8 квітня 2022 став найстрашнішим днем в житті родини Степаненків. Того дня росіяни здійснили терористичну атаку проти цивільних українців, які чекали на евакуацію на залізничному вокзалі Краматорська. Внаслідок цього 61 людина загинула та 121 – зазнала поранення. Наталя Степаненко – мама двійні – тоді втратила ліву ногу, а її донька Яна – обидві нижні кінцівки.
Після цього вони кілька місяців лікувалися в Україні, а згодом поїхали до США, аби пройти реабілітацію та стати на протези. У серпні 2023 родина повернулася в Україну після реабілітації та протезування у Сан-Дієго. В Америці під опіку родину взяв відомий американський протезист Пітер Гарш.
В рамках проєкту “Скалічені, але незламні” журналісті «Pro100Media» діляться історією сім’ї Степаненків.
8 квітня 2022 Наталя з двійнятами Яною і Ярославом та бабусею тікали від обстрілів, хотіли б доїхати хоча б до Києва чи Львова. Поки очікували потяга, Яна попросила у мами чаю, який на пероні готували волонтери. Коли дівчата стояли у черзі пролунав вибух.
“Я розвернулася, дивлюся туди, на місто, та й усе. Я взагалі не зрозуміла, що сталося. У мене просто потемніло в очах, заклало вуха. Я впала, потім відкрила очі, довкола люди лежать. Я хотіла підвестися і не могла. Глянула на свої ноги, звичайно: одна нічого, просто внизу кров і вирвані клапті в спортивних штанах. А на другій нозі, звісно, по коліно штани взагалі в дірочку й нога тіпається. Я голову повернула, бабуся лежить, а на ній Яна, я на ноги глянула, а там нема кросівок. Вона пробувала повзти, кричить: “Мама, я вмираю”, – пригадує Наталя.
Бабуся загинула на місці. Ярослава врятувало те, що на момент атаки він був у приміщенні вокзалу.
“Якісь хлопці почали бігати, потім поліцейські, військові. Хлопець пробігав, я в нього шнурок попросила з капюшона. Перев’язала я руки, ноги – як змогла, так і перев’язала, щоб мені сил вистачило. А потім підбігли хлопці, поліцейські, та Яні перетягли ніжки. Те, що я пам’ятаю, коли я дивилася на неї, що в неї просто не було кросівок. Я бачила кісточки, ніжку саму з лосинами. Навіть лосини були цілі. Просто не було кросівок, як мечем хтось відрізав — і все”, – розповідає жінка.
Наталю і Яну лікували у Дніпрі, згодом перевезли до Львова. Степаненків до Львова доправили евакуаційним потягом на 10 добу після обстрілу з ампутаціями. У Львові вони були місяць, у США поїхали для протезування і реабілітації. Маленький Ярик увесь це час доглядав за мамою та сестрою. Коли рани загоїлися, постало питання протезів.
«Зі мною ситуація простіша, поставили протез, який буде на все життя. А от з Яною складніше, вона росте, і змінювати протез їй доведеться щороку”, – ділиться Наталя.
За кілька днів після прибуття до Америки краматорці відразу почали заняття – активно проходили реабілітацію й тренувались ходити у протезах. Яна почала плавати, американські друзі навчали Ярика рибалити. Наталія пригадує, що найбільше у США сумували за українським хлібом.
Пітер Гарш, лікар родини, понад 20 років протезує військових та має власну клініку в Каліфорнії. Він одразу запевнив Наталю та Яну, що вони знову зможуть ходити, плавати, кататися на велосипеді й робити все, що можуть люди без протезів. Їхні протези сконструйовані так, щоб вони прослужать довго і їх можна регулювати в міру того, як змінюватиметься вага чи об‘єми кінцівок.
У серпні 2023 родина Степаненків повернулась до Львова. 14 місяців у Каліфорнії Яна й Наталя знову вчилися ходити та жити після усього, що випало на їхню долю. Їх переконували залишитися в Америці, але вони обрали дім. Чоловік Наталі не дочекався родини. Він загинув, захищаючи Україну.
Після повернення до України, Яна стала героїнею музичного відео “Пташка” співачки Олі Полякової. Зараз дівчина не лише впевнено ходить на протезах, а і їздить на велосипеді та самокаті.
3 вересня минулого року у Львові відбувся сьомий півмарафон, в якому взяла участь Яна Степаненко. Тоді вона нещодавно стала на бігові протези, вчилася бігати. Тоді, за словами дівчинки, вона хотіла підтримати дітей, які теж втратили кінцівки.
“Хотіла, щоб вони побачили мій вчинок і сказали собі: “Так! Я теж це зможу! Я теж зможу бігати! Коли я перший раз бігла, було дуже страшно, але водночас я дуже пишалася собою, що хоч трішечки, але вже пробігла. Після трагедії на вокзалі я багато думала, а як далі? Але завдяки протезистам та лікарям з Америки я знову можу бігати”, – каже дівчина.
22 лютого цього року Наталія і Яна Степаненки отримали “Медаль опору українського народу” від італійського уряду. Серію медалей розробили в Італії до другої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Також в цьому році Яна підкорила Бостонський марафон. 13 квітня дівчина пробігла на протезах дистанцію в 5 кілометрів, щоб здійснити мрію військового Олександра Рясного і показати світу непохитну стійкість українського народу.
«Я пам’ятаю той день, коли вперше стала на протези. Спочатку дуже незвично було, бо найперші протези в мене були важкі, тому відповідно важко було зробити перші кроки. У перші дні, коли я тільки почала ходити, спочатку з самого ранку я не одягала протези, пізніше, перед обідом лише, потім займалася, ходила до реабілітолога», – згадує дівчина.
Розповідає, що з часом звикла до протезів та стала замислюватися про заняття спортом. Каже, що зараз теж відчуває болі у м’язах, але не такі сильні.
“Вже після трагедії, коли перший раз пробігла, мені було важко і боляче. Але я все одно бігла. Коли я пробіжу дуже довгу дистанцію, то в мене вже починали боліти ноги й від цього були деякі проблеми. Але поступово я бігла, метр за метром. Сьогодні пробігла 50 метрів, завтра 100, 500, 800, 1000. Пам’ятаю, як колись стала на бігову доріжку, мені включили її й у швидшому темпі я пробігла 200 метрів, перепочила і знов, і знов, і знов”, – ділиться Яна.
Також Яна каже, що дуже любить ходити.
“Намагаюся багато ходити. Якщо гуляти цілий день, то можу навіть 10 тисяч кроків пройти, може й більше. Ще катаюся на велосипеді та самокаті. А на Бостонський марафон мене просто запросили, сказали: “Яно, хочеш пробігти марафон?” І я погодилась. Просто вирішила зробити собі цей виклик та ще й допомогти нашому Захиснику. Для мене 5 км – дуже досяжна ціль, до якої ми стараємось дійти разом з тренерами”, – зауважує дівчина.
Яна розповіла, що тренується чотири рази на тиждень. Двічі у Національному реабілітаційному центрі “НЕЗЛАМНІ” з фізичним терапевтом та ще двічі на велотреку та стадіоні з професійними тренерами.
«У мене дуже класні реабілітологи та тренери, ми разом займаємось робимо різноманітні вправи та зарядки. Вони навчають мене правильно бігати, щоб мої м’язи працювали», – каже Яна.
Після повернення з США українку зустрічала потужна група підтримки – львів’яни, міський голова, її тренери.
“Я дуже задоволена, що пробігла ці 5 кілометрів. Я взагалі не очікувала такого результату, але я це зробила. Все – завдяки підтримці родини та моїх земляків-українців” – розповідає Яна Степаненко.
Наразі Степаненки планують лишитися жити у Львові. Їхня історія – це не лише про трагедію, але й про неймовірну людську витримку та прагнення до життя. Їх приклад надихає та нагадує про важливість підтримки один одного у найважчі часи.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
