Руслан, позивний «Тигр», родом із Києва, служив у 71-й Єгерській бригаді та під час повномасштабного вторгнення брав участь у бойових діях на Ізюмському напрямку. Навесні 2022 року він отримав серйозні поранення під час евакуації загиблих побратимів та втратив стопу.
Після цього Руслан почав активно займатися спортом, який став важливою частиною його реабілітації. Його перший досвід на змаганнях «Сильні України» надихнув чоловіка продовжувати тренування.
У вересні 2023 року він виборов медалі на змаганнях у Рівному та вийшов на міжнародний рівень, здобувши три призових місця на United States Air Force Trials у США. Зараз Руслан продовжує військову службу та готується до нових змагань. Про свій шлях до перемог, випробування та силу духу він розповів журналісту «Pro100Media».
Розкажіть, яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Я працював в “Епіцентрі” в Києві представником постачальника сантехніки. Загалом в лавах ЗСУ я з 2014 року, був в Дебальцевому, Луганську, Макаровому, Вуглегірську, під Іловайськом. Я тоді пішов добровольцем в першу хвилю мобілізації. Прослужив понад рік, потім за станом здоров’я мене демобілізували, бо за час служби отримав декілька контузій та легкі поранення. Потім я повернувся на своє попереднє робоче місце в “Епіцентр”, де пропрацював до повномасштабного вторгнення.
Яким ви запам’ятали його початок?
24 лютого я був в Києві, а 3 березня вже знаходився на службі, бо був в оперативному резерві. Тому нас, як учасників бойових дій, одразу мобілізували.
За весь час служби які бойові завдання ви виконували?
У 2014 році я був на посаді кулеметника, пізніше пройшов навчання на посаду сапера-розвідника, потім був розвідником. Загалом посади мінялися. В основному брав участь у штурмах, зачистках. Під час повномасштабного вторгнення був заступником командира відділення, а потім командиром відділення.
17 квітня 2022 під час виконання бойового завдання ми потрапили під масивний обстріл на Ізюмському напрямку, нас тоді практично взяли в кільце. Були в засідці, нас почали вибивати, я в той день багатьох побратимів втратив. Вони натрапили на ворожі ДРГ. Ми отримали наказ забрати їхні тіла, коли це робили росіяни почали нас обстрілювати з трьох сторін. Теж багато хлопців отримали поранення, навіть ті, в кого був бойовий досвід, загиблих з нашої сторони теж було багато. В той день і мене було поранено.
Як проходило лікування?
Дуже важке було та складне. Півтора року я лікувався у госпіталях та досі ще повністю не відновився. Ще під час лікування я потрошку почав спортом займатися, щоб м’язи не були атрофовані.
Після поранення втратив багато літрів крові, в мене була клінічна смерть, відмовили нирки. Мені гемодіаліз робили 6 діб, щоб врятувати нирки, в Харкові зробили ампутацію правої стопи. Потім Перевезли в Київ, де намагалися врятувати ліву ногу, бо вона була дуже пошкоджена. Її теж збиралися ампутувати, а потім приїхав брат моєї дружини та розповів, що треба робити, щоб зберегти кінцівку. Він хірург, долучив до цього також досвічених колег, тому загальними зусиллями ногу мені врятували.
Протезування ви проходили в Україні?
Так, перше проходило у Вінниці, але цей протез не був призначений для людей, які займаються спортом та для молоді. Там протези роблять більше для людей похилого віку, якім він потрібен, просто, щоб пересуватися. На жаль, з цим у нас в Україні велика проблема, тому треба шукати центр самостійно.
Врешті-решт, я знайшов проєкт Revived Soldiers Ukraine, поїхав на протезування у Штати. Мені там зробили ортези, по дві пари на кожне взуття: берці та кросівки. Зараз я продовжую повноцінне життя та службу в Збройних Силах України.
Як довго ви пристосовувались до протеза?
Це все поступово. Під час протезування у центрі спочатку видають один протез, потім інший, до них треба звикнути. А лише потім постійний, до нього вже легше звикати. Зараз є незручності, але вже набагато краще.
Коли ви захопилися адаптивним спортом?
До поранення я дуже мало чув про адаптивний спорт, але після поранення під час реабілітації, я познайомився з хлопцем. Зараз він головний в нашій команді з Чернігівської області. Він тоді розповів мені про змагання, про адаптивний спорт. Я вирішив спробувати у майбутньому. Приблизно через пів року ми зідзвонилися, він мені запросив на перші в моєму життя адаптивні змагання “Сильні України” у Києві. Там я познайомився з видами спорту для ветеранів, захопився цим і вже рік їжджу на різні змагання.
Я декілька разів брав участь у “Сильних України”, а потім мене запросили на відбір на змагання з адаптивних видів спорту для ветеранів та військовослужбовців «United States Air Force and Marine Corps Trials 2024», які відбулися в березні. Я увійшов до тридцятки, яка представила Україну на цих змаганнях. Загалом наша збірна виборола 76 призових медалей. Для мене це був обмін досвідом, реабілітація. Зараз в кожній громаді ми намагаємося згуртувати ветеранів, щоб вони мали змогу займатися адаптивним спортом, бо це дуже круто. Спорт мотивує та реабілітує морально, психологічно та фізично. А це вкрай важливо для військових, які брали участь в бойових діях.
У змаганнях з яких видів спорту ви брали участь?
Волейбол сидячи, штовхання ядра сидячи, метання диска, веслування на тренажері. Зараз ми проходимо відбір, щоб потрапити в Іспанію. Сподіваюся, що вдасться. Змагання “Сильні України” будуть у Львові, Рівному, у Буковелі. Зараз ми набираємо бали, а вже після Буковелі буде зрозуміло, хто увійде до складу збірної, яка поїде у Мадрид.
Чи сподобалось вам у Штатах?
Там зовсім інший світ. Відношення до українських військових з пораненнями дуже круте, нами пишаються, кажуть, які ми незламні, хвалять, що не сидимо на місці та займаємось спортом. Нам дуже сподобалось як нас прийняли.
Чим, на ваш погляд, адаптивний спорт корисний для ветеранів?
Спорт допомагає психологічно, бо хлопці тільки повертаються з бойових дій, їм важко адаптуватися в суспільстві. Треба відволіктися. Я сам це пройшов, дуже важко було. Спочатку займався джіу-джитсу, тренувався разом з хлопцями з пораненнями та ампутацією. Зараз цей вид спорту ми хочемо масштабувати в Україні. Вже від TMS HUB є декілька таких залів. Тут підтримують кожного, допомагають, разом з однодумцями та побратимами на заняттях можна гарно провести час. Це й фізично допомагає. Зараз багато хлопців підкачалися, набрали м’язову вагу, навіть багато хто бігає на протезах. Тому я раджу кожному ветерану, хто повернувся з війни займатися спортом.
Скільки зараз часу ви приділяєте тренуванням?
На жаль, з цим зараз велика проблема, бо в моїй громаді немає обладнаних місць для тренувань. У мене, як у чинного військового, часу теж не так багато. Я займаюся зараз цим питанням, розмовляю з місцевою владою.
Розкажіть, як вас підтримують рідні?
Зі мною постійно була дружина. Вона й зараз постійно зі мною. Я теж намагаюся її підтримувати, бо розумію, що їй важко. Ми познайомились у 2014 році, я потім на війну пішов. І всі 10 років ми разом. У мене дружина теж немов війну пройшла, важко все це було витримати їй психологічно. Але ми пройшли все разом й наші відносини стали краще.
У нас є син, йому 6 рочків. Він ще той патріот. Постійно запитує про ЗСУ, любить Україну. Каже, що мені вже не можна, а він поїде захищати країну. Синочок теж бачив мене пораненого, теж пройшов разом з нами весь складний етап лікування. Спочатку не розумів, що сталося. Запитував, чого в мене ніжка не відростає та чому я довго в лікарні лежу. Зараз звик. Росте, розуміє все. 1 вересня поведу його до школи в перший клас. Маю надію, що йому ніколи не прийдеться воювати.
Я з самого початку пішов на війну, щоб мої майбутні діти не побачили її жахіть. А коли в мене з’явився син, я чітко зрозумів це. Ми першими пішли, добровільно, знали куди йдемо та що нас чекає.
Яким має бути, на ваш погляд, національно-патріотичне виховання після Перемоги?
Буде важко, бо суспільство не розуміє нас, тих, хто повернувся з війни. Йому важко нас сприймати. Людей, які с пораненнями повертаються чомусь шугаються, бояться, не хочуть бачити. Але маю надію, що суспільство все ж таки зрозуміє, що без військових не було б України.
Як ви ставитеся до того, що зараз багато хто сприймає службу в ЗСУ як покарання і пропонує відправляти туди всіх правопорушників?
ЗСУ – це, звісно, не покарання. Але все ж таки людині треба щось показати, щоб вона не думала, що правопорушення зійде з рук. З одного боку, може це й правильно, але я б так не робив.
Які найближчі плани у вас?
Хочу попасти на змагання в Іспанію. А взагалі планую піти навчатися на спеціальність “фізична культура, спорт, реабілітація” у виш, отримати звання офіцера та продовжити служити за контрактом. Не знаю, вийде чи ні, але сподіваюся на це.
Якою ви бачите Україну в майбутньому?
Повністю зі всіма нашими відвойованими територіями. Але це буде важко. Ми десь втрачаємо, десь забираємо. Перемогти ми можемо лише завдяки технологіям. Потрібні дрони. Бо людського ресурсу немає. Мало вже залишилось людей, які бажають йти служити. А з немотивованими людьми я б сам не хотів поруч бути в окопі, бо на них не можна покластися. З людьми, на жаль, зараз велика проблема, але я впевнений, що все буде добре. Ми повернемо всі свої території, бо не перший рік воюємо.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
