Капітан поліції Олександр Андрієнко представить Донеччину на «Іграх Нескорених» у 2025 році. Він отримав поранення у липні 2023 року внаслідок ворожого обстрілу поблизу Курдюмівки та під час лікування дав собі обіцянку – жити активно та повноцінно.
Про підтримку сім’ї, захоплення адаптивним спортом, та участь у національному відборі Олександр розповів журналісту “Pro100Media».
Розкажіть, чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Народився я в місті Авдіївка на Донеччині. Закінчив Національну академію внутрішніх справ в Києві. В період з 2016 по 2020 рік працював на посаді слідчого в Авдіївському відділенні поліції, брав участь в АТО та ООС, бо місто знаходилось на лінії розмежування. В мої обов’язки входила допомога місцевому населенню, евакуація, в разі необхідності, також ми здійснювали охорону громадського порядку в прифронтовому місті. Але основною метою було документування злочинів, скоєних Російською Федерацією на території нашої країни.
В період з 2020 по 2023 рік я проходив службу в іншому підрозділі. Він входив до сектору безпеки та оборони, але брав досить пасивну участь в обороні України під час повномасштабного вторгнення. В той час я виконував специфічні завдання свого направлення.
Яким ви пам’ятаєте перші дні повномасштабного вторгнення та чим займалися в перші дні?
Я був вдома. На початку 5-ї години зателефонував начальник та сказав, що почалося повномасштабне вторгнення, тому треба прибути в місце розташування підрозділу. В той час в житті Авдіївки особливих змін не було. Бо вибухи у нас в місті й до того були періодично, тому ми до них звикли.
Після того як нам повідомили про ситуацію, я повернувся додому і в той же день вивіз родину на більш безпечну Дніпровщину та повернувся в Авдіївку. В перші дні їздив на службу. Пішов в до міської військової адміністрації, намагався записатися до лав міської територіальної оборони, але мені сказали, що місць вже немає.
Пізніше поїхав в Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки в Покровськ, намагався мобілізуватися. Але у зв’язку з тим, що мій військовий квиток та трудова книжка знаходилися за місцем служби й були евакуйовані з Донецької області, не було змоги це зробити. Я навіть казав працівнику мобілізаційного відділу ТЦК, що можу надати електронний військовий квиток, а він сказав, що в такому випадку видасть мені електронний автомат.
Весь цей час я продовжував нести службу, допомагаючи місцевим чим можу та виконуючи свій конституційний обов’язок. І ось у 2023 я побачив оголошення про початок конкурсу у воєнізований підрозділ Департаменту поліції особливого призначення “Лють”. В січні-лютому я взяв участь в конкурсі, пройшов та був зарахований до складу об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України в березні.
З березня по червень я проходив підготовку, а в липні під час виконання бойового завдання в Бахмутському районі Донецької області я отримав поранення.
Як це було?
Коли ми знаходились в тимчасовому укритті російський дрон прицільно скинув вибуховий боєприпас, який розірвався біля мене. Я вижив завдяки побратимам, які надали мені домедичну допомогу та підтримували весь час до евакуації, а потім донесли до точки евакуації та вивезли, ризикуючи своїм життям. Але праву ногу все ж довелося ампутувати
З липня 2023 року я проходжу лікування. Зараз перебуваю на реабілітації в медичному закладі Дніпра.
Коли ви зацікавилися адаптивним спортом?
У квітні цього року я побачив публікацію в фейсбуці про Всеукраїнські змагання під час яких буде проходити відбір в національну збірну для участі в Іграх Нескорених – 2025. Для мене це було щось нове, я почав багато читати про проєкт та побачив, що він дає змогу активно займатися адаптивними видами спорту.
Тоді я серйозно не сприймав можливість потрапити до національної збірної, бо розумів, що в подібних змаганнях беру участь вперше, тому планував просто ближче познайомитися з адаптивними видами спорту.
Я з самого початку лікування, насправді, намагався потрапити в спортзал. Одну ногу мені ампутували вище коліна, а інша була пошкоджена, тому спочатку мені було навіть встати важко. Але під час та після протезної реабілітації я почав приділяти тренуванням в спортзалі багато часу. Хотів довести собі та іншим, що я можу жити повноцінним життям навіть після отриманої травми та можу займатися спортом. Я також хотів стати прикладом для тих побратимів, які ще проходять лікування. Думав, що буде добре, якщо вони побачать: можна жити різноманітним життям та навіть краще ніж раніше.
Спочатку я потрапив на ознайомлювальний кемп, який приходив в Києві впродовж 12 днів. Тут я детальніше познайомився з адаптивними видами спорту та обрав для себе те, що цікаво. Я спробував себе в волейболі сидячи, баскетболі на кріслах колісних, а також в зовсім новому для себе виді спорту – стрільбі з лука. Це дуже гарний спорт, який вимагає концентрації та відвертає від проблем. Я навіть інколи так захоплювався процесом стрільби, що забував, що в мене протез і важко ходити.
В травні-червні в Києві пройшли всеукраїнські змагання, в яких взяли участь понад 300 учасників. Тоді я на власні очі побачив, який це масштабний захід, сюди приїхали хлопці та дівчата з різними ступенями поранень зі всієї країни. Тут був справжній дух побратимства та підтримки.
Впродовж трьох днів ми змагалися. Після цього роз’їхались в очікуванні результатів. На мій погляд, я тоді досяг поставленої мети, бо впродовж кемпу та змагань отримав для себе позитивні зрушення в реабілітації та психоемоційному відновленні. Не сподівався, що потраплю до складу збірної, але чекав результатів.
Як ви дізналися, що потрапили до збірної?
Це було 4 липня в День національної поліції України. Звістка застала мене в дорозі, я повертався з Києва з нагородження. Я увімкнув пряму трансляцію з оголошенням результатів, але початок пропустив, бо був поганий мобільний інтернет. Але встиг, коли називали учасників, які потрапили до збірної. Називали за алфавітом, тому своє прізвище я почув першим. Так зрадів, що відключив трансляцію, а потім шукав, щоб переслухати чи все правильно я зрозумів. Я потім ще декілька разів передивлявся опублікований список. Дуже радів.
Але є й негативний момент, що до списку потрапили лише 35 учасників з 300, а я вважаю, що всі побратими цього гідні. Дуже прикро, але такі умови відбору.
Нещодавно завершився перший навчально-тренувальний збір, зараз триває етап самостійної підготовки. Наступний збір буде у вересні, тому зараз шукаю локації та можливість у вільний від лікування та реабілітації час відвідувати тренування. Дуже хочу гідно виступити на міжнародній арені та довести, що українці – це сильна нація. Це весь свій й так розуміє, але хочеться доводити це ще.
Як вас підтримує родина?
Після поранення дружина була зі мною в лікарні в Дніпрі постійно протягом двох місяців. Для мене це була сильна підтримка. Я в черговий раз зрозумів тоді, що потрібен родині. Це дуже мотивувало.
Дружина кожен день казала, що з травмою можна жити. Але я й сам розумів, що якщо хлопці врятували мене, то я просто зобов’язаний жити повноцінним життям. Тому, мабуть, я її більше підтримував, бо бачив, як їй тяжко.
Коли я був в лікарні, мені привозили донечку, їй зараз сьомий рік, у вересні поведу її у перший клас. А тоді їй було неповних 6 років, вона дуже переживала, коли бачила у мене на тілі медичні засоби, трубки. Казала: “Тато, я тебе люблю, але боюся підійти, щоб не нашкодити”. А потім підходила, обіймала.
Коли я поїхав на лікування в інше місто, ми постійно за допомогою відеозв’язку спілкувалися з дружиною та донькою. Я дуже вдячний їм.
Також мама дуже мене підтримувала і друзі. Це мотивувало займатися, скоріше відновлюватися, щоб їхні очікування не були марними. Я пообіцяв, що буду жити повноцінним життям, так й сталося.
Бачив у вас на сторінці в фейсбуці, що ви писали про іпотерапію. Розкажіть, як вам допомагає такий вид реабілітації?
Іпотерапія – це класний вид реабілітації, бо дозволяє знайти спільну мову з конями. Як нам пояснювали, вони розуміють який у людини фізичний та психічний стан та намагаються прилаштуватися. Я спробував вперше такий вид реабілітації в Києві та побачив покращення в емоційному стані. Спілкування з тваринами дозволило відволіктися від своїх недоліків та й взагалі просто виконувати вправи з конем дуже класно.
Зараз ви продовжуєте службу в поліції?
Так, до завершення лікування продовжую.. Після завершення, по рішенню військово-лікарської комісії, буде вирішено питання щодо подальшої можливості проходження служби. Я б хотів продовжити службу в поліції, якщо буде така можливість. Я давно пов’язав своє життя з цією справою та маю досвід роботи 13 років.
Які плани ви маєте на найближче майбутнє?
Перше – це підготовка до Ігор Нескорених 2025, друге – вдалий виступ, як особисто мій, так й збірної в цілому. Щодо подальшої кар’єри буде видно після висновку ВЛК. Також серед найближчих планів визначитися з місцем мешкання, бо, на жаль, наше житло знаходиться в окупованій Авдіївці та зараз ми винаймаємо квартиру. Але хочеться мати власну. Донька дуже сумує по своїй кімнаті з іграшками. Можливо, в майбутньому скористаємось якимись державними програмами.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
