Новий рік на Донеччині завжди був не просто датою в календарі чи «ще одним вихідним». Це складна культурна історія, котра не схожа на інші українські регіони, бо формується під впливом особливостей східної України, міського робітничого побуту й радянської культури XX століття. Коли сьогодні мешканці Краматорська чи іншої частини нашого регіону говорять про традиції Нового року, вони зазвичай мають на увазі не стародавні обряди, а систему звичаїв, які сформувалися у їхніх сім’ях і громадах протягом останніх десятиліть. Як формувалися традиції та змінювалися ці звичаї сьогодні розповідають журналісти «Pro100Media».
Коли Новий рік прийшов на територію сучасної Донеччини
Історично Новий рік як календарне свято на наших землях з’явився під впливом зовнішніх культурних сил. Дата 1 січня – це не природна частина давньої української обрядовості, а календарне правило, запроваджене у 1700 році й поширене на території сучасної України лише згодом. Це свято мало більше світський, ніж обрядовий характер, і пов’язане було радше з державним календарем ніж із народними звичаями.
На сільському побуті українців та, тим більше на Донеччині до XX століття Новий рік не був фокусом народних обрядів; значно глибші традиції зазвичай стосувалися Різдва, щедрівок, колядування та зимових свят, пов’язаних із сільським календарем циклів. Ці зимові часи були насичені обрядами, що сягають дохристиянських вірувань про збільшення світла після сонцестояння, і практики щедрування навесні й узимку мали зовсім інше символічне значення, ніж сучасні новорічні святкування.
Як святкували Новий рік на Донеччині
Етнографи, які досліджують календарну обрядовість українців, зазначали, що справжні новорічні традиції у народі були пов’язані з Маланкою та святом Василя, які відзначалися в період старого Нового року – з 13 на 14 січня за юліанським календарем. Саме такі обряди й були частиною календарної культури ще на початку XX століття в багатьох регіонах України, хоч і менше в містах на Донеччині, ніж на заході країни.
Напередодні Нового року, 31 грудня, в нашому регіону відзначали Щедрий вечір, або Свято Меланки. Цей день традиційно супроводжується пишним застіллям, де на головному місці були м’ясні страви. Кутя, що вже готувалася на Святвечір, 24 грудня, знову з’являлася на столі, символізуючи достаток та добробут. В цей день її готували особливо насиченою, з додаванням вершкового масла. Господар звертався до природи, закликаючи до родючості дерева та тварин, пропонуючи їм скуштувати святкових наїдків. Дівчата ворожили на свою долю, кидаючи чобіт або запитуючи ім’я першого зустрічного. Історично символом Нового року був дідух – перший зажинковий сніп, прикрашений стрічками, вінками та квітами, який ставили на покуті.
З настанням сутінків вулиці оживали ватагами щедрувальників. У карнавальних костюмах, під супровід музики, вони несли радість та святковий настрій. Хоча щедрувати могли всі, існували певні відмінності. Дівочі гурти Маланки зазвичай щедрували під вікнами, тоді як парубочі громади ряджених, з більшою кількістю маскарадних персонажів, просилися до хати. Серед найпопулярніших образів були Маланка, Василь, коза, дід з бабою, цигани, ведмідь, журавель та кіт. Підійшовши до вікна, щедрувальники просили дозволу у господарів. У своїх піснях вони величали родину, бажали їм добробуту, злагоди та щедрого врожаю.
Одна з найпоширеніших святкових пісень у районі сучасного Краматорська записана місцевими краєзнавцями, звучить так:
“Діва Марія в полі ходила.
В полі ходила, їсти носила.
Їсти носила, Бога просила:
– Ой роди, Боже, жито-пшеницю,
Жито-пшеницю, всяку пашницю,
Та що із зерна та паляниця,
А із колоска ціла копиця,
Що в полі зерно, а в домі добро”.
Або в такому варіанті:
“А в полі, в полі сам Господь ходив,
сам Господь ходив, зерно розносив.
Діва Марія Бога просила:
Уроди, Боже, жито, пшеницю, жито, пшеницю, всяку пашницю.
Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю.
Будьте здорові, з Новим роком і з Василем. Дай Боже!”
Згідно зі збірником “Традиції та обряди Донецької області”, перший день Нового року, 1 січня, на сході України традиційно починався з обряду посівання. Цей давній звичай, що сягає дохристиянських часів, пов’язаний з надіями на добрий урожай. Адже наші предки зустрічали Новий рік навесні, і посівання символізувало початок нового циклу життя. Засівали переважно діти, і тих, хто першим приходив до хати, обдаровували найщедріше.
Проте у Донецькій області та в Краматорську цей етнокультурний пласт традицій був значно ослаблений. Наприкінці XIX – на початку XX століття Донбас, що тоді складався з численних шахтарських селищ, відзначав свята з розмахом, подібно до сільських традицій. Народні гуляння супроводжувалися грою на гармошках та ярмарками. Натомість жителі англійської колонії, які оселилися тут з 1870 року і пізніше – переважно інженери, металурги та шахтарі з Південного Уельсу – святкували Новий рік значно стриманіше, у вузькому сімейному колі. Незмінним атрибутом новорічного свята для них була ялинка. Багато робітників самостійно виготовляли новорічні прикраси для своїх родин. Якщо іграшок бракувало, на гілках з’являлися цукерки, яблука, саморобний “сріблястий дощик”, а також маленькі книжечки для дітей. Верхівку ялинки прикрашала багатопроменева зоря, що символізувала зірку, яка вказала шлях волхвам до немовляти Ісуса. Саме в цей період почали з’являтися перші листівки, призначені саме для новорічних привітань, а не різдвяних.
На початку XX століття та в радянські роки життя регіону визначалося індустріалізацією, урбанізацією й робітничою культурою, що мало наслідком формування радянських святкових практик: готова ялинка в домі, святкове застілля, обмін подарунками, Дід Мороз як персонаж святкування та гучні вечірки в клубах і Палацах культури саме напередодні 31 грудня чи 1 січня. Саме такий формат став локальною традицією для Донеччини у другій половині XX століття. Не народною, але реальною для поколінь, які росли тут у радянський та пострадянський періоди.
У минулому на вулицях Донеччини ялинки не прикрашали, і міські площі не були місцем для їх встановлення. Святкування відбувалися виключно за бажанням людей. На початку радянської влади Новий рік на Донбасі відзначали не надто активно, адже тягар революції та громадянської війни не залишав часу для святкувань. Практично повністю урочисте святкування Нового року було скасовано після смерті Леніна, і лише приблизно з 1935 року воно почало відновлюватися.
Окрім домашніх посиденьок, у містах Донецької області проводилися новорічні ярмарки. Мешканці та гості збиралися на центральних площах, щоб послухати живу музику та подивитися виступи артистів.
Ялинки в цей період прикрашали переважно ватяними іграшками, скляних було небагато. Проте, з іншими прикрасами проблем не виникало, адже існували артілі, які виготовляли новорічні іграшки. Одна з таких артілей згодом стала Донецькою фабрикою іграшок.
У всіх школах та будинках культури області обов’язково влаштовували урочисті вечори та бали-маскаради. Найпростішим та найдоступнішим варіантом костюма була марля. Дитячі вечори з виступами самодіяльності також були популярною традицією. Якщо вдавалося подолати черги та заздалегідь запастися консервами, святковий стіл на Донеччині міг включати салати Олів’є, Шуба, Мімоза, а також різноманітні ковбасні нарізки.
Сьогодні мешканці Донеччини не мають якихось особливих, унікальних традицій святкування Нового року. Люди збираються з рідними та близькими за святковим столом. Опівночі загадують бажання, вітають одне одного та обмінюються подарунками.
Історики та етнологи, зокрема фахівці з української культури, підкреслюють, що Новий рік у містах України переважно є святом сімейного та соціального побуту, а не глибинної народної обрядовості. Це означає, що люди пам’ятають і передають з покоління в покоління як саме святкував рід та родина: що готували на стіл, коли збиралися, як прикрашали ялинку, як вітали один одного. Усе це сьогодні сприймається як традиція, хоча не має коріння в дохристиянських чи старовинних звичаях. У розмовах етнографів, приміром, звучить думка, що святкування 31 грудня – це радше соціокультурний феномен XX століття, ніж спадок глибокої народної обрядовості в Україні загалом та на Донеччині зокрема.
У Краматорську ці міські традиції сформувалися через щоденне життя робітничого класу: заводські Ялинки для дітей, корпоративні святкування для працівників, сімейні застілля під телевізійні передачі та, звісно, новорічні вечірки у домівках друзів і родичів. Ці традиції не мають глибоких обрядових коренів, але вони стали тим культурним кодом, який дехто сприймає як традицію.
Окрему увагу варто приділити тому, як традиції трансформувалися в останні десятиліття, особливо в умовах змін у суспільстві та культури. Після розпаду СРСР низка елементів святкування лишилися, але змінили символізм: роль телевізора та президентського привітання зменшилася, але з’явилися традиційні феєрверки, вечірки з музикою, нові формати подарунків та цифрові традиції спільних онлайн-зустрічей. Антропологічні дослідження вказують, що ці зміни є частиною українського переходу від радянських святкових практик до сучасного світського святкування Нового року, де акцент робиться на суспільному та сімейному досвіді й де поєднуються старі локальні звичаї й нові глобальні впливи в умовах інформаційної культури XXI століття.
Святкування під час повномасштабного вторгнення
Але навіть під час війни у Донецькій області є приклади локальних ініціатив, що прагнуть оживити або створити нові традиції не лише для розваги, а й для збереження культурної ідентичності. Наприклад, протягом грудня 2025 року для мешканців Краматорського району проводили «Новорічну майстерню чудес», де діти та підлітки знайомилися з давніми символами зимового циклу, традиціями свят, символікою святкового меню та оберегами, які наші прадіди вживали під час зимових свят. Це був не просто творчий захід, а саме культурно-освітній проєкт, спрямований на те, щоб молодь не втрачала зв’язку з історією й корінням своїх традицій у ширшому культурному контексті України.
Також центр підтримки переселенців Краматорського району «Ми разом» у Дніпрі організував українські вечорниці «По-нашому» з піснями, колядками, іграми та зустрічами зі святковими персонажами, аби діти Донеччини відчували тепло традицій і могли святкувати, як удома. Такі заходи – це не лише розвага, а психологічна підтримка для сімей, вимушено переміщених через війну, і спосіб передати культурні традиції наступному поколінню.
Таким чином, традиції святкування Нового року на Донеччині та в Краматорську сьогодні мають подвійний характер: з одного боку, це побутові міські звичаї останніх десятиліть – застілля, ялинка, подарунки, привітання; з іншого – усвідомлена робота спільнот над тим, щоб зв’язати їх із ширшою українською культурною спадщиною, включно з тими елементами обрядовості, що мають давні корені, хоч і не пов’язаною безпосередньо з датою 1 січня. Тому для багатьох донеччан Новий рік – це не стільки «свято як у кіно», скільки певний символ завершення життєвого циклу, частина родинної історії та культурного досвіду, який вони передають дітям і який продовжує трансформуватися разом зі змінами в українському суспільстві.
Для мешканців Краматорська, Слов’янська і навколишніх міст – це свято мужності, маленьких радощів і надії на мир. Тут головна боротьба – за тепло сердець й віру в майбутнє, навіть коли фронт буквально поруч, а ялинку прикрашають поряд зі зруйнованими будинками.
Наприклад цьогоріч, попри війну, краматорці встановили новорічні ялинки на площі Миру – прості, без надмірних прикрас, але справжні, які місцеві мешканці прикрасили власноруч. Виглядають вони скромно, але для людей тут це – символ свята та надії у прифронтовій зоні. За словами місцевих, вони не чекали, що хтось організує свято за них: самі зібралися разом, привезли іграшки, гірлянди, щоб відчути атмосферу Нового року.
Також волонтери встановили ялинки, прикрашені фотографіями загиблих добровольців та волонтерів, замість традиційних кульок. Це – спосіб вшанувати пам’ять тих, хто загинув і не дожив до свята.
В Краматорську продають новорічні прикраси: гірлянди, маленькі ялинки, іграшки. Але попит значно менший, ніж у мирні роки, бо люди більше думають про мир та повернення рідних додому, ніж про розкішні святкові покупки.
