8 квітня 2022 року російські війська обстріляли залізничний вокзал у Краматорську, де сотні людей чекали на евакуацію. Теракт забрав життя 61 людини, ще щонайменше 121 отримали поранення. Серед постраждалих був й краматорець Владислав Копичко. Журналісти “Pro100Media” дізналися його історію.
В березні 2022 хлопець пішов до військкомату, але там йому сказали, що місць немає. Пройшов тиждень, повістки не принесли, тому він записався у місцеву територіальну оборону, де навчився накладати турнікет і правилам, як поводитися при обстрілах.
“Мама не хотіла евакуюватись, але я наполіг. Приїхав на вокзал 8 квітня, щоб посадить її на евакуаційний потяг. У будівлі вокзалу було дуже багато людей, тому що напередодні, 7 квітня, потяг скасували, бо тоді було потрапляння по рейках. Вночі все відремонтували.
Я залишив маму з речами всередині, а сам вийшов на вулицю. Сидів на лавці з лівого боку залізничного вокзалу, коли прилетіли касетні ракети, почув свист, потім одразу сильний вибух. Якби я не почув звук, міг померти. Швидко ліг на землю та повалив сидячого біля мене хлопця років 16, опустив обличчя, затулив вуха і кричав, щоб мене не контузило. Під лавкою я почув ще один вибух та відчув різкий біль.
На мене прилетів труп чоловіка. Він був без голови, його нутрощі впали мені на спину, не було однієї ноги та руки. Коли я його відсунув від себе, то побачив, що і сам стікаю кров’ю, моя спина, таз і сідниці спливають кров’ю і були пронизані металом. По суті той чоловік врятував мені життя, бо після того, як він на мене звалився, пішов град з осколків. Я почав повзти до будівлі вокзалу, думав, можливо, будуть ще обстріли”, – розповів Владислав.
Згадує, що до нього відразу підбігла плачуща мати. Хлопець зняв з себе ремінь, розповів матері, як зробити джгут і як його накласти. Коли мати його перетягувала, знову почалися вибухи. Влад злякався, штовхнув маму на асфальт та спробував накрити її собою.
Коли через 10 хвилин Владислава везли в лікарню, він побачив поряд чоловіка без обох ніг, а в останній момент забіг ще чоловік з дитиною на руках, обоє були поранені.
“Я попросив обережніше покласти мене на ноші боком, бо в спині та тазу були уламки. Нас відвезли до міської лікарні №3, відвезли в операційну, дістали найбільший уламок, який через сідницю пробив тазову кістку. Він був понад 10 сантиметрів”, – ділиться Влад.
Найбільший уламок, який застряг у сідниці та зламав хлопцю куприк, витягали без знеболення, бо не вистачало медикаментів.
“Вночі приїхали швидкі, щоб евакуювати важкопоранених, мене відправили до Павлограда. Уже в Павлограді мені зробили переливання. Але крові в лікарні було мало, а рівень гемоглобіну постійно падав. В той час мама познайомилась з волонтером, який допоміг мені доїхати до клініки «Добробут» у Києві. Лікарі давали 85%, що я не доїду до Києва, не виживу. За перший місяць перебування там мені зробили близько 6 операцій, але лікарі давали дуже маленькі шанси на те, що колись я зможу ходити. Всі витрати клініка взяла на себе, ми не заплатили ані копійки.”, – ділиться краматорець.
Владислав докладав багато зусиль, щоб встати. Розминав ноги, намагався згинати коліна, попри шалений біль. Після виписки він тривалий час пересувався на інвалідному візку та ходунках, але мріяв ходити своїми ногами.
«Одні лікарі наполягали, що треба якнайшвидше почати ходити, інші радили відмовитися від цього. Лежачи, я намагався розминати ноги. Потім пробував пересуватися з ходунками. Тривале лежання призвело до атрофії м’язів, і навіть найменший рух викликав нестерпний біль. Проте я все ж почав потроху ходити, гуляти. Вперше став на ноги приблизно через півтора місяця.
У грудні мені наснилося, що на фронті і прилітає снаряд. Прокинувся від того, що впав з ліжка. Якось повернувся назад, але вранці знову не міг стати на ноги, бо пішло ускладнення.
Пересувався на ходунках. Потім дізналися, що приїхали лікарі з Чехії. Врешті-решт мене забрали на лікування до них. В Чехії планували операцію, але потім вирішили, що достатньо буде реабілітації. Заняття складалися з сеансів опромінення ультрафіолетом та голкорефлексотерапії, купання ніг у джакузі. 30 січня 2023 року я знову почав ходити», – каже Влад.
Два десятки осколків ще залишилися в його тілі, найбільший має діаметр 1,2 сантиметра. Діставати їх не будуть, це було б занадто травматично. Осколків поряд із життєво важливими структурами немає, а з тими, що залишилися в тілі, можна жити, запевняє Влад.
Зараз Влад повернувся в Україну та намагається жити повноцінним життям. Попри всі випробування та труднощі, він демонструє неймовірну силу духу та витримку. Його історія є прикладом незламності й прагнення до життя навіть у найскладніших обставинах. Влад продовжує відновлюватися, працює над своїм фізичним і психологічним станом, знаходить нові захоплення та ставить перед собою амбітні цілі. Його мужність і оптимізм надихають багатьох, показуючи, що навіть після найтяжчих втрат можна знайти в собі сили рухатися вперед і досягати нових висот.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
