Під час останнього перейменування вулиця Самаркандська у Краматорську отримала нову назву – Бантиша. Що ж це за таємнича постать, і в чому полягає її внесок у розвиток нашого міста?
Прізвище Бантиш хоча б одного разу чув кожен краматорець. Багатьом знайомі «будинок Бантиша» в Комишувасі, «садиба Бантиша» у селищі Прелесне, а також залізнична станція «Бантишево», розташована між Слов’янськом та Барвенково. Але чи всі вони названі на честь однієї людини?
Оскільки інформації з цього приводу у відкритих джерелах обмаль, журналісти Pro100Media звернулись до місцевого краєзнавця Віктора Іванова, який багато років займається вивченням історії селища Комишуваха. Саме там розташована колишня вулиця Самаркандська у Краматорську. Ось, що розповів нам фахівець:
На території Донецької області збереглися два маєтки, що належали молдавським дворянам Бантишам, які виїхали до Росії після битви на Пруті 1711 року за якістю з молдавським князем Кантеміром. Усього відомо про існування трьох ліній цього роду. Одна з них – Бантиш-Каменських – досить давно вивчена і є найвідомішою. «Наші» ж Бантиші належать до представників другої лінії роду.
За часів, коли вже існували маєтки, які нас цікавлять, тобто у другій половині ХІХ – на початку ХХ сторіччя – на Донеччині перебувало шосте покоління Бантишів. Це були чотири сини тодішнього голови роду Олександра Федоровича Бантиша та його дружини Ольги Іванівни Хлопової – Іван, Василь, Антиох та Федір.
Після смерті старшого сина Івана в 1881 році, сімейні відносини подружжя сильно ускладнилися. Після серйозної сварки Ольга Іванівна покинула Прелестне і певний час перебувала у своєму маєтку Ново-Райське. Пізніше вона перебралася до Криму, де і померла в 1889 році.
Її маєток Ново-Райський згодом перейшов у спадок дітям – братам Федору та Василю, які під час з’ясування відносин батьків стали на захист матері. Зокрема, частина маєтку, де знаходиться Комишуваха, опинилася у власності Василя Олександровича. Власне, з того часу й починається історія «будинку Бантиша» у Краматорську.
Антіох залишився з батьком та став володарем великих земельних ділянок. До речі, він був вельми освіченою людиною, навчався зокрема у Німеччині та активно займався лісогосподарською справою. Пам’ятник, встановлений саме на честь третього сина Олександра Федоровича – Антиоха, й до тепер можна побачити біля станції Бантишево.
До речі, центральна будівля родового маєтку Бантишів у селищі Прелесне, збудована у 1858 році, наразі частково зруйнована внаслідок російських артилерійських обстрілів у грудні 2022 року.
Тільки після трагічної смерті Антіоха у 1902 році Олександр Федорович знайшов спільну мову зі своїми синами Василем та Федором. Однак маєток у Прелесному перейшов у спадок не комусь з синів, а онуку Олександра Федоровича від старшого сина – Олександру Івановичу Бантишу.
Що ж відбувалося у теперішній Комишувасі?
Федір Олександрович у своїй частині маєтку активно займався господарською діяльністю, аж до початку 20 століття, а пізніше в нього склалася досить стрімка кар’єра – він обійняв посаду Костромського віце-губернатора, потім – Херсонського губернатора, після чого був призначений губернатором Іркутської губернії. Певну частину свого майна він розпродав.
Василь Олександрович також в різний час був вимушений продавати деякі частини свого маєтку, але при цьому багато уваги приділяв розвитку родового імення матері.
Таким чином, суто географічно саме Василь Бантиш є «найдотичнішим» до історії Краматорська.
Народився він у 1858 році. Навчався за кордоном – в Реальній гімназії у Штутгарті (1877-79 рр.), а потім з 1879 до 1884 – на хімічному факультеті Рижського політехнічного інституту, де 27 березня 1884 р. отримав диплом інженера-хіміка з оцінкою «дуже добре».
Серед іншого під час навчання він проводив хімічні досліди з розчинністю сульфатів барію, стронцію та кальцію в кислотах, розробив проект содового заводу для виготовлення від 5 до 10 бочок кальцинованої соди на день тощо.
Російсько-німецький основоположник фізико-хімії та Нобелівський лауреат 1909 року Вільгелм Оствальд з 1883 р. був завідувачем кафедри хімії в Ризькому політеху, де проходив навчання Бантиш. У своїй статті «Хімічна спорідненість» у журналі Практичної хімії «Лейпциг» №29 (1884 р.) він використовував таблиці з результатами дослідів, отриманих талановитим студентом.
З березня до червня 1884 р. Василь Олександрович проходив службу у Смоленську. Повернувшись на батьківщину, він з 1884 по 1889 роки займався сільським господарством. У своїй власності на той момент мав 1684 десятини землі в маєтку Ново-Райське. Також тут діяли винокуренний завод та деякі інші виробництва.
Понад з тим, Василь Бантиш активно займався громадською діяльністю. З 1885 року був почесним мировим суддею, членом Катеринославської губернської земської управи, головою Ізюмської Харківської губернії повітової земської управи. У Російсько-Японську війну обіймав посаду уповноваженого від Всеросійського дворянського відділу Червоного Хреста. У вересні 1904 виїжджав на Далекий Схід. Політична кар’єра Василя Олександровича досягла свого апогею в 1907 році, коли його було обрано членом Державної Думи третього скликання (1907 – 1912 рр.) від Харківської губернії.
У газетній замітці «Південного краю» зазначалося, що Василь Бантиш «взагалі користується у повіті великими симпатіями».
Василь займався благодійністю, був опікуном Райського училища, заснованого у 1880 році, та виділяв особисті кошти для потреб цього навчального закладу, зокрема щорічно для святкування у школі Нового року, на ялинку.
А ось як описаний зовнішній вигляд Василя Бантиша в газеті «Ранок» у 1912 році:
«…їм харківські земці завжди пишалися, він одягався краще за інших земців, завжди у витонченому англійському крої костюмі, без жодної зайвої складочки, все чисто, суворо, акуратно, завжди біла крохмальна білизна, завжди витончена м’яка сорочка. Найвищі, а також англійські комірці Бантиша давно стали історичними, про них земці говорили – напрямом погляду Бантиша керує комірець…».
При цьому історичні джерела повідомляють, що Василь не відрізнявся балакучістю і був дуже прихований, оскільки далі у статті кореспондент відмічає: «ніхто й ніколи не чув, як каже Бантиш, ніхто не знає його credo».
Помер Василь Олександрович у ніч із 29 на 30 квітня 1915 року в маєтку Комишуваха через напад «грудної жаби» (стенокардія). Екстрено послали за заводським доктором «Донецького Товариства» до Дружківки, але лікар, який приїхав, лише констатував смерть і дав висновок, що у 58 років вона була цілком природною.
Поховали Василя Олександровича в його маєтку Комишуваха.
Довгий час вважалося, що Василь був неодружений. Проте у 2020 році було знайдено оголошення в газеті «Південний Край», подане з нагоди смерті Василя Олександровича вдовою померлого. Нею виявилася Наталя Михайлівна, в дівоцтві Костевич (дворянський рід Великого князівства Литовського). З Василем в неї це був вже другий шлюб. За першим чоловіком вона носила прізвище Деденєва. Після революції вдова емігрувала до Франції, де й померла 16 січня 1936 року та була похована у Парижі. Дітей у подружжя не було.
Після революції, у 20-ті роки в маєтку Комишуваха було створено дитячий притулок. І хлопчаки, колишні безпритульні, за місцевою легендою, одного разу пробравшись у склеп, де лежав прах Василя Олександровича, витягли звідти його череп й бігали з ним по окрузі. Але сьогодні місце розташування склепу невідоме.
Судячи з вищенаведеної інформації, вулиця Самаркандська у Краматорську мала б отримати нову назву саме на честь Василя Олександровича Бантиша, який більшу частину життя провів на території міста та доклав багато зусиль для розвитку цієї місцевості.
