Андрій Зверобой, військовий з Харкова, отримав безліч поранень та втратив око під час виконання бойового завдання у Бахмуті. Попри отримані травми, хлопець не здався та знайшов новий шлях самовираження – активно розвиває свою сторінку в TikTok, де розповідає про своє життя та лікування. Він на власному прикладі доводить, що можна насолоджуватися кожним днем, незважаючи ні на що. Про свій непростий шлях Андрій розповів журналісту “Pro100Media”.
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Я працював торговельним представником в компанії з виробництва пива. Працював на цій посаді 4 роки.
А як ви потрапили у військо?
Коли почалось повномасштабне вторгнення я просто загуглив де можна записатися добровольцем та поїхав туди, мені одразу видали зброю, розповіли про задачі та познайомили з командиром. Спочатку ми просто мали назву “Оборона Харкова”, а потім об’єдналися в спецпідрозділ «Kraken». Я вже на той момент умів тримати зброю в руках та користуватися нею, бо служив строкову службу у 2017 році. Конвоював засуджених, тому вмію працювати з пістолетом та автоматом, активно займався стрільбою. Тому в ЗСУ був на посаді стрільця та гранатометника.
За час повномасштабного вторгнення був в Питомнику, Лозовій, Стариці на Харківщині. Останній населений пункт на кордоні з Білгородською областю, там ми тримали лінію оборони. Пізніше нас перекинули під Бахмут. Там я й отримав поранення.
Як це сталося?
Це було 11 лютого 2023 року. Ми тоді добу знаходились в траншеї, мали завдання тримати окупантів, щоб вони не пройшли далі. Нас мали змінити хлопці. Моє завдання було відстрілюватися. По нас тоді активно працювала російська артилерія, потім снайпери. Зранку снайпер “зняв” шістьох наших, а треба було триматися до вечора.
До того часу 300-х та 200-х було багато. Потім стало тихо. Приїхали хлопці, ми вже збиралися евакуюватися. Нас було дві групи. Перша нормально пройшла, а я був в другій. Ми вже підходили до БМП, намагалися піднести туди поранених побратимів. Через 5 хвилин по нас прилетіла авіаційна бомба КАБ. Був сильний удар, мене відкинуло. Був у свідомості, але нічого не бачив, почав повзти, щоб хлопці змогли підбігти та надати мені медичну допомогу. Я дуже довго повз, потім почав кричати, що живий. Побратими підбігли, почали накладати турнікет, знімати шолом та бронежилет. Спитали, чи можу я стати на ноги. Я не міг. Одна нога була поламана, інша поранена. Вони дотягли мене, накрили фольгою. Було холодно, а на мені весь одяг згорів, майже голий був. Мені сказали, що зараз приїде БМП, а потім я нічого не пам’ятаю, бо відключився. Прокинувся вже в реанімації.
Загалом на гомілці, куди прилетів уламок, відкололася кістка, я отримав перелом стегна, у глибоких ранах була нога, пошкоджена артерія, уламки прилетіли в живіт, повністю розрізали руки та долоні. Одне око я втратив, інше було поранено, був зламаний ніс, вибито чотири зуби, розбиті губи й все обличчя та шия були в уламках, отримав я також опік обличчя.
Як довго тривало лікування?
Я лежав в лікарні 9 місяців. Першу допомогу мені надали в Краматорську, потім відвели до Дніпра. Але більшість часу я знаходився в Києві в госпіталі “Феофанія”. Там мені робили перев’язки та операції. Рани були настільки глибокі, що мені їх робили під загальним наркозом. Після цього спеціалісти почали лікувати ногу.
Вона почала гноїтися, тому треба було ставити дренаж, щоб відсмоктувати рідину. Потім з таза взяли кістку та пересадили в ногу. Коли вона почала загоюватися, почалося лікування очей. Офтальмолог зробив операцію, видалив залишки правого ока та прибрав уламки з лівого. Шанси були 50:50 тому, що він сильно гнив. Лікар сказав капати очі спеціальними краплями, щоб прибрати запалення. Через три місяці мені поставили кришталик. Тоді я почав бачити силуети. Вперше тоді за довгий час я побачив дружину та свої руки. На цьому операції у “Феофанії” були закінчені.
Я тоді почав їздити на візку, потім пересувався на милицях, розробляв ногу. Під наглядом лікарів почав ходити самотужки. Потім мене відправили на реабілітацію до Львова. Там порадили не відкладати та поїхати якнайшвидше до інституту Філатова, зробити операцію на око, бо був ризик втратити і його. Ми відмовилися від реабілітації, бо в ній не було сенсу, я вже сам ходив. А оком треба займатися.
В інституті Філатова мені зробили ще дві операції на око. Потім ми поїхали додому в Харків. Минув рік і ми знову приїхали до інституту, мені знову зробили дві операції, прибрали уламки, поміняли рогівку. Загалом це вже була дев’ята операція. Наразі лікарі спостерігають за оком, декілька разів на день роблять крапельниці. Коли рогівка приживеться, око бачитиме краще.
Окрім лікування чим займаєтесь зараз?
Веду свій канал в Тік-тоці, розповідаю про свої життя.
Як близькі підтримували вас після поранення?
Дружина завжди зі мною поруч. З перших днів, як мене знайшли, бо деякий час я вважався зниклим безвісти. Волонтери допомогли Олесі дізнатися адрес лікарні та через 5 днів вона була у мене. Всі 9 місяців вона жила зі мною в лікарні. Спала на канапі, допомагала мені, мила, бо я в туалет навіть в ліжко ходив, годувала, давала ліки, розважала. Загалом все робила для мене. Уявляю, як їй було важко зі мною, бо я тоді дуже психований був після поранення та не завжди адекватний. В мене все боліло, я нічого не бачив, не міг поворушитися. Бувало, що в мене припадки були. Олеся все терпіла. Ми завжди були разом і я дуже вдячний їй за це. З іншими родичами я не спілкуюся.
Ви лікуєтесь за власний кошт чи держава допомагає?
Всі операції безплатні. Але краплі, ліки, вітаміни, снодійне, харчування та таке інше треба оплачувати самому.
Чи необхідна вам зараз якась допомога?
Зараз необхідні лише кошти на краплі для очей. Номер рахунку
https://send.monobank.ua/jar/8EHK1WodCu
Скільки ще у вас попереду операцій?
3-4 операції через пів року. Поки треба чекати коли приживеться рогівка. Ще будуть пластичні операції на обличчі, бо на повіках не хватає шкіри, тому очі повністю не закриваються. Але за очами треба буде доглядати все життя, слідкувати, що не підскакував тиск, тому я капаю очі спеціальними краплями, бо коли тиск підскакує, в оці починає темніти. А це небезпечно.
Що найстрашніше ви бачили на війні?
Я бачив, як ворожий снайпер “зняв” побратима, що був поруч зі мною. Ми відстрілювались, а він невдало висунув голову. Я дивлюся та нічого зробити не можу. Розумію, що мозок помирає швидко і немає сенсу якось допомагати йому. Дивлюся, в нього піна з рота йде, він стогне. В мене паніка була. Покликав командира, щоб він сказав, що робити. Він наказав йти допомагати пораненим, бо зрозуміло було, що побратим загине. Це взагалі найстрашніше на війні, коли ти дивишся та розумієш, що не можеш нічим допомогти.
Які плани ви маєте на майбутнє?
Хочу розвивати свій Тік-ток канал та пізніше, можливо, заробляти на рекламі. Я зареєстрував свій канал, коли тільки став до лав ЗСУ та почав знімати короткі ролики. Зараз мене впізнають на вулиці. В Харкові до мене підходять, просять зробити спільне фото, автомобілісти сигналять, кричать: “Привіт, Андрію! Слава Україні!”, кажуть, що дивляться мій канал, що я крутий, бажають гарного дня. Ось я одного дня приїхав в центр і до мене сім разів підійшли.
Насправді я веду свій канал не заради заробітку. Я хочу робити гарний контент, надихати молодь, показувати приклад, щоб люди розуміли: ніколи не треба здаватися та треба йти до своєї мрії. Я хочу, щоб люди дізналися, що можна насолоджуватись життям навіть маючи травму. І що всі перешкоди в голові.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
