На початку повномасштабної війни Сергій Жуковський з міста Токмак Запорізької області вивіз родину на Львівщину та долучився до лав Збройних Сил України. У червні минулого року чоловік отримав поранення, внаслідок якого втратив обидві руки. Після проходження реабілітації та протезування Сергій вирішив розпочати власну справу з виготовлення снеків.
Про поранення та власну справу Сергій Жуковський розповів журналісту “Pro100Media”.
Сергій, розкажіть детальніше про свій бізнес
У нас ветеранський сімейний бізнес з виготовлення джерків. Джерки – це слайсоване, мариноване м’ясо, яке сушиться в дегідраторі близько 8 годин. Далі ми фасуємо його та продаємо через Instagram та сайт, а також беремо участь у різноманітних фестивалях, де презентуємо свою продукцію.
Чому вирішили обрати саме такий напрямок?
До повномасштабного вторгнення я займався виготовленням запчастин для сільськогосподарської техніки закордонних аналогів. У мене була власна ретро мотомайстерня, де було спеціальне обладнання. Але все це залишилося вдома, на окупованій частині України. Після поранення я зрозумів, що вже не зможу займатися тим, чим раніше, бо багато роботи виконував сам.
Під час реабілітації та протезування в центрі “Superhumans” у Львові в мене з’явилася можливість потрапити на гурток з підприємництва. Взагалі я підприємець з 2005 року, але з задоволенням взяв участь у заходах. У нас були онлайн та офлайн уроки, а пізніше я зміг потрапити на фінальне навчання. Але туди треба було їхати вже з ідеєю.
Ідею мені підкинув старший син, назву “Сушена радість” теж він вигадав. Ми з дружиною подумали, вирішили спробувати. Сина попросили зробити презентацію, нам вона сподобалась і я поїхав з нею на навчання. Вже під час навчання я розробив декілька бізнес-планів, нам підказували спеціалісти що та як правильно зробити. Повернувся я чітко налаштований на те, щоб скласти остаточний бізнес-план та податися на грант. Так й зробив.
Важко було розпочинати все з нуля?
Взагалі у сфері бізнесу я розпочинав з рекламних послуг, потім займався ремонтом телефонів та телевізорів. Багато чого пройшов, багато знаю, то мені не важко було. Але знаю таких хлопців, які до повномасштабного вторгнення не були підприємцями й зараз вирішили спробувати. Їм важко переналаштувати себе.
В “Superhumans” в гурток по підприємництву мене зараз часто запрошують як спікера, я намагаюся мотивувати хлопців. Хочу, щоб вони бачили, що перед ними людина з пораненнями, яка може вести бізнес.
А як ваша родина взагалі опинилась у Львові?
Ми евакуювалися одразу, як тільки почалась велика війна. Спочатку нас прихистили знайомі в місті Турка на Львівщині. Після того, як я пішов захищати Україну, син вступив на навчання до Львівського ліцею імені Героїв Крут, і ми прийняли рішення про переїзд дружини саме у Львів. Молодший син теж зараз у місті в школу пішов.
А в лави ЗСУ ви як потрапили?
Пішов добровольцем. Довгий час мене не брали, бо строкову службу я не проходив і на той момент мені було вже 40 років. Я 2 місяці штурмував військкомат, поки мене не забрали.
В яких населених пунктах вам вдалося побувати за час повномасштабного вторгнення?
Багато де. Брав участь в Харківському контрнаступі з початку до кінця. З того, що найбільш запам’яталося: село Оскіл на Харківщині та Серебрянський ліс під Кремінною на Луганщині. Там я отримав перше поранення у 2022 році. Загалом був на Луганському, Донецькому напрямках. Було багато маленьких населених пунктів, їх не запам’ятаєш всі. Ми пересувалися день-два-три й наступне село, тому мені, щоб все згадати, треба карту взяти, тоді я все покажу. Загалом я не потрапив тільки на Запорізький та Херсонський напрямки, а так всюди був, де точилися бої.
За яких обставин ви отримали поранення?
Перше, у 2022 році, під час штурму Серебрянського лісу. Ми попали під мінометний обстріл, с танка нас також обстрілювали. Танковий снаряд попав поряд в дерево і нас з хлопцями засипало купою осколків. Я був поранений в м’які тканини поряд з куприком. На цей момент його не змогли дістати, тому він досі там.
Друге поранення отримав, знаходячись в складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, яка була створена з військових 25-ї овдбр і 80-ї одшбр, в складі якої я був до цього. Під час бойового злагодження зарано спрацювала вибухівка і я залишився без двох кінцівок, перепало й лівому оку, барабанним перетинкам.
Як довго ви лікувалися та проходили реабілітацію?
Близько 8 місяців. Цей шлях я пройшов у декількох лікарнях та медичних центрах, але врешті-решт зупинився у Львові в реабілітаційному центрі “Галичина”. Поки я лікувався та ставав до черги на державне протезування, дружина шукала де можна зробити протези швидше. Бо черга дуже велика. Так я потрапив до центру “Superhumans”. Там мені швидко зробили міоелектричні протези, буквально через 2 місяці після звернення. Опанував я їх за три тижні й потім вже чекав механічні. Їх я отримав лише пару місяців тому. Зараз у мене два комплекти протезів. У кожного є свої плюси та недоліки.
Як довго ви пристосовувались до протезів?
Скажу так: якщо хочеться щось зробити, береш і робиш. Вчився я швидко. Зараз, якщо треба пляшку відкрити, двері – все роблю. Але для всього потрібно більше часу. Зараз я можу майже все. Шнурки поки не навчився зав’язувати або справи, де потрібно залучати дрібну моторику не роблю. А так обслугувати та нагодувати себе можу.
Як проходить зараз ваш звичайний день?
Прокидаюся, снідаю, роблю домашні справи. Ми зараз орендуємо окреме приміщення, де стоїть спеціальне обладнання. Тому потім їдемо туди, закладаємо м’ясо в дегідратор. Коли воно посушиться, дістаємо, запаковуємо та відправляємо замовникам. Черга у нас зазвичай на 2-3 тижні вперед. Ми й для центру “Superhumans” робимо продукцію.
Крім того, я відвідую різні заходи для підприємців: тренінги, навчання. Також “Superhumans” часто залучає мене до своїх благодійних заходів. Це, наприклад Кураж, Арсенал. Ми збираємо на протезування та показуємо, що є такі люди, як я, котрі вживуть повноцінне життя, маючи протези. Ми розповідаємо, що рухаємося далі.
Насправді кожен день проходить по-різному. Буває, що треба поїхати на фотосесію або поспілкуватися з дітьми, розказати їм як треба поводити себе з ветеранами, які мають різні травми. І з викладачами на такі теми ми також спілкуємось, і психологи запрошують, щоб ми допомогли їм з’ясувати деякі речі, які можуть бути незрозумілими, бо ветерани зараз стикаються з багатьма проблемами.
Наприклад, я заходжу в маршрутку, коли там немає вільних місць, і мені важко триматися гаками за поручень. Іноді люди поступаються місцем, іноді ні. Буває, що люди на вулиці бачать мене і трошки косяться. Я звик до цього. Але спочатку складно було. Я більшість часу проводив в реабілітаційних центрах, гуляв мало. А потім поступово ми почали виходити кудись і стало легше. Я взагалі сидіти на місці не люблю. Хочу дізнаватися щось нове, спілкуватися.
Бачив у вас на сторінці, що ви активно займаєтесь спортом.
Я б не сказав, що активно, але намагаюся підтримувати фізичний стан. Я активним спортом вважаю біг, гру в футбол, теніс та таке інше. А я можу від підлоги віджатися або загальнофізичні вправи зробити, зранку зарядку. Але, зізнаюся, буває лінь. А загалом для мене багато речей стали фізичними вправами. Наприклад, поїсти. На це теж я витрачаю певну кількість калорій, це не так просто для мене. Щоб одягтись мені теж треба більше зусиль, ніж звичайній людині.
Не плануєте в майбутньому взяти участь в Іграх Нескорених?
Ні, бо часу на це немає. Хочу з хлопцями ветеранами у футбол пограти, бо я знаю, що у нас є така команда, я відстежую їхнє життя.
Як плануєте надалі розвивати бізнес?
Хочу масштабуватися і шукаю в бізнес ветерана або членів родини ветерана. Планую долучити до нашої роботи саме таку людину, але якщо не вдасться – людину зі статусом ВПО.
Та й взагалі до роботи мені хочеться більше залучати ветеранів, бо знаю як важко адаптуватися хлопцям до цивільного життя.
Насправді роботи для ветеранів зараз багато. Наприклад, у Львові влада укладає меморандуми з великими підприємцями та ФОПами. Люди тут готові брати ветеранів. Наприклад, якщо це людина з інвалідністю, влада пропонує компенсації підприємцям.
Але якщо люди будуть працювати поруч з такими ж колегами, як вони, їм, гадаю, буде краще. Бо на фронті все простіше й зрозуміліше: повоював, поїв, відпочив, допоміг побратимам. В цивільному житті все по-іншому: і умови роботи інші, і люди по-іншому спілкуються і не так дивляться на речі.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
