Коли говоримо про героїзм, часто уявляємо собі людей у військовій формі, які захищають Україну на фронті. Проте, в умовах війни героями стають й ті, хто, не маючи військової підготовки, ризикує своїм життям заради порятунку інших. Один із таких чоловіків — Віталій Дубровський, волонтер з Харкова. Його щоденна діяльність ускладнена не лише небезпекою, але й емоційними викликами, з якими стикаються люди в умовах війни.
Разом зі своєю командою Віталій виконує небезпечну, але надзвичайно важливу роботу – допомагає цивільним та військовим, евакуює людей та тварин з гарячих точок. Його відданість та мужність не залишають байдужими нікого.
Досвід, який здобув Віталій, не можна описати словами. З одного боку, це радість від порятунку, з іншого – горе і страждання тих, хто втратив домівки, рідних і близьких. Журналіст “Pro100Media” поспілкувався з Віталієм та дізнався більше про його роботу та звичайні дні, які зовсім не схожі на буденність багатьох з нас.
З чого розпочався ваш волонтерський шлях?
24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, я розумів, що треба щось робити. Харків тоді вже обстрілювали, тому ми з товаришами поїхали, купили першу 1000 хлібин та почали розвозити їх людям. Потім місцева адміністрація почала допомагати та інші люди. Місто пусте було, Салтівський район обстрілювали росіяни, місцевим вода була потрібна, їжа. Багато людей похилого віку залишалося в Харкові, а їм необхідні були ліки. До того ж треба було людей з міста евакуювати, допомагати тим, хто опинився під завалами, вивозити тіла загиблих. І ось як з того часу стартували, так не зупиняємося й до сьогодні.
Мабуть, на шлях волонтера я став за покликом душі й з божою допомогою. Як і перед кожною людиною, переді мною стояв вибір: виїздити на західну частину України, за кордон, чи залишитися в рідному місті та допомагати. Для мене все було очевидним. А далі вже з’явилося розуміння, що багато хто залежить від мене. Бо люди дізнаються про нашу діяльність, пишуть нам, кажуть, що потрібно, а ми вже потім шукаємо.
Як специфіка вашої волонтерської роботи змінилася з початку повномасштабного вторгнення?
Як я казав, все починалося з того, що ми з товаришами скинулися грошима, виїхали на більш-менш мирну на той час територію, купили хліб та роздали його людям в Салтівському районі Харкова, які ховалися від обстрілів в укриттях. Потім ще раз, і ще. Пізніше почали домовлятися про посилки з ліками, бо багато харків’ян виїхали в Полтаву та мали можливість допомагати звідти. До допомоги доєдналися м’ясокомбінат, хлібозавод та інші підприємства, які передавали харчові продукти.
Зараз це вже інший масштаб допомоги, але нам й досі допомагають ті ж самі підприємства та цивільні. Ми возимо продукти в прифронтові міста Донеччини, їздимо в гарячі точки. Їздимо в Куп’янськ, Запоріжжя, Суми та багато інших міст. Навіть в Часів Яр до останнього їздили, годували людей, поки до нас ворожий дрон не прилетів. Команда в нас велика, тому намагаємося робити більше.
В пріоритеті зараз для вас допомога військовим або цивільним?
І тим, і тим. Вся допомога йде паралельно. Це й допомога військовим, й підтримка цивільних, й евакуація населення та тваринок. Ось ми дізнаємося, що хлопцям на фронті потрібна допомога, збираємо гроші, шукаємо все необхідне та закриваємо список потреб. Кожного тижня є нові напрямки для допомоги цивільному населенню. У нас є домовленості з військовими адміністраціями, тому ми привозимо людям паливні брикети, бо сидіти в холодних оселях не варіант. Основні локації зараз – Донецька та Харківська області.
Скільки людей зараз працює у вашій команді?
В основному складі – я та 12 волонтерів. Ми активно працюємо, тому навіть часу немає відкрити благодійний фонд. Але ми співпрацюємо з благодійними фондами, які займаються звітністю та іншою необхідною паперовою роботою. А наша задача – допомога людям. Ми – це зв’язка між 10 фондами та 10 підприємствами.
Як волонтерство змінило ваше життя?
Забрало багато часу, навіть на те, щоб просто подумати та помріяти. Зараз прокидаюся, читаю всі смс-повідомлення, які прийшли. Та починаю вирішувати звідки, що взяти та куди це везти. Ось, наприклад, від Харкова до Краматорська понад 200 кілометрів, треба паливо. І так постійно. Зараз в мене зовсім немає вихідних, постійні збори, поїздки, евакуація. Додаються й запити військових.
Волонтерство – це постійна метушня, романтики в цьому немає. Ми просто розуміємо наскільки це серйозна робота та сконцентровані на ній. Тому весь час я зайнятий, а ввечері приходжу додому та одразу лягаю спати. Десь у глибині душі розумію, що ми молодці, але навіть думати про це немає часу. Але я радію від того, що нас чекають люди.
Як саме ви дізнаєтесь де потрібна ваша допомога?
Спочатку ми спостерігали за тим, де не відбуваються активні бойові дії та їхали туди. Але зараз працює “сарафанне радіо”. Наприклад, ось ми приїхали в Торецьк, обмінялися з кимось номерами, і в окрузі всі наш номер телефону знають. Потім телефонують, розповідають про потреби. Ми вже розподіляємо потреби та коректуємо, згідно з тим, де наша допомога вкрай потрібна. Тобто в мирне село, яке знаходиться далеко від лінії фронту ми терміново не поїдемо, а ось в той населений пункт, який активно обстрілюють росіяни – так.
Ми ще багато свердловин буримо в гарячих точках, щоб у людей була вода. Наші свердловини працюють в Сіверську, Часовому Ярі, Берестці, Залізному, Торецьку, Іллінівці. Туди не їде навіть ніхто, бо коли росіяни бачать автівку, починає працювати артилерія. Тому ми вночі їхали, бурили свердловини. Пам’ятаю, Часів Яр, ми б’ємо свердловину, все гудить, а навколо міни летять. Хвала Богу, ми тоді всі живі залишилися.
Як триває ваш звичайний день?
Залежно від того де ми знаходимось. Якщо в Харкові, весь день може бути присвячений підготовці. Їжджу на підприємства, збираю гуманітарну допомогу, потім ми все запаковуємо, завантажуємо в автівки, телефонуємо людям, домовляємося з ними про місця зустрічі. В середині кожного тижня ми їдемо на Донеччину або в інші населені пункти на Харківщині. Зв’язуємось та їдемо на зустрічі з військовими. Є й багато іншої рутинної роботи: звітність, підготовка списків, візити в адміністрації та багато іншого. З суботи по понеділок ми готуємось, всі інші дні вже працюємо з цивільними, військовими, адміністраціями.
Чи бували випадки, коли росіяни перешкоджали вашій діяльності?
В гарячих точках це постійно відбувається, бо автівки в нас помітні. Намагаються обстрілювати нас, тому ми ненадовго заїжджаємо та намагаємося виїхати оперативно. Якщо евакуація – теж саме. Бо ворог бачить наші буси та стріляє. Їхні розвідувальні дрони постійно в небі, тому вони бачать одразу хто їде. Ми багато разів потрапляли під різні обстріли. Але повертаємося живими, лише скло на автівці одного разу випало коли приліт був.
Чи багато людей залишається в населених пунктах біля лінії фронту?
Так, живуть. Але ось, наприклад, в Часовому Ярі одиниці залишилися, а від Торецька, Нью-Йорка, Авдіївки, Бахмута, Соледара вже нічого не залишилось. Зараз близько до фронту знаходиться Борова, Куп’янськ на Харківщині, Костянтинівка, Іллінівська громада на Донеччині. Ось це коло. Від фронту це 3-5 кілометрів, але люди там ще живуть. Але це не через те, що чекають Росію. Багато хто вже виїздив, дехто вже кілька разів. Але розуміють, що на життя поза домом не вистачає коштів.
Але не лише люди, а й тварини теж залишаються в цих містах. Ми кожного разу багато корму для них веземо, бо покинутих дуже багато.
Тварин ви теж евакуюєте. Куди їх везете?
В Харкові багато притулків. Та й в Краматорську вони є. Ми співпрацюємо з волонтерами, спілкуємось. Деяких тваринок люди беруть на перетримку. В Харкові повністю обладнали одну з великих територій для допомоги тваринам. Туди евакуйованих везуть, там є перетримка, обладнаний розплідник для котів та собак. Наприклад, коли з Вовчанська евакуація була, майже всі тваринки туди поїхали.
Що дає вам сили зараз?
Блиск в очах людей, розуміння та вдячність.
За час вашої волонтерської діяльності ви отримали багато нагород. Є якась одна особлива?
Так, нагород було багато. Але найприємніше було, коли Державна прикордонна служба нам вручила Орден “Бойовий волонтер”.
Як можна потрапити до вашої команди?
Треба просто співпрацювати, якихось відкритих вакансій та чогось подібного немає. Якщо ми бачимо, що людина зацікавлена нашою роботою та така ж божевільна, то чому б не працювати разом? Але вся робота безплатна, працюємо ми на ентузіазмі.
В мирний час ви плануєте далі займатися волонтерством?
Думаю, що волонтерство завжди буде сенсом мого життя. Я не можу сказати, що не бачу себе в чомусь іншому, але якщо моя допомога буде потрібна, то я з задоволенням зроблю все. Потенціал, сили, зв’язки, щоб допомагати ми маємо, брати участь в проєктах з відновлення територій також готові.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”
