Війна ламає як долі, так і душі. Те, що ми бачили й продовжуємо бачити щодня, залишається в середині нас. Інколи його стає забагато. А інколи його вже більше ніж тебе… Журналістка «Pro100media» поспілкувалася з Галиною Тараненко, психологинею з Краматорська. Вона розповіла про те, як допомагала людям з окупованих територій та чому її навчила робота волонтером.
Галино, яким було Ваше життя до початку війни?
Я жила прекрасним, щасливим та насиченим життям. Працювала психологом у відділі пробації та активно допомагала людям, які перебували у конфлікті із законом. Одним словом – жила прекрасне життя в Краматорську.
З якими труднощами Ви стикнулися під час евакуації?
Я перебувала в Краматорську до кінця березня 2022 року. Потім зрозуміла, що моя нервова система не справляється із звуками вибухів і вирішила поїхати з міста. Ми з рідними виїжджали власним авто. Я пам’ятаю величезну чергу з міста. Машини забиті людьми, дітьми, тваринами. Найбільше запам’яталися очі людей, які були наповнені відчаєм, страхом та болем.
Як відбувалася адаптація на новому місті? Як ставилися місцеві жителі до переселенців?
Ми вирішили поїхати до родичів, які вже чекали на нас. Тобто їхали не до чужих людей і вже в цьому нам було легше. Переїхали до Полтавської області. Мені здається, що в цій області найдобріші люди, бо прийняли нас дуже тепло і з розумінням. Звичайно є своя специфіка, але сердечність місцевих людей все згладжує.
Як переїзд вплинув на Вас та Вашу родину?
По різному було. В такі часи у кожного в душі – своя війна. Іноді дуже важко зрозуміти іншу людину, коли у самого на серці рана. Ми намагалися говорити один з одним, проговорювати те що болить та турбує, завдяки цьому ми розуміли що відбувається з кожним з нас і це дуже допомагало.
Чи складно було відновити професійну діяльність на новому місці?
Завдяки тому, що наша служба знаходиться по всій Україні ми були прикріплені до підрозділів, які були найближчими до нашого місця проживання. Особисто у мене в новому колективі працюють надзвичайні співробітники, які підтримують мене з початку нашого знайомства.
Що Вам допомагає долати стрес та зберігати емоційне здоров’я в умовах війни?
В перші два місяці я була в якомусь «емоційному вакуумі». Я розуміла, що в такому ж стані зараз знаходиться майже кожен українець. І тому вирішила діяти, подала заявку щоб стати благодійним волонтером-психологом. Так я розпочала свою піврічну діяльність волонтера спільно з благодійною організацією Карітас Волноваха. Це були важкі часи, важкі бо я допомагала людям, які були в окупації в Маріуполі та Волновасі. Люди знаходилися на такому емоційному дні, що деякі задумувалися про суїцид. Саме ця робота навчила мене цінувати те, що я маю. Я розуміла, що для допомоги іншим я повинна бути в ресурсі, тому багато гуляла, була в контакті з природою, займалась йогою, співала і читала. Але головною мотивацією для мене були клієнти, яких я консультувала і які після стану депресії починали повертатися до життя.
Чи мрієте Ви про повернення до Краматорську?
Дуже хочу повернутися. Там залишилась частина мене. Але на даний час я вчуся жити тут і зараз, щоб не втратити зв’язок із собою, бо постійне перебування в минулому дуже виснажує і позбавляє ресурсу. Але усім серцем вірю, що скоро ми всі повернемося додому!
