Вікторія Жидкова – волонтерка і зоозахисниця з міста Добропілля, яка вже багато років бореться за права тварин і підтримує тих, хто не може захистити себе сам. З дитинства її життя було наповнене турботою про братів наших менших, а згодом вона заснувала громадську організацію «Вірність», яка стала першою в регіоні ініціативою, яка не лише рятувала тварин, а й навчала молодь та залучала громаду до зоозахисної діяльності.
Зараз Вікторія продовжує свій самовідданий шлях. Вона організувала гуманітарний штаб для підтримки безпритульних тварин, рятує та вивозить їх з прифронтових територій та гарячих точок Донеччини, щодня розвозить тонни корму, а також знаходить сили допомагати й людям, надаючи їм одяг і продукти.
Про свою боротьбу не лише за виживання, а й за добробут і майбутнє тих, хто беззахисний перед лицем війни Вікторія розповіла журналісту «Pro100Media».
З чого розпочався ваш шлях у волонтерстві?
Ще в дитинстві я спасала та лікувала тварин. Весь час, скільки себе пам’ятаю, в мене жили собаки, коти, птахи, яких ми рятували. Брати наші менші в моєму житті були присутні завжди.
А діяльність нашого товариства захисту тварин “Вірність” офіційно розпочалася ще у 2011 році, напередодні “Євро-2012”, коли масово знищувалися тварини. Їх просто вбивали. “Очищували”, так би мовити, міста перед проведенням змагань.
Тоді ми офіційно зареєстрували організацію та розпочали рятувати чотирилапих. Крім того “марш миру” проводили та різноманітні акції, перші в нашому місті працювали з переселенцями, які вивозили тварин: дарували призи, влаштовували для них акції, різні заходи.
А зараз скільки тварин живе у вас?
Близько 60 собак.Мені здається, що тварини самі знаходять мене. Я кожен раз кажу собі, що це остання моя собака, але пізніше беру ще.
Для мене пріоритет стерилізація безпритульних тварин. Вони проходять процедуру по програмі “Вилов – стерилізація – вакцинація – випуск”. А загалом ми допомагаємо всі тваринкам: годуємо їх, лікуємо, якщо є можливість. У кожного з наших волонтерів вдома є свої мініпритулки. Збори ми не відкриваємо, бо це марно, справляємось власними силами. Вольєри теж за власний кошт будували.
Як ви плануєте свій день з такою великою кількістю тварин?
День у мене розпочинається рано, приблизно о 5:30, закінчується о 00:30, бо кожна тварина потребує уваги: прибрати треба, помити, вигуляти. Бо деякі собаки між собою не перетинаються, не гуляють разом. Є неконтактні чотирилапі. Тому вигул у мене, можна сказати, нескінченний.
Як вдається знайти спільну можу з кожним вихованцем?
Легко, вони ж як діти. У нас, певною мірою, теж дитбудинок, але для тварин.
Чи є охочі взяти якусь тваринку до себе?
Ні, до війни нікого не брали, а зараз тим паче. Лише підкидають, привозять до нас чи просять забрати. Але куди їх всіх взяти, якщо мені нікуди? Я живу у звичайному приватному будинку. Змогла ж якось розмістити у себе декілька десятків тваринок, вольєри розмістити? А декому чомусь важко прихистити одну собаку.
Чи допомагає вам хтось?
Так, нам допомагає нам благодійний фонд “Щаслива лапа” та львівські волонтери, з якими ми співпрацюємо. Часто ми самі шукаємо десь короткочасну допомогу. При цьому ми ще примудряємось з іншими ділитися. Наприклад, коли отримуємо багато корму я віддаю тим, кому він більше треба. Зрозуміло, що ділюся з тими, кого знаю. Хто теж безпритульних тварин годує.
А ви допомагаєте тваринам в інших містах окрім Добропілля?
Коли є можливість ми допомагаємо всій Донеччині. У нас обладнаний великий гуманітарний хаб з допомоги тваринам з нашої області. Допомагаємо, чим можемо: забезпечуємо кормом, обробляємо від паразитів, стерилізуємо, евакуюємо. Буває, що у нас декілька днів на перетримці тваринка знаходиться, а потім далі їде.
Ми до останнього в Торецьку допомагали, їздили туди, щоб відвезти їжу людям та тваринам, стерилізували чотирилапих. Але евакуювати тваринок в нікуди теж не хочеться, тому намагаємося працювати з заявками, які нам залишають і, якщо є місця, приймаємо до нас тваринку.
А скільки людей входять до складу ГО “Вірність”?
Багато, але з тих, хто постійно знаходиться в штабі та допомагає – 12 волонтерів. У нас немає особистого транспорту, ми всі пішки ходимо. Люди, буває, навіть дивуються, коли дізнають, що ми всі без автівок. Це, звичайно, ускладнює роботу. Добропілля – місто маленьке, але бувають ситуації, коли треба в інше місто їхати, щось везти. Звичайно, є люди, що нам допомагають з транспортом, але в автівку бензин треба, а це теж витрати.
Багато хто може думати, що це легко працювати та доглядати за тваринами. Але це справжній труд. До того ж люди бувають різні, багато хто заздрити або не розуміє чогось, буває, що скандалять. Але найгірше те, що це все під час війни відбувається. У всіх українців один ворог, треба об’єднуватись, допомагати, але чомусь деякі отримують задоволення від скандалів.
Іноді руки опускаються. Думаю, що треба займатися собою, своєю родиною, собаками, але проходить ніч і все починається знову, бо розумію, що багато хто потребує підтримки.
Як, на ваш погляд, розв’язати проблему з безпритульними тваринами?
В тому, що їх багато винні люди, які кидають своїх улюбленців та ідуть кудись. Заводять собаку чи кішку, а потім ставляться до неї як до речі. А потім драпають з сумками, а тваринку забувають. Я не розумію таких людей. Як на мене, вони винні, що зараз в наших містах з’являється багато безхатніх тварин.
Єдиний шлях вирішення проблеми – стерилізація. І ще треба доносити до людей, що не треба кидати тварин, Наприклад, на рівні держави прийняти закон, щоб до тварин відносилися як до людей. Треба, щоб багато хто зрозумів, чотирилапі – не речі, вони теж особистості.
Ви плануєте евакуюватися з Добропілля?
Ні, бо нікуди їхати. То того ж, з такою кількістю тварин ніхто не прихистить. Я ще на початку повномасштабного вторгнення ухвалила для себе рішення не їхати зі свого міста. Вивозити чотирилапих в нікуди – це теж не порятунок для них. В планах лише самим залишитись живими. Це найголовніше. Треба пережити цю війну, бо ситуація кожен день змінюється. Загалом ми плануємо надалі допомагати чотирилапим, а далі побачимо.
