Це вже не про волонтерство.

Під час війни до мене пройшло усвідомлення, що таке реально бути волонтером. Я не скажу, що це сильно змінило моє життя, але дуже вразило. Коли я бачила як з різних куточків України та світу люди їдуть волонтерити в Донецьку область, розуміла, що це сильні особистості. Багато хто допомагав з евакуацією, гуманітарною допомогою. Це було дуже потужно.

Погано, що на рівні держави зараз не дуже популярна історія: підтримувати та захищати волонтерів, але на початку великої війни ми дивилися на цих людей та розуміли, що це крута спільнота.

Проект, який Юлія очолила після переміщення в Хмельницький став порятунком для ВПО та місцевих

Станом на зараз якою роботою ви займаєтесь та які проєкти втілюєте?

Зараз я працюю програмною директоркою в громадській організації “Клуб рибалок України”. Окрім цього з “Тато Хаб” займаємося проєктами, в рамках яких надається соціальна та психоемоційна підтримка населенню. Ми допомагаємо батькам більше часу приділяти своїм дітям, не дивлячись на реалії повномасштабного вторгнення. Працюють психологи, проводять індивідуальні та групові консультації щодо відповідального батьківства в умовах сьогодення. Цей проєкт реалізується в 14 областях України.

Юлія розповідає про проект ТатоХаб.Хмельницький на місцевому телеканалі

На початку повномасштабного вторгнення наші проєкти були спрямовані на кризове реагування. Наші психологи та психотерапевти працювали з батьками та їхніми дітьми для того, щоб допомогти позбутися гострого болю та симптомів, які були спричинені бойовими діями.

Окрім цього я займаюся розвитком та підтримкою молоді. Завдяки таким проєктам ми допомагаємо громадам звернути увагу на те, що молоді люди мають хист, кваліфікацію та можуть надавати соцпослуги. Простіше  кажучи, руйнуємо стереотип про непрофесійність молоді, яка приходить на роботу. Ми прокачуємо їх, щоб громада сприймала таких людей як молодих лідерів змін.

Юлія під час заходу

Як зараз проходить ваш звичайний робочий день?

Приїжджаю в офіс, планую день в записнику, розписую задачі собі та колегам, які працюють разом зі мною над проєктами. А далі дію залежно від того які зустрічі заплановані: з донорами, партнерами чи командами, які залучені у проєкти. Зазвичай вони відбуваються онлайн.

Наприклад, скоро нам  треба здавати квартальний звіт, тому ми всі працюємо над його складанням. Команди надсилають звіти мені, я роблю один великий та надсилаю донорам. Паралельно роблю зріз справ, які відбуваються в організації, бо окрім проєктів, які я веду, є ще декілька, якими займаються інші менеджери. І, як програмна директорка, я слідкую, щоб ці програми виконувались повністю, а показники були досягнуті.

Волонтеримо ми локально за місцем знаходження. Я зараз перебуваю в Києві, тому тут у вихідні дні, або у вільний від роботи час, намагаюсь допомагати організовувати заходи, до яких залучені ВПО, ветерани або їхні родини. Крім цього, доєднуємось до екологічних заходів. Це можуть бути прибирання водойм, розчищення берегів річок або толоки.

Що найбільше надихає вас у роботі?

Результати, яких ми досягаємо. Ось, наприклад, нещодавно в одному з маленьких містечок на Чернігівщині ми за три місяці роботи охопили понад 3 тисячі людей, надали послуги, підтримку, консультації. Я дізнаюся про це і розумію, що ми рухаємося у вільному напрямку. Коли я читаю позитивні відгуки про нашу роботу мене також це дуже надихає.

Юлія під час заходу “Тато.Хаб”

Періодично ми телефонуємо людям, які відвідали наші заходи по всій Україні, щоб отримати відгуки та зрозуміти, що нам треба зробити та покращити. І ось коли чую, що  відгуки позитивні та нам дякують за можливість скористатися певними послугами, я розумію,  що люди відчувають себе більш захищеними, а ми робимо гарну справу. Це мотивує ще більше робити та швидше рухатися в тому напрямку, в якому ми йдемо.

Зараз ви періодично працюєте в різних містах України. Як витримуєте такий графік?

Перемагаючи біль, як то кажуть. Це я трохи перебільшую, звичайно. Так, бувають ситуації, коли треба їхати, щоб відкрити новий центр або провести “круглий стіл” з міською владою в громаді, де в нас працює проєкт. Ми беремо квитки та їдемо, бо буває, що присутність дуже важлива. Але намагаємося, за можливістю, контролювати все онлайн: коригуємо, де необхідно, підсилюємо.

Юлія на молодіжному заході «Молодвіж. Виклики» у Львові, присвяченому пам’яті Ярини Базилевич

Чи вдається знаходити час для власних справ?

Так, але це дуже важко. Майже неможливо, бо весь мій час – це робота та волонтерська діяльність. Єдине, що я собі залишаю:  можливість на вихідних з чоловіком та дитиною виїхати, поки ще тепло, в парк або на рибалку. Але буває, що поїздки в ту чи іншу громаду займають частину вихідних, тому не завжди залишається час провести час з родиною, але намагаюся вибудовувати свій час так, щоб мати час для рідних.

Юлія з сином

Чи плануєте ви займатися волонтерством вже після Перемоги?

Так, як я вже казала, я майже все життя займаюся волонтерством, тому не уявляю себе в чомусь іншому. Та й навіщо шукати? Якщо щось виходить добре, то в цьому напрямку й треба розвиватися. Бо, насправді, волонтерство – це така справа, яка потребує багато сил та нових ідей. Мені це подобається і я не хочу цю справу кидати.

А взагалі які найближчі плани маєте?

З найближчого в мене поїздка в Німеччину на чергове навчання, бо я дуже люблю прокачувати себе, щоб потім ділитися знаннями з іншими. В жовтні відвідаю Берлін та, після повернення, плануємо відкрити три осередки “Тато Хабу” в Дніпропетровській, Миколаївській та Чернівецькій області за фінансової підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення (UNFPA, the United Nations Population Fund). Всі “Тато Хаби” працюють за фінансування від цього фонду.

У червні та липні 2023 відбулися дводенні стратегічні сесії у містах Кам’янське та Кременчук для створення центрів життєстійкості у цих містах.

Якою в майбутньому ви бачите Донеччину?

Всі ми розуміємо, що нас чекає багато роботи. І це якщо не рахувати потребу відбудувати всі зруйновані міста та селища. Треба буде повернути  людей, які виїхали з Донеччини, зробити, щоб наш регіон знову став привабливим.

Загалом після Перемоги я бачу Донеччину вільною та квітучою. Хочеться, щоб повернулися всі українські території, в тому числі ті, що були окуповані росіянами ще у 2014 році.

А взагалі мені хочеться сходити з дітьми у Донецький цирк, бо в мене від нього враження ще з дитинства позитивні залишились. Такого цирку як в Донецьку, я ще ніде не зустрічала.

Хочеться вірити, що найближчим часом ми зможемо повернутися, щоб працювати на рідній землі та відбудовувати не лише будівлі, а й повертати привабливість регіону для туристів та місцевих.

“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”