Краматорка Олена Михайленко не просто любить собак — вона живе задля їхнього порятунку. Щодня, з першими променями світанку, її день починається з догляду та турботи про чотирилапих, яких вона разом з іншими волонтерами вивозить із прифронтових зон, лікує, підтримує, а потім шукає їм нові домівки.
Для Олени кожна тварина — це життя, яке заслуговує на турботу та надію. Кожен хвіст, що виляє у відповідь, кожен щасливий чотирилапий друг — це ще один крок до її мрії, де немає покинутих собак. Олена не просто рятує, вона дарує надію на новий дім і нове майбутнє. Зворушливі та щасливі історії порятунку чотирилапих Олена розповіла журналісту «Pro100Media».
Шлях довжиною в життя
“Я з дитинства люблю собак. Вони, на мою думку, надзвичайні тварини, і мені завжди болісно бачити, як їх ображають люди. Особливо, коли беруть до себе, а потім кидають.
Зараз моє життя – це порятунок собак. Ми евакуюємо їх з зони бойових дій, займаємося перетримкою, прилаштуванням, лікуванням. Коли ми привозимо собачок до Краматорська, вони вже дуже хворі та вкрай потребують допомоги. Ми одразу їх веземо в лікарню на огляд до фахівця. Часто буває, що ветеринар одразу оперує. Далі забираємо на перетримку та шукаємо притулки в центральній або західній частині України, або волонтерів, які заберуть та прилаштують чотирилапих якомога далі від прифронтових територій”.
“Я завжди кажу людям: не залишайте своїх тварин!”
“Мені багато людей телефонують, просять забрати та прилаштувати їхніх домашніх тваринок. Я питаю їх: “Ну чому так? Вони ж ваші. Ви з ними прожили багато років. Не можна їх залишати, бо вони звикли вдома жити. Їм важко буде в притулках”. Люди кажуть, що вони планують евакуюватися та господарі житла не дозволяють оселитися з тваринами. Вже декілька випадків було, що ми таким людям допомагали власників квартир знайти, які не будуть проти тваринок. Це насправді набагато легше, ніж прилаштувати потім чотирилапого.
Деякі телефонують та кажуть: “Ми виїздимо, заберіть мою домашню тваринку”. Я питаю: “Ви на Місяць їдете чи на Марс? Чому не можете взяти з собою маленького кота в переноску?” Тварини своїх господарів чекають навіть біля розтрощених будинків, а люди так вчиняють з улюбленцями…
Деякі телефонують та кажуть, що хочуть якусь певну породу. Я їм пояснюю, що ми не працюємо на замовлення, ми рятуємо всіх тварин. Якщо хочете певну породисту собаку, для цього є розплідники. Породних беруть охоче, але теж не багато, раніше набагато більше було. Навіть цуценят не беруть.
Коли хтось хоче взяти покинуту тварину, я, у більшості випадків, сама їду, щоб познайомитися з людьми, побачити, чи сподобаються ці люди собаці”.
“В Краматорську живуть дивовижні люди”
“Загалом у нас декілька домашніх перетримок. Деякі люди, які в приватних будинках живуть, допомагають нам з цим. В одному місці у нас 23 собачки живуть, в іншому – 16. Я дуже радію, що наш Краматорськ – таке гарне місто, де живуть небайдужі люди. Я багато їздила по Україні та не зустрічала стільки волонтерів, як в нашому одному місті. Буває, лише напишу про потребу у соцмережах і люди одразу відгукуються.
Багатьох собачок до нас привозять військові, які забирають їх з собою, коли виїздять з якогось населеного пункту. Ми просимо хлопців, з якими ми контактуємо, щоб вони вивозили всіх, кого зможуть.
Ще ми багатьох собак в Німеччину евакуюємо. Я познайомилась з дівчинкою з Києва, яка мені кормами допомагає. Колись з нею спілкувалися і вона сказала, що може допомогти з прилаштуванням за кордон невеликих собачок, бо німці саме такі породи охоче беруть. Два тижні тому ми відправили туди трьох собачок з Торецька, Краматорська та Мирнограду”.
“Мій ранок починається о 4:20”
“Ранок для мене починається о 4:20. Я спочатку вигулюю своїх собачок, а в мене їх три. З кожною твариною окремо виходжу, бо разом – це неслухняна банда. Коли не встигаю, на прогулянку виходить чоловік.
Після цього я не велосипеді їду до вольєрів, де в нас живуть собаки на перетримці, у мене є приблизно година, щоб з усім впоратись: погодувати, поспілкуватися з ними, бо о 7:20 мені потрібно бути на роботі. Робочий день в мене закінчується о 16:30, потім я знову їду до вольєрів. Там я кожну собачку вигулюю та годую. Потім вдома теж зі своїми улюбленцями виходжу на прогулянку, а вже ввечері займаюся домашніми справами. Ще часто евакуація проходить. Тоді мені потрібно зібрати собачок, скорегувати водія та загалом маршрут”.
“Ви уявляєте як для собаки виглядає зрада?”
“Одну з собачок, яка зараз знаходиться на перетримці, привезли з Мирнограда. В неї загинула господарка, було пряме попадання російської ракети в дім і жінка згоріла живцем. Собачка залишилася самотньою, півтора року бігала містом, пізніше прибилася до робітниці одного з комунальних підприємств. Вона спочатку забрала її до себе, а потім покинула. Ви уявляєте, як для собаки виглядає зрада? До того ж вже вдруге.
Нам зателефонувала волонтерка з Мирнограда, яка планувала евакуюватися з міста та попросила забрати цю собачку. Поїхав наш волонтер, але спіймати цю тваринку було не просто. Він три години ганявся за собакою по Мирнограду. Пес, якого звати Рябчик, три тижні в стресі був. Він взагалі не підходив до мене, у вольєрі в куточок забивався й сидів там днями. Я весь цей час намагалася з ним налагодити відносини. На четвертий тиждень Рябчик почав потроху виходити, постійно плакав. А зараз він такий активний хлопчик. Ми з ним часто на майданчик ходимо гуляти.
Ще одна собачка з Щербинівки дуже дика приїхала, але швидко прийшла до тями. А ще два песики з Торецька. Перша – вівчарка, вона дуже хвора до нас приїхала, у неї операція була, лікарі пухлинку виявили, але все обійшлося. Зараз шукаємо їй нову родину. Ще одну собачку до нас привіз господар. Він двох песиків привіз, але одну собачку я вже евакуювала, бо в неї були великі проблеми зі здоров’ям. Аналізи показали, що в неї пухлина та ниркова недостатність, але операцію не було можливості зробити на місці, тому ми відправили тваринку в Дніпро. Там її прооперували, вона пройшла реабілітацію та була відправлена в притулок”.
“Ми виконали її останнє бажання”
“Двох собачок господарка дуже просила вивезти з Торецька. Жінка хворіла та розуміла, що не зможе за ними доглядати, але любила їх дуже. Вона так й не дізналася, що ми їх евакуювали, виконали її останнє прохання, бо померла невдовзі перед цим.
Коли чотирилапих до мене привезли, вони налякані дуже були, відходили декілька днів. Ми з першого дня з ними повноцінно спілкувалися, вони потроху почали довіряти”.
“Мені зателефонував чоловік та кричав, щоб я “забрала свою скажену собаку”, бо зарубає її сокирою”
“Собаку породи кане-корсе, яка зараз живе зі мною, у 2023 році нам привіз хлопець військовий. Він спочатку не до нас звернувся, а до волонтерів у Слов’янську, але вони йому відмовили, бо в них не було місця в притулку, потім прилаштувати собаку допомагала сусідка. Врешті-решт, цей хлопець пішов на фронт та залишив Тайсона на свого вітчима. Цей чоловік був п’яницею, а собака велика та своєрідна, але він випускав її на самовигул. Вона просто декілька годин на вулиці сама гуляла. Згодом чоловік звернувся до наших волонтерів в Краматорськ, щоб забрали Тайсона.
Ми поїхали. Цей чоловік випустив собаку просто без нашийника та намордника, а пес великий, тому довелося його в клітку м’ясом заманювати, тварина дуже голодна була. Чоловік цей годував Тайсона один раз на дві доби, води теж майже не давав, щоб він на вулицю не просився.
Я через деякий час зрозуміла, що пес не зможе довго жити у вольєрі, бо це домашня собака. Я ходила до нього, годувала, спілкувалася. На п’ятий день він дозволив зайти до нього у вольєр, але не надовго. Не довіряв. Ще через п’ять днів він все ж дозволив зайти до себе. Я одягла йому нашийник та забрала до себе.
Пес прожив у мене близько двох місяців, коли ми дізналися, що в госпіталі загинув його господар. Цей хлопець спочатку хотів, щоб його улюбленцю знайшли нову родину, але я чітко вирішила, що ми будемо чекати на його повернення, бо захисник хотів ще раз зустрітися зі своїм собакою.
На той час зі мною у двокімнатній квартирі жили дві великі собаки, розуміла, що не можу залишити ще й третю, хоч дуже звикла до Тайсона. Мені навіть знайомі казали, що це вже мій пес. Але обслуговувати та годувати таку породу дорого, я це розуміла. Почала шукати нову родину.
І ось начебто диво сталося, я знайшла пару, яка була готова взяти хлопчика до себе. Сама повезла його в Київ. Все спочатку було добре. Це молода родина, ми поспілкувалися, нічого поганого в них я не побачила. Я пішла, як то кажуть, по-англійськи, бо дуже боляче було залишати тваринку. Поки Тайсон щось побіг обнюхувати, я швиденько вийшла.
Протягом двох місяців, люди, у яких я залишила собачку, надсилали мені відео, які мені не дуже приємні були. На відео вони дуже агресивно гралися, а з кане-корсе не можна так робити. Я цю пару попереджала, як можна гратися та взагалі спілкуватися з такою собакою. Ще вони декілька разів мені телефонували та питали чому Тайсон не виконує команди. А чому він їх має виконувати? Треба ж його просто полюбити було, гуляти з ним, насолоджуватись спілкуванням з ним. Щоб пес теж насолоджувався, що живе поруч з людьми, які його люблять. А мене не нові господарі не почули.
І ось раптом я отримую дзвінок, чоловік каже, щоб я “забрала свою скажену собаку”, бо вона покусала його дружину. Кричав, казав, що зарубає Тайсона сокирою. Я зателефонувала знайомим волонтерам з Києва, щоб вони допомогли заспокоїти цього чоловіка, я сама не могла це зробити, бо руки та ноги трусилися тоді.
Наступного дня Тайсона вивезли в притулок в Бориспіль. Тварина місяць там була, ми весь цей час спілкувалися з керівницею притулку, вона казала, що з ним все добре. Але якось вона мені надіслала фото та я побачила, які в Тайсона сумні очі. Я чітко вирішила, що заберу його до себе. Мені допомогли довезти Тайсона до Покровська. Тепер він живе з нами у великій собачій родині, на ліжку та дивані спить зі мною та чоловіком. Тайсон зовсім на агресивний, він дуже лагідний та добрий песик. Коли ми його забрали, він сидів та плакав, я теж поруч сиділа, розмовляла з ним та плакала. Казала, що буду його любити”.
“У собаки вже некроз однієї кінцівки був. Ми не знали чи виживе вона”
“На вулиці якось знайшли собачку с перебитими передніми лапками. Не знаю точні обставини, під час яких вона отримала травму, але мені здається, що її збила автівка. Я не пам’ятаю вже хто звернувся до нас за допомогою, але на той час у собаки вже некроз однієї кінцівки був, вона трималася на одні шкірі, бо живого там вже нічого не було. Довелося лапку ампутувати. Другу лапу врятували, а після відправили собачку в місто Дніпро, тому, що в нас немає стаціонару для повноцінної реабілітації. Ми не знали чи виживе ця собака, адже операція була дуже складна. Але тваринка все витримала. Після лікування ми забрали її на прилаштування і пізніше родина в Німеччині захотіла взяти собачку до себе”.
“Хлопці, а це не ваш собака?”
“В районі, де я працюю в магазині, побачила, що бігає стурбована такса, яка нібито шукає когось. Потім бачу, вона за військовими побігла, а у хлопців питаю: “Це не ваша собака?”. Вони сказали, що ні та зауважили, що такса тут бігає вже дві години. Я зрозуміла, що це не місцева собачка, бо всіх місцевих я знаю, тому забрала її. І ось зайшов до мене військовий, який теж недалеко тут живе. Його ім’я Сашко. Я йому розповіла всю цю історію, а він каже, що свою собачку втратив в Куп’янську на Харківщині. Я запропонувала йому забрати таксу. Хлопець взяв песика на руки, тварина одразу до нього пригорнулася. І він забрав собачку.
Через декілька тижнів до мене в магазин теж зайшли військові, ми з ними розговорилися, я їм кажу, що на роботу з охороною ходжу, бо в той час своїх улюбленців з собою брала, щоб вони дома не сиділи. А військові мені кажуть: “Та в нас теж була охорона, але зникла”. Я питаю, чи не такса в них була, вони кажуть: “Так! Це хлопчик, його Бахмут звати”. Я сказала їм, що пса вже забрали, а вони аж зраділи, бо кажуть, скоро на фронт їдуть, а туди тварину брати небезпечно.
І ось так Бахмут залишився жити з Сашком. Він його лише назвав по іншому – Граф, бо справжнє ім’я не знав. Згодом прийшов до мене Сашко та каже, що бере з собою Графа на чергування. Хлопець в прикордонному загоні служить, розповідає, що керівництво сварить його, що він з собакою. А тварину ні з ким залишити, бо песик коли сам, гавкає та скулить, не може без людини знаходитись.
В Києві ми знайшли таксі домашню перетримку і його забрали. Через три місяці йому знайшли гарну родину в Німеччині й він поїхав. Там у нього дивовижні господарі. По лікарях одразу повели, в басейн та на масаж водять. А коли я про все це розповіла хлопцям військовим, вони були дуже задоволені.
Був в мене ще песик з Лиману, його військові декілька разів привозили на лікування до нас та потім забирали. Я їм пропонувала залишити собаку, щоб ми її прилаштували, а хлопці відмовлялися, казали, що це їх побратим і вони не можуть його кинути. Я досі з цими хлопцями спілкуюся, а собачку свою вони все ж таки залишили, і вона зараз теж в Німеччині живе”.
“Їх просто потрібно любити”
Я кожну історію через себе пропускаю і зі всіма своїми вихованцями знаходжу спільну мову. Тут немає нічого складного. Їх просто потрібно любити. Якою б агресивною не була собака, потрібен час і всі вони розкриваються, якщо про них піклуватися. Вони ж не злі, вони просто можуть не довіряти людям.
“Найголовніше, чого ми потребуємо: щоб кожна собака знайшла родину”
“З нами співпрацює декілька організацій. Це “Порятунок тварин. Харків”, “12 вартових”, “UAnimals”. Вони провозять до нас тварин з зони бойових дій, допомагають евакуювати собачок в більш безпечні регіони країни, підтримують кормами, ліками. Також ми співпрацюємо з краматорськими ветеринарами, які лікують тварин, безплатно допомагають зі стерилізацією.
Звичайно, ми потребуємо грошової допомоги, ніколи не зайвий корм для тварин. На жаль, у нас небагато місця, де б ми могли побудувати вольєри, щоб взяти більше тварин. Ці вольєри, які є, належать Кінологічній спілці. Моя собака є членкинею клубу і керівник, коли виїздив з Краматорська, дозволив зайняти вольєри. Вони зруйновані були, бо в той район російська ракета прилетіла. Ми відремонтували їх, тому з травня 2024 маємо можливість приймати тваринок. Сенсу вкладати гроші на будування вольєрів, на жаль, зараз не бачу, бо Краматорськ – це прифронтове місто, і не зрозуміло, що нас чекає далі. Але буває, що з гарячих точок одразу привозять багато чотирилапих, тому доводиться по декілька тваринок у вольєр саджати.
Але найголовніше, чого ми потребуємо: щоб кожна собака знайшла родину та була щасливою. Зараз ми почали оформлення своєї громадської організації, тоді в нас буде більше можливостей для подальшої співпраці з благодійними та громадськими організаціями”.
“В Україні має бути відповідальність у господарів, які беруть до себе тварину”
“Має бути якась база відповідальності у господарів, які беруть до себе тварину, а потім залишають. Мають бути чіпи у кожної домашньої собачки, бо треба, щоб кожен власник відповідав за свого улюбленця. Я кожній людині, яка забирає у нас собаку, розповідаю, що вкрай необхідно стерилізувати чотирилапого, щоб потім не було випадків, що телефонують господарі та просять забрати цуценят, яких народила їхня собака.
Якось за кодоном я знайшла собаку та одразу викликала поліцію. Поліцейські поїхали в лікарню, пробили чіп та відвезли собаку додому, виписавши штраф господарю за неналежний догляд. Хочеться, щоб так було й в Україні.
Багато людей, коли бачать безпритульних, кажуть “О, розвели тут псарню!” А Хто її розвів? Тварина ж не сама пішла на вулицю, її людина вигнала, а потім вони на вулиці вагітніють та народжують. Тому стерилізація та кастрація вкрай потрібні.
А злі вони бувають, бо голодні. Якщо собаку пригостити смачненьким, вона на наступний день вже буде бігти та хвостом виляти. З всіма собаки можна налагодити відносини, але потрібне гарне ставлення.
