Військовий з Лозової, що на Харківщині, Сергій Петченко – ветеран Збройних Сил України. Під час повномасштабного вторгнення він втратив одразу дві руки та стопу, але не на фронті. Рік тому невідомі зіштовхнули Сергія з потяга, він пережив ампутацію, протезування та зараз продовжує реабілітацію. Завдяки родині чоловік вчиться жити без рук та повертає собі базові втрачені навички.
Про те, як проходить адаптація ветерана до повноцінного життя журналісту “Pro100Media” розповіла дружина Сергія Ганна.
Як Сергій потратив до лав ЗСУ?
Військової освіти у чоловіка немає. Він пішов добровольцем в ЗСУ ще у 2015 році. Тоді він отримав кульове поранення, був комісований. Під час повномасштабного вторгнення Сергій відновив службу в Збройних Силах. Був на фронті 1 рік 3 місяці, захищав Україну від ворога. За час великої війни він побував на Донеччині, зокрема в Бахмуті, на Запорізькому та Херсонському напрямку, на Луганщині.
Але трагедія з ним сталася не на фронті. Чоловік їхав додому з військової частини й невідомі викинули його з потяга. Потяг його переїхав. З того часу пройшов рік, ведеться слідство, але результатів досі немає. Гадаю, що вже й не буде. Навіть слідчі мені казали, що там дуже “мутна” справа, ніхто нічого не бачив, тому це може залишитися “висяком”.
Сергію, мабуть, щось підсипали, бо він каже, що з певного моменту взагалі нічого не пам’ятає. Як він сідав в потяг, що робив там, як їхали пам’ятає, а потім все. Оговтався він вже коли приїхала швидка та почала надавати йому допомогу.
Скільки проходило лікування та реабілітація Сергія?
Лікування тривало дуже довго, близько пів року. Він довго лежав в лікарні, чекав, коли кінцівки загояться, йому чистили рану, знову різали. Потім почалося протезування і вже пів року він з протезами. В “Superhumans Center” Сергію зробили їх безкоштовно.
Як зараз він пристосовується до життя з протезами?
Сергію морально було дуже складно, бо він чоловік, здоровий, мужній. Зараз трохи краще себе почуває, бо працює з психологом. У всьому іншому я допомагаю. Дещо він вже робить сам: бере речі, столові прилади за допомогою протезів чи підлаштовує необхідне під себе.
Зараз ми живемо у Львові, де чоловік проходив протезування. Нещодавно нас знайома запросила в Австрію, ми приїхали до неї на два тижні, а потім поїхали в Італію на відпочинок на кілька днів. Сергій вперше за довгий час наважився вийти в люди без протезів, бо довгий час переживав, як люди будуть це сприймати. За кордоном ніякої негативної реакції або косих поглядів не було. Люди підходили, дякували, дехто підходив, цікавився. Він завжди дуже радий про це розповісти та показати.
Але в Україні є проблема з тим як люди реагують, коли бачать військових без кінцівок. Хоча, здавалося б, мають розуміти, що в нашій країні війна. Досі помічаємо, як дехто тикає пальцями, шушукається, розгортається, що не дуже приємно й Сергію, й іншим захисникам, що отримали поранення та пережили ампутацію.
А за кордоном що взагалі кажуть про війну в Україні?
Ми з австрійцями спілкувалися, з поляками. Всі підтримують українців, лають росіян. Але майже всі кажуть, що війна в Україні надовго.
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Я вже багато років займаюся підприємницькою діяльністю, мала власні піцерії, точки на ринку. Сергій працював інженером на підприємстві “Харківобленерго”. Ми одружені з 2007 року, маємо сина. Коли почалося повномасштабне вторгнення він відправив нас з сином за кордон та пішов до військкомату навіть попри те, що має третю групу інвалідності.
Ми деякий час жили за кордоном, потім повернулися, а згодом, коли з Сергієм сталася трагедія, наше життя кардинально змінилося. Чоловіку ампутували дві руки, стопу, він ніколи не зможе жити самостійно, тому я постійно маю бути з ним, допомагати йому.
Чим ви займаєтесь зараз?
Сергій продовжує реабілітацію. Ми плануємо відкрити у Львові власний бізнес, бо я не можу ходити кожен день на роботу на цілий день та лишати його самого. Сергій, звичайно, теж не зможе повноцінно працювати. Тому відкриття власної справи для нас оптимальний варіант, бо треба якось жити.
Що розповідав Сергій про настрої українських військових на фронті?
Вони всі міцні хлопці, всі хочуть перемоги, а на фронті, звичайно, повний жах. Бувало таке, що Сергій телефонував та казав, що вони з побратимами виїжджають у якійсь населений пункт та, мабуть, не повернуться вже звідти.. Було таке, що дуже довго не виходив на зв’язок.
Чи плануєте ви повертатися додому після Перемоги?
Будемо дивитися, поки важко щось казати. Невідомо, що буде. Наразі ми плануємо жити у Львові, бо тут безпечно та працюють дитячі садочки. А коли буде безпечно може й повернемось до Лозової.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
