У 2022 році Іван Молдун добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Захищав Донеччину, де й отримав поранення: в окоп, де перебував чоловік, прилетіла ворожа фосфорна міна. Військовий втратив обидві ноги та поки перебував у лікарнях, зацікавився адаптивним спортом.
У 2023 році у німецькому Дюссельдорфі Іван Молдун завоював дві медалі на Іграх Нескорених, виборовши срібло у веслуванні на тренажерах та посівши друге місце у спринті в класі IR2, після чого став срібним призером на дистанції 50 метрів брасом (клас ISB).
Про отримане поранення, участь в Іграх Нескорених, підтримку родини та відсутність інклюзії в Україні Іван розповів журналісту “Pro100Media».
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Ми з родиною жили у Херсоні. Працював я інженером з проєктування доріг та міської інфраструктури. У 2014 році мене скоротили, тому довелося навчитися працювати на верстаті з програмним управлінням. Так було до початку великої війни.
Як війна змінила ваше життя?
З Херсону ми виїхали ще до повномасштабного вторгнення. Поїхали у Славське кататися на лижах. Місто практично одразу окупували й повернутися було нереально. Дружині з дітьми довелося виїхати в Німеччину, вони й зараз там живуть. В Херсон з нас ніхто не повернувся. Теща там залишилася лише з бабусею, бо в них немає можливості виїхати. Мати виїхала з окупації. Я втратив роботу, заробіток, забув вже коли бачив друзів та знайомих. Загалом багато чого змінилося, але краще від цього не стало.
Де ви зараз живете?
Не можу сказати, що я десь постійно живу, бо постійного місця мешкання в мене немає. Був у дружини в Німеччині, зараз в Україну повернувся у справах. Тимчасово живу у сестри, а потім знову поїду в Німеччину. Не сиджу на одному місці.
Як ви опинилися в лавах ЗСУ?
Коли Херсон окупували мені зовсім незрозуміло було, що буде далі. Що робити? Де жити? Тому я вирішив долучитися до захисту України – здав норматив і став до лав 79-ї окремої десантної бригади.
До повномасштабного вторгнення військового досвіду в мене не було, на фронті був простим солдатом. Поранення я отримав в Новомихайлівці на Донеччині.
Перед тим, як поїхати на фронт, проходив навчання в Житомирі. Якби не навички, набути там, я б, мабуть, не вижив.
За яких обставин ви отримали поранення?
3 листопада 2022 на позицію, де ми знаходились, прилетіла фосфорна міна. Був щільний мінометний обстріл. Міна влучила якраз туди, де були мої ноги.
Як довго проходило лікування та реабілітація?
З листопада 2022 до липня 2024. Це лікування, реабілітація та протезування, все разом. Зараз я вже звільнився з армії за станом здоров’я, тому офіційно ветеран.
Коли ви зацікавилися адаптивним спортом?
Коли я був у київському шпиталі до нас приходили тренери та спортсмени, розповідали про “Ігри Нескорених”. Але мені тоді було не до спорту, ще на знеболювальних був. Вже у Львові, у травні 2023, коли я почав потроху вставати з ліжка, дізнався, що розпочався відбір на Ігри Нескорених. Я вирішив взяти в ньому участь. Тоді взяв участь у змаганнях з плавання, стрільби з лука, волейболі сидячи. Це були мої перші змагання після поранення.
Серед 250 претендентів далі пройшли 20, серед яких був і я. В мене була можливість представити нашу країну у Дюссельдорфі. У Німеччині, крім вищеназваного, взяв участь у греблі на тренажері. Тоді мені вдалося вибороти дві срібні медалі. Пізніше в Києві на відборі я спробував себе ще у велоспорті.
Розкажіть про свій досвід змагань у Німеччині?
Перед поїздкою, у нас були навчально-тренувальні збори в Києві на спортивних локаціях. До змагань в Дюссельдорфі, ми поїхали в Хорватію, де теж тренувалися. В Німеччині нас спочатку поселили на військово-спортивній базі в місті Варендорф. Там теж готувалися.
Змагання були на Меркур Шпиль-Арені, це багатофункціональний стадіон у Дюссельдорфі. Був організований транспорт з готелів, а всі змагання були в одному місці. Все було дуже добре організовано, була гарна група підтримки з України та місцевих українців. Від змагань я отримав задоволення.
Скільки часу в вашому житті зараз займає спорт?
Саме зараз немає часу та можливості займатися, бо я постійно в дорозі. Коли був у Львові на реабілітації часто ходив в басейн, плавав, займався на тренажерах. Під час реабілітації адаптивний спорт, особливо плавання, дуже мені допоміг. Після басейну відчутно краще себе почував. Стрільба з лука допомагала заспокоїтися, сконцентруватися. Я зрозумів, що ці дві дисципліни – моє, відчув, що це мені потрібно, тому займатися цими видами спорту не планую кидати.
Як зараз триває ваш звичайний день?
Поки якось все незрозуміло. Я в одному місці, родина – в іншому. Тому зараз я зазвичай прокидаюсь та розв’язую нагальні питання.
Як вас підтримує родина?
Як можуть, так й підтримують. Я кожен день спілкуюсь з доньками в телефонному режимі, так і мені легші, і їм. В спорті родина теж мене підтримує. Мої рідні живуть в Гамбурзі, тому на змагання приїздили в Дюссельдорф до мене. Ми до цього довго не бачилися, тому поспілкуватися наживо з сім’єю тоді було дуже класно.
А від українців відчуваєте підтримку зараз?
Так, звичайно. Буває, навіть незнайомі люди кажуть, що знають та молилися за мене. Рідні всі мене теж підтримують.
Протезування ви проходили в Америці. Розкажіть про це.
У мене подвійна висока ампутація, а це найскладніший і найдорожчий випадок. Протезуванням займався благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine, вони збирають кошти на протезування українських військових.
Керівниця Фонду – Ірина Ващук, номінант багатьох нагород та державних відзнак за свою віддану працю. Вона з Ірпеня. У 2014 її брата було поранено, вона допомогла йому, а потім вирішила не залишати цю справу та допомагати іншим Захисникам. Возила поранених хлопців в Штати, допомагала з лікуванням, протезуванням.
Я попав в місто Орландо, де протезують ноги. Фахівці там гарні. Ірина Ващук в Ірпені та Львові відкрила реабілітаційні центри Next Step Ukraine, тому після закордонного протезування можна приїздити туди на реабілітацію. В Next Step Ukraine продовжують займатися з людиною далі.
На які труднощі ви натрапляєте в повсякденному житті?
Трудності з інклюзивністю в Україні, бо в мене такий випадок, що весь час користуватися протезами я не можу, тому доводиться користуватися візком. Я бачу, що в нас нічого не підлаштовано для людей з інвалідністю. Буває, заплануєш похід і просто не можеш дійти. Так само з транспортом – бардак, бо приїжджаєш і не можеш припаркуватися. На інклюзивних місцях вже стоять автівки, доводиться ставити транспорт в інше місце, там підпирають і не можна потрапити потім у свою машину.
Така ж сама ситуація у закладах. Коли був у Львові дізнався про програму з протезування зубів. Для мене це було актуально, я поїхав та не зміг просто заїхати туди.
А люди в таких ситуаціях допомагають?
В таких випадках хочеться допомоги не конкретно мені. Я на візку можу сам пересуватися й обслугувати себе можу. Хочеться допомоги на державному рівні, щоб інклюзія була всюди. Дороги щоб відремонтували, прибрали високі бордюри, пандуси та ліфти обладнали. Я фізично міцний, тому можу пересуватися по наших дорогах, але є хлопці спинальники, у яких травми гірше за мої. Їм треба кращі умови.
Розкажіть про ваші найближчі плани
Я надалі планую брати участь в Іграх Нескорених, тому по можливості буду тренуватися з луком. Це такий спорт, яким будь-де не позаймаєшся, треба спеціальні локації, обладнання. Плавати теж буду постійно, бо з басейнами начебто проблем немає. На міжнародні змагання я вже не потраплю, бо туди беруть нових учасників, а я вже на них був. Але буду брати участь у відборах, бо мені це подобається. У мене серед учасників Ігор багато друзів, буду радий побачити їх та отримати задоволення від змагального процесу. А там може мене молоді хлопці побачать, та для когось я стану прикладом. Бо буває, що хлопці в набагато кращому стані за мій, але опускають руки.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
