Полковник Олег Автомеєнко, заступник командира 53-ї окремої механізованої бригади, став прикладом незламності та відваги. На початку повномасштабного вторгнення під Волновахою чоловік отримав важке поранення, яке змінило його життя назавжди. Втрата зору стала випробуванням, яке Олег мужньо подолав. Після операцій та реабілітації він не здався та знайшов нове покликання — допомагати іншим військовим, які також втратили зір. Олег освоїв сучасні технології, створив блог, який надихає тисячі людей, і продовжує доводити, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло і рухатися вперед. Своєю історією Олег поділився з журналістом “Pro100Media”
Олег, ви професійний військовий з багаторічним досвідом. Чому вирішили обрати для себе таку професію?
Якусь романтику в цьому, мабуть, тоді побачив. Насправді ми багато з товаришами спілкувалися, думали ким стати після закінчення школи. А потім вирішили вступити в Одеський інститут Сухопутних військ. Хотіли бути розвідниками, бо вважали, що це модно, але того року на розвідфакультеті набору не було. Тому я пішов на загальну військову підготовку.
Яким було ваше професійне життя до повномасштабного вторгнення?
Буремним. Після закінчення вишу рік відслужив у Луганську, потім перевели в Артемівськ (зараз – Бахмут). Ще через пару років поїхав служити до Одеси. У 2005 потрапив під скорочення штату. Жив та насолоджувався життям.
Знову до лав ЗСУ я приєднався у 2014 під час першої хвилі мобілізації. В січні поїхав на Донеччину, в Бахмут. Був залучений до Дебальцевської операції, ми забезпечували відхід військ з міста.
У 2016 на наш батальйон стояв на Світлодарській дузі. Це, можна сказати, були перші серйозні бойові дії, в яких я взяв участь. У 2017 мені запропонували посаду командира батальйону у 92-й бригаді. Стояли у Мар’їнці, Михайлівці. 2018 та 2019 провів на Авдіївській промзоні. У 2020 мене перевели на посаду заступника командира 53-ї окремої механізованої бригади, котра воювала у напрямку Волновахи. Тут я й зустрів повномасштабне вторгнення.
Чим особисто для вас відрізняється війна у 2014 та у 2022 році?
Та майже нічим. У 2014 не було дронів, до повномасштабного вторгнення це були класичні бойові дії. У 2016 тільки почали на фронті з’являтися квадрокоптери, завдяки яким ми здійснювали відеорозвідку. А у 2018 в Авдіївці ми вже використовували квадрики з системою скидання, але їх було небагато. Під час повномасштабного їх почали використовувати активніше. Та й взагалі озброєння та техніка стала потужнішою.
Авіацію ми теж до початку повномасштабки майже не застосовували, це одиничні випадки були та й воювали в основному механізовані підрозділи. Зараз використовується вся зброя.
Що для вас було найважчим на війні?
Взагалі війна – це морально важко. Якщо тривають постійні активні бойові дії, вигораєш психологічно, втомлюєшся.
Для кожної людини свій поріг важкості. Як командиру, мені завжди було важко втрачати підлеглих. Це сумно. І це моя недоробка як командира, це значить, що я щось не так зробив.
Коли ми були у Світлодарську у 2016 загинув молодий сержант, тільки після академії. Він прослужив пів року, пізніше отримав Героя України посмертно. Дуже жахливе почуття, коли ти годину тому спілкувався з людиною, а в секунду його вже немає.
Яким ви запам’ятали початок повномасштабного вторгнення?
В ці дні я багато бігав. 24 лютого все було незрозуміло, багато хто взагалі не орієнтувався, що відбувається. Були деякі нюанси, але про них не хочеться поки казати. Виявилось, що ми 8 років жили у стані війни, а коли почалося повномасштабне вторгнення ми зовсім були до нього не готові. Думаю, пізніше час розставить все на місця і стане зрозуміло хто та що робив, та як це все відобразилося на ході війни.
Розкажіть про обставини під час яких ви отримали поранення
Це було 26 лютого. Ми мали відновлювати втрачені позиції, деблокувати Волноваху. Нам поставили завдання закріпитися в центрі, забезпечити відхід інших підрозділів. Це було вночі, ми пропонували керівництву дочекатися ранку. Але нам сказали йти вперед.
Ми поділилися на три групи. Я був у складі механізованого взводу і двох танків. Коли ми зайшли в місто, почалася стрільба. Незрозуміло було хто, звідки та коли стріляє взагалі. І ось на одному з перехресть танк, в якому я їхав, почав підтуплювати та повертати не туди. Ми зупинилися і поки розбиралися, пролунав вибух. Ніхто не знає, що то прилетіло, але танк згорів, екіпаж загинув на місці. Мені пощастило, тому що я стояв за півтора метра від танка, але уламками все одно посікло.
Одразу до мене підбігли підлеглі. Закинули на другий, вцілілий танк, вивезли та передали медикам. Ті направили мене до госпіталю в Покровську.
Як проходило лікування?
Нормально. З Покровська мене направили в Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Мечникова в Дніпрі. Я у дуже важкому стані був, лікарі казали потім, що давали мені три дні. Удар припав у грудну клітку, добре, що я в броніку був. Приблизно 5 днів я лежав підключений до апарату ШВЛ, бо дихати не міг. Легені були пошкоджені. Я дізнався, що в мене витекло праве очне дно, а на лівому оці пошкоджена сітківка.
Пізніше мене перевезли до шпиталю у Львові. Там хірурги відрізали мізинець, бо його було не врятувати. Мені стабілізували, підлатали. Основне поранення у мене – очі, і все, що могли, лікарі зробили.
Я спитав, а що далі. Медики сказали, що з такими травмами, як у мене, в Україні ніхто не допоможе, порадили їхати за кордон.
Але на той час взагалі ніхто не розумів як відправити військового за кордон. Потім через волонтерів, через Залужного я отримав дозвіл. Мене взялася лікувати клініка в Хорватії. Але виявилось, що у хорватів не було на такі операції ліцензії, тому мене переправили до Польщі, де зробили операцію на рогівці. Там я продовжив лікування.
На початку 2023 року я повернувся в Одесу, доліковувався в Інституті очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова, бо були деякі ускладнення після операції.
Загалом я навіть не рахував скільки в мене було операцій, приблизно 10 на очах. Було таке, що на одному тижні 2-3 операції робили. Праве око потрібно ще протезувати, бо можуть бути проблеми. Тому лікування моє ще не закінчено.
Є якийсь прогрес після операцій?
Головним завданням лікарів було зберегти цілим ліве око. Тому воно ціле, але уламками побило сітківку. На 80% вона знищена. Рогівку пересадили. У Львові мені лікар сказав, що це як фотоапарат без плівки, можна клацати, але фотографій не буде. В лівому оці є маленьке світловідчуття, це десь 0,01% зору. Воно реагує на яскраве світло. Якщо, наприклад, дивитись на лампочку або на сонце та проводити перед собою рукою, я відчуваю контраст, рухи, але не розрізняю навіть силует.
У моєму випадку треба чекати прогресу в медицині. Я слідкую за закордонними дослідженнями, вони проходять. Це трансплантація, нарощування сітківки, але поки вони не дають позитивних результатів. У Штатах вже пересаджують очі, але функції зору при цьому не відновлюються. Але загалом надія є.
Що дало вам сили не опустити руки після поранення?
Перший рік після поранення був для мене дуже тяжким. Думав, що життя втрачене та майбутнього ніякого в мене немає. Ще й після операцій важко було, бо потрібно постійно лежати та ходити головою донизу, щоб очний тиск давив на сітківку та рогівку. І так близько 5 місяців. Потім стало трохи легше, я просто приходив до лікаря на прийом й він мене оглядав та казав про наступний план дій.
Але якось по телевізору я почув історію морпіха, який, захищаючи Маріуполь втратив обидві руки. Хлопець розповідав, що одружився у шпиталі зі своєю дівчиною та взагалі про своє життя після поранення. Я послухав та замислився: “Чого я скиглю? У чоловіка немає двох рук, а він навчився користуватися ноутбуком та телефоном за допомогою ніг, справляється з побутом. А в мене руки, ноги є”. Так, надихнувшись історією цього військового, я сприйняв себе. Все. Це трапилось. І нічого не змінити. І треба було думати як з цим жити.
Я вирішив завести телеграм-канал, відеоблог, почав знімати відео, розповідав про себе, записував прямі ефіри, знімав процес адаптації.
Навесні 2024 я потрапив на реабілітацію до Львова, націлену на військових, які втратили зір під час війни. Нас там дуже ретельно готували до життя без зору. І ось під час цих занять я зрозумів, що мені є куди рухатись, що я багато чого не знаю.
Протягом двох тижнів нас навчали орієнтуватися в просторі, поводитися з тростиною, шрифту Брайля, рівній ходьбі, користуванню технологіями. По закінченню я зрозумів, що почав жити по новому, що втрата зору – не вирок, а тимчасова незручність.
Я познайомився з людьми, які не бачать з дитинства або втратили зір багато років тому. Вони навчаються, самостійно пересуваються по місту. І після цього моє життя насправді змінилося.
Зараз ви активно користуєтесь соцмережами, переписуєтесь з людьми, користуєтесь телефоном, записуєте відео. Як вам це вдається?
Я навіть не ноутбуці працюю та гроші самостійно можу переказувати. Роблю все як й всі люди, але на дотик та за допомогою голосового помічника. В сучасних смартфонах є така функція. Він озвучує все, що відбувається на екрані.
У мене багато хто питає про це, дивуються. Але навіть у період лікування телефон був моїм найкращим другом. Спочатку, коли лише починав користуватися голосовим помічником, все незрозуміло було. Тому цьому теж навчався, бо є багато нюансів: меню та підменю, все це треба вивчити, дослідити на дотик.
На реабілітації мене навчили користуватися ноутбуком. Наш наставник Володимир не бачить з дитинства, але так вправно користувався ноутом, як я не міг навіть маючи гарний зір. Я подумав спочатку, може він бачить? А потім дізнався, що Володимир працює журналістом. Це теж дуже мене надихнуло.
Які відгуки ви отримуєте у соцмережах?
Більшість підтримують, бажають всього найкращого, дякують за захист Батьківщини. Але є й хейтери.
У мене розвинутий інстаграм, там велика публіка, бо я з нього починав. Лише потім я почав працювати з тік-током, телеграмом. В інстаграмі зручно відео публікувати, бо вони автоматично й у фейсбуці публікуються. Поступово навчився і з youtube працювати.
Я до поранення не розумів для цього той тік-ток, як працювати в ньому та й взагалі часу вести соцмережі не було. А після поранення завантажив, слухав наших відомих українських діячів, різні думки. Поступово вивчив інтерфейс, навчився відео знімати. А потім мені тік-ток прям зайшов, бо зручно відео знімати. Можна обрати формат, під час запису, якщо щось не подобається можна все видалити та знову розпочати. То того ж зручно, що тік-ток відео зберігає ще й на пристрої, і потім звідти можна публікувати в інші соцмережі. Зараз всі відео я сам знімаю та викладаю, котів лише знімають діти, а потім ми з ними разом публікуємо.
В одному з відео ви розповідали, що користуєтесь спеціальними окулярами. Розкажіть про це.
Так, є в мене окуляри. Багато хто думає, що вони дозволяють побачити, але ні. В них вбудована камера, та є тактильна дужка, як в сенсорному телефоні, тому це, можна сказати, гаджет для незрячих. Я перемикаю функції меню та обираю, що потрібно. Програмне забезпечення дозволяє сканувати текст та зчитувати його, розпізнавати гроші, описувати те, що попереду мене, розпізнавати світло, колір, людей.
Я можу йти в них на вулиці, та в режимі дослідження рухатись самостійно. Режим працює в реальному часі та робить опис всього, що робиться навколо. Наприклад, на вулиці стоять автівки і ось коли я рухаюсь дорогою окуляри кажуть: “Машина на годину, машина на дві години, машина на десять годин”. І я розумію чи є перешкода, чи можна далі прямо рухатися.
Можна також за допомогою окулярів знайти об’єкт: сходи, двері чи телефон, наприклад. Є й читанка, яка допомагає працювати з документами або знайти номер кабінету в лікарні. Всі ці застосунки насправді є й для мобільних пристроїв. Один з них я якраз зараз вивчаю.
Є застосунки навіть для перегляду фільмів в кінотеатрах. Навесні я ходив на кіно «Я, „Побєда“ і Берлін», увімкнув застосунок і мені він розповідав про все, що відбувається на екрані. Треба було лише уяву увімкнути.
Ноутбук я тільки опановую. Буває важкувато ще. Тут треба постійно розвиватись. На пристрої також встановлений голосовий помічник, який розповідає про все, що відбувається на екрані. Я в телеграмі з ноута сиджу, можу зберігати відео, шукати його та завантажувати в соцмережі. Я вивчав клавіатуру, розміщення клавіш. Насправді люди можуть не звертати на це увагу, але на деяких клавішах є мітки. Я клав пальці та вивчав клавіатуру. Єдине що важкувато працювати в браузерах та youtube. Але звикнути можна.
Ще я користуюся контролером води, щоб розуміти її рівень, тонометром, термометром, які озвучують все для незрячих людей. Таких пристроїв багато є: шахи, шашки, доміно, карти. Можна все робити, головне мати бажання. Просто коли ти не стикаєшся з цим, то не замислюєшся.
Розкажіть про проєкт “Точка дотику”, в якому ви брали участь
Цей проєкт ініційований Міністерством освіти і науки України. Це та реабілітація, про яку я розповідав. Я брав участь в першому, а восени стартує другий етап проєкту. Там нас навчали як бути самостійними.
Навчання було комплексним, були залучені інструктори. Я познайомився з програмами для людей з порушеннями зору: NonVisual Desktop Access (NVDA), Be My Eyes, Envision та Cash Reader. Нас вчили орієнтуватися за допомогою тростини, рук, складати схеми поверхів, коридорів, користуватися друкарською машинкою шрифтом Брайля, були навіть заняття з приготування їжі. Ми самостійно готували салати, бутерброди, робили чай, каву, вчилися наосліп користуватися мультиваркою.
В цілому – це корисний проєкт, я за ці два тижні багато чому навчився. Але для мене ще є проблемою читати книжки шрифтом Брайля. Я можу розповісти де та яка літера, але коли вони в книзі, я гублюся. Окремі заголовки читаю, але великі тексти – ні. Для цього пальці мають бути дуже натреновані, а я ж військовий, у мене на правій руці порушені відчуття після поранення, а на лівій кладу палець й одразу три букви відчуваю. Але нічого страшного, з часом навчуся.
А писати шрифтом Брайля взагалі вибух мозку. Звичайні люди пишуть зліва – направа, а мені треба друкувати текстове повідомлення справа-наліво у дзеркальному відображенні. Я потренувався, начебто виходить. Не знаю, як велике повідомлення, але щось коротеньке надрукувати зможу.
Як проходить зараз ваш звичайний день?
Якщо немає бажання поспати до 12 години, прикидаюся о 6-7 ранку, роблю зарядку, приймаю душ, снідаю, потім роблю ранковий огляд новин, якщо є щось цікаве, можу записати відео. Протягом дня збираю цікаві новини, роблю замітки, потім роблю загальний відеоогляд. Годину часу приділяю англійській мові, ще годину вивченню корисної літератури, слухаю лекції, опановую нові пристрої чи застосунки, ввечері слухаю аудіокниги. Впродовж дня можу в магазин сходити чи прогулятися. Багато часу забирають соцмережі, зокрема телеграм. Це для мене зараз майже як робота, бо я на міжнародних сайтах читаю новини, потім перекласти треба, опрацювати, викласти. Коли відео записую, готуюся, складаю план про що казати. Я ж з голови роблю, без сценарію заготовленого, тому це теж годину-півтори може забрати.
З якими незручностями ви стикаєтесь в повсякденному житті?
Незручності починаються з того моменту, як я виходжу з під’їзду. Люди ставлять автівки як попало і між ними доводиться маневрувати. Нещодавно було, що сміття вийшов викинути надвір, чую автівка їде. Я відійшов наскільки міг до бордюру, а жінка з автівки починає кричати: “Відійди! Ти що не бачиш?”. Але її чоловік побачив, що я з тростиною та сказав їй замовкнути.
Люди у нас такі, начебто це вони не бачать, а не я. Я з тростиною йду, а вони прям на мене, перечепитися можуть та ще й сказати: “Куди ти преш? Ти що сліпий?”. Я кажу: “Так”. А вони потім просять вибачення. Але є й такі, що питають чим можуть допомогти. Або якщо я десь заважаю, підійти та попросити відійти.
В громадському транспорті часто місцем поступаються лише бабусі. Мені все одно, я й постояти можу, але люди немов не помічають, що людина з тростиною та в окулярах. В лікарнях теж, навіть якщо на кабінеті написано, що інваліди та учасники війни обслуговуються поза чергою, деякі люди кажуть, що я такий як всі і мені треба чекати своєї черги.
Здебільшого я на це не звертаю уваги. Це особиста справа кожного. Я можу й у черзі постояти. Я не волаю на кожному кроці, що воював, гриз танки чи щось таке. Але поваги у деяких людей немає, на жаль.
Мені сподобалося у Львові, там багато тактильних доріжок, позначок. Тому там вільно можна рухатись. У нас в Одесі з цим проблема, бо незрозуміло де край дороги. Але інколи й у нас зустрічаються ці крапочки. В центрі біля Привозу є, але недороблена. Ну хоча б так, вже зрозуміло як рухатись.
В торгових центрах в ліфтах теж не всюди є кнопки з крапками Брайля. Це теж незручно, тому треба звертатися за допомогою.
Але колись ми були в центрі міста в Пенсійному фонді. Там в самому приміщенні зроблені тактильні доріжки і надруковані шрифтом Брайля стенди.
Які плани у вас на найближче майбутнє?
Навчатися. Я вступив до університету на спеціальність “Політологія, аналітика, експертиза, міжнародні відносини” на магістратуру. Я цікавлюся історією, хочу спробувати себе в майбутньому в чомусь новому. Може стану громадським діячем чи депутатом.
Якою ви бачите Україну в майбутньому?
Я завжди казав, що нам треба бути незалежними. Мені не подобається коли кажуть: “Ось подивися на Європу…” А що нам заважає робити в Україні європейський рівень життя? Що заважає не кидати сміття на вулиці? Не порушувати Правила дорожнього руху? Не хамити іншим? Нічого не заважає. Тому нам самим треба дбайливо ставитися до своєї країни. Ніколи не розумів цей намір вступити в Євросоюз. Ми були вже багато років в тому Радянському Союзі. Здобули Незалежність. І тепер знову хочемо в таке ж саме ярмо, лише під іншою назвою. Це суто моє розуміння. Я за те, щоб будувати країну самостійно.
Я навіть своїх підлеглих вчив, що треба робити так, щоб всі показували та казали: “Дивись, як у нього!”. Ось так нам треба робити. Не дивитись як в Європі. А навпаки, коли приїздимо в Європу, щоб там дивилися в паспорт та казали: “О, ти з України!”. Треба змінити ставлення один до одного, до держави. Ці питання, мабуть, всі обговорюють на кухні, але дій поки немає в цьому напрямку.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
