Працювати на перемогу важливо не лише безпосередньо на фронті, а й у тилу. З початку повномасштабного вторгнення волонтери опікуються військовими та цивільними, забезпечують тих, хто на передовій, різноманітнішим харчуванням, якіснішим спорядженням, а головне – цінною технікою та автомобілями. Вони – місточок між спокійним життям глибокого тилу і вогневими рубежами на «нулі». І хоч у суспільстві досі побутує думка, що «чоловіча справа» – захищати країну зі зброєю, для багатьох чоловіків волонтерство стало реальною можливістю принести користь Україні й українському війську.
Дмитро Завгородній з Краматорська до повномасштабного наступу Росії був діджеєм та артдиректором. Однак, наступ окупантів усе змінив. Хлопець тимчасово припинив творчий шлях та почав займатися волонтерством.
Чим допомагає та з якими викликами стикається кожен день краматорець розповів журналісту “Pro100Media”.
Яким ви запам’ятали початок повномасштабного вторгнення?
24 лютого я прокинувся від вибуху. Живу я в Даманському районі, тому все дуже добре чув. Одразу зайшов в інтернет, побачив новини, що таке відбувається по всій країні.
Перші декілька тижнів я був в Краматорську. Роботи на той час не було, стало незрозуміло, що робити далі. Не бажав навіть музику слухати чи дивитись фільм. Я просто днями читав новини. Згодом я повернувся до свого робочого місця, створив кавер на пісні гурту Океан Ельзи “Обійми” та Дмитра Монатіка “Вороття немає”. Ці кавери й зараз можна почути в ефірі радіо “Хіт FM”. Це було останнє на цей час, що я зробив в музиці. На той момент влада Донеччини закликала до евакуації, тому я вирішив поїхати до друга у Київ.
Як розпочався ваш шлях волонтера?
У Краматорську, щоб відволіктися від новин та фізично попрацювати, ми зі знайомим звернулися до місцевих волонтерів. Почали допомагати їм. Наприклад, закласти вікна у школі, зробити бліндаж, донести мішки та таке інше.
Вже в Києві ми допомогли нашому товаришу, відомому в Україні діджею Анатолію Тапольському, який зараз служить в ЗСУ пригнати пікап на Донеччину. В той час я побачив великий контраст між столицею та рідним регіоном. Після повернення в Київ, хлопці волонтери попросили ще їм допомогти пригнати автівку з Києва до Дніпра. Я з задоволенням погодився. Під час поїздки я почав знайомитись з військовими, дізнаватися про їх потреби. Потім я вирішив приєднатись до громадської ініціативи “Автоботи України”.
Зараз наша місія – забезпечувати Збройні Сили України надійними транспортними засобами. Ми знаходимо й купуємо необхідні машини, і після ретельної діагностики та сервісу розвозимо підрозділам на передову. Ремонтуємо несправні та пошкоджені авто і повертаємо їх у стрій. Доставляємо супутні вантажі й запчастини. Фокусуємося на якісному відборі, технічному огляді й обслуговуванні, щоб забезпечити надійність і живучість машин на службі.
Зараз я мешкаю в Дніпрі. Тут у нас обладнана рембаза для військових автівок. На сьогоднішній час відремонтовано приблизно 126 автомобілів та передано ЗСУ близько 80. Працюємо ми кожного дня, майже 24/7.
В які регіони України направляються ці автівки?
Майже по всій Україні. Ми допомагали Запоріжжю, Харкову, багато йшло на схід країни. Це були й Збройні Сили, й прикордонні загони, й ТрО.
Нещодавно ви отримали нагороду як волонтер. Розкажіть про це.
Отримав посвідчення, лист подяки та медаль від одного з прикордонних загонів Запоріжжя. Ми допомагали їм пригнати автівку, потім її ж відремонтувати та перефарбували. Пізніше капітально відремонтували їхній бус.
Були здивовані, коли отримали нагороду?
Не можу сказати, що я здивувався, але було, звичайно, приємно. Ми ж не заради нагород працюємо, ми працюємо заради Перемоги. Думаю, що потрібно просто робити та не чекати вдячності.
Які у вас плани на майбутнє щодо подальшої роботи?
Нам дуже хочеться жити звичайним мирним життям, але для цього нам потрібна перемога. Тому зараз всі свої сили ми направляємо на те, щоб її наблизити. А вже потім будемо працювати на себе та влаштовувати особисте життя.
Зараз чим займаєтесь окрім волонтерства?
Нічим, тому що всі сили йдуть саме на це. Ми працюємо як добровольчий загін, а це потребує дуже багато часу та зусиль.
За час повномасштабного вторгнення ви були в Краматорську?
Так, дуже часто буваю в місті. А ще в Покровську, Слов’янську, Святогірську, біля Соледару, поки його не окупували.
Як, на ваш погляд, змінилося місто та Донеччина загалом?
Минулого тижня, коли я був в Краматорську, я побачив зелене, затишне місто. Але відчувається пустинність, тому що в місті залишилося мало місцевого населення. Багато військових, але звичайного населення та повноцінного життя міста зараз немає.
Покровськ на перший погляд здається теж таким собі мілітарі-містечком, але якщо прийти в місцевий парк, видно, що тут багато місцевих, що є життя.
Дуже болісно мені було бачити місто Лиман, звідки я родом, після деокупації, Ізюм на Харківщині, Святогірськ та всі ці невеличкі села, які знищували росіяни.
Плануєте повертатися до Краматорська після Перемоги?
Так, дуже хотілося б. Але особисто для себе я розглядаю два варіанти: або повернення до Краматорська, або остаточний переїзд до Києва. Але поки що нам зручно працювати в Дніпрі.
