Краматорець Олександр Чергинський пішов на фронт на початку повномасштабного вторгнення. В липні 2022 він отримав серйозне поранення. Ця подія радикально змінила життя чоловіка, зануривши в тривалий процес відновлення. Зараз Олександр проходить реабілітацію в Центрі комплексної реабілітації осіб з інвалідністю «Донбас», яка вимагає не тільки фізичних, але й моральних зусиль.
В рамках проєкту “Скалічені війною, але незламні духом” Олександр розповів журналісту «Pro100Media» про свій військовий досвід, отримане поранення, шлях до одужання та виклики, з якими чоловік зіткнувся після травми.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Я працював в HALO Trust на посаді водій-сапер.
Чому прийняли рішення вступити до лав ЗСУ?
Не зміг сидіти вдома, коли ворог намагався знищити нашу країну. Це було в перші дні великої війни, одразу пішов у військкомат. Тоді дуже великі черги добровольців були біля військкомату, цілий день тоді витратив, щоб мене просто записали.
Чи є у вас військова освіта?
Ні, але я проходив строкову службу у 2002-2003 роках. Ось і вся освіта.
За час війни в яких населених пунктах вам вдалося побувати?
Спочатку на Луганщині. Першими містами для мене були Рубіжне, Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Ми були там до окупації цих населених пунктів. Після цього був на Лиманському напрямку: у Святогірську, Богородичному. Тут я й отримав поранення у липні 2022.
Які обов’язки ви виконували?
Я був снайпером.
Чи проходили ви навчання перед тим, як поїхати у “гарячі точки”?
Я хотів бути сапером, це те на чому я розуміюся та що вмію робити. Але коли потрапив до бригади, виявилось, що штат на цю посаду вже набрали, але не вистачало снайперів. На той момент нам треба було терміново виїжджати, тому навчання не було, лише теорія. Тоді всі навчалися у бою, бо часу на це не було. Якби ми довго навчалися, то кацапи були вже біля Дніпра. У нас головний принцип тоді був: “хочеш жити – навчишся”.
Якими ви тоді побачили населені пункти Луганщини та Донеччини?
Коли ми приїхали до Лисичанська, побачив що хлопці сплять просто на землі. А це був березень, морози ще були та сніг лежав. В цих умовах хлопці знаходили собі піддони та спали на них. І це притому, що Лисичанськ був ще не “передком”, це була друга лінія. Передова тоді була у Рубіжному, в той час місто тримала нацгвардія, а ми приїхали допомагати.
З Лисичанська ми майже одразу поїхали в Сєвєродонецьк. В місті пробули пару днів, знаходились в будівлі місцевого ТЦК, там нас обстріляли. Після цього поїхали до Рубіжного, почали займати позиції та втримувати росіян. Знаходились на заводі “Зоря”, між Рубіжним та Сєвєродонецьком.
Я займав позиції на даху, росіяни були в лісі. В них була виграшна позиція, тому що їх не було видно, в нас – бо ми могли ховатися в будівлю. Я людина не військова, тому для мене все це було нове, але командир роти підказував що та як робити. Людина він розумна, тому куди попало нас не кидав.
Перевага росіян була 10:1, так було весь час, який я був на війні. Можливо, зараз так само. Особливо це відчувала артилерія. Бо кацапська арта “кошмарила” наших воїнів майже цілодобово. А відповідати було нічим. З нашого боку вилітала 5 снарядів, з їхнього 100-200, залежно від часу доби та їхнього настрою. Особливо росіяни “полюбляли” свята та вихідні. Наприклад, на Пасху ми голови не могли підняти. Били всім, що в них є: міни, тяжка, артилерія, навіть з літака скидати все, що можна. Їхньою метою був завод, важлива для тих точка, щоб вийти на Сєвєродонецьк та взяти це місто в оточення.
Сєвєродонецьк тримався до червня. Ми розташувалися на будбазі, ворог довго не міг вибити нас звідти. Вони навіть з танка по нас стріляли. А в нас майже не було зброї, тільки автомати, але все одно відстрілювались. Кацапи не знали як нас витягнути. Пізніше їм все ж таки вдалося захопити місто, і Лисичанськ теж попав в оточення.
Потім була ротація, поїхали до Богородичного. Там я отримав тяжке поранення в хребет та досі лікуюся.
Розкажіть детальніше про обставини, під час яких вас було поранено.
Це було у лісі біля села Тетянівка. Я сидів біля окопу, коли прилетіла міна. Я не почув, звичайно, що щось летить, бо спочатку відбувається приліт, а тільки потім доходить звук. Ударною хвилею мене відкинуло в окоп, всю нижню частину тіла відняло. Я не міг повзти навіть, лежав на сходах. 15 хвилин кричав, кликав на допомогу, бо тоді був один. Дірка в спині була приблизно 5 сантиметрів в діаметрі, я її кулаком заткнув та кричав. Прибігли побратими, витягнули мене, знайшли ковдру, викликали БТР, приїхали парамедики, вкололи знеболювальне. Відвезли мене до пункту евакуації, а звідти – в Краматорськ в Центральну лікарню, потім – в місто Дніпро. Там мені зробили повноцінну операцію. Декілька тижнів пролежав в Дніпрі, потім перенаправили в Київ. В столиці зробили другу операцію, витягли уламок.
Зараз я знаходжусь в Івано-Франківську, проходжу першу планову реабілітацію, яку маю проходити два рази в рік.
Як проходить реабілітація?
Вона проходить стандартно: фізичні вправи в спортзалі, масаж ніг та спини, електростимуляція, ерготерапія та таке інше. Є домашні завдання, в моєму випадку – ходьба. Я пересуваюсь поки погано, на милицях.
Реабілітаційний центр класний. Тут новий ремонт, велика кількість тренажерів, санвузол пристосований для людей з інвалідністю, гарне харчування. Центр переїхав до Івано-Франківська з Краматорська, я саме тому сюди й приїхав, щоб з земляками побачитися. Я маю на увазі реабілітологів та лікарів, а так сюди люди приїжджають зі всієї України, військових небагато, в основному цивільні.
Що кажуть лікарі, стосовно вашого здоров’я?
Лікарі дають прогнози, що мінімум три роки буде тривати процес відновлення. Але кажуть, що у кожного організм індивідуальний. Пройшло вже півтора року, але я відчуваю прогрес. Я багато чого навчився робити, ходжу вже. А після поранення навіть пальцем на нозі не міг поворушити.
Мені казали, що ходити я буду, але як це буде – невідомо: чи самостійно, чи з милицями, чи з палкою. Бо це нервова система.
Держава допомагає вам?
Окрім безплатного лікування я поки що нічого не отримував. У грудні подавав на пенсію, але її ще не було. Та й взагалі я зосереджений зараз більше на лікуванні, тому може багато й не знаю, що можу отримати. До того ж, щоб навіть написати заяву, треба кудись їхати, а я поки пересуваюсь погано, автівки немає. Житло в Києві винаймаю теж за власний кошт.
На початку лікування добре допомагали волонтери, а від держави по факту поки нічого немає.
Ви зараз постійно мешкаєте в Києві?
Так, тільки на лікування їжджу в інші міста та декілька разів був в Краматорську у батьків, треба було оформитися в Пенсійному фонді, забрати документи з військкомату. В Києві продовжую лікування. Виконувати ту роботу, яка була до повномасштабного вторгнення не можу, бо це фізична робота, де треба багато рухатися. В майбутньому хочу працювати дистанційно.
А взагалі які плани маєте на найближче майбутнє?
Планую знайти реабілітацію у Німеччині, але не знаю чи буде це безплатно. Це просто вийде дуже велика сума. А взагалі планую шукати дистанційний заробіток. Думаю над тим, щоб переїхати до Івано-Франківська, бо Київ – занадто велике місто для мене. Проблематичне для мене пересування в столиці.
Зауважимо, що Центр комплексної реабілітації осіб з інвалідністю «Донбас» переїхав в Івано-Франківськ з Краматорська. Фахівці центру надають якісні послуги з комплексної реабілітації дітям/дорослим з інвалідністю, військовим та цивільним, які отримали поранення або хвороби внаслідок війни. В рамках комплексної реабілітації центр надає послуги з: соціальної реабілітації; психологічної реабілітації; фізичної реабілітації; фізкультурно-спортивної реабілітації; медичного спостереження та медичної реабілітації.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
