Технологія виготовлення молоченої слов’янської кераміки з червоної глини визнана нематеріальною культурною спадщиною Донеччини. Через повномасштабне вторгнення РФ існує загроза її втрати. До 24 лютого 2024 року у Слов’янській громаді Донецької області нею володіли понад тисячу керамістів. Нині працюють на виробництві близько 150.
Як відбувається молочення, чому замінили молоко на кефір і в чому унікальність технології — у матеріалі Суспільне Донбас.
Червона глина, молоко й розжарена піч — так виготовляють молочену кераміку в Слов’янську на Донеччині. Цей метод макітрам, горщикам, тарілкам та кухликам надає темно-шоколадного забарвлення без використання фарб чи хімічних барвників.
Майстриня та співвласниця виробництва Олена показує виріб, який пройшов перший випал.
“Він після цього такий, ніби кам’яний став, він вже не деформується. Для того, щоб зробити його от таким коричневим і гарним, його задули кефіром”, — розказує жінка.
Готовий виріб задувають кефіром і знову ставлять у піч, пояснює технологію молочення слов’янської кераміки Олена. Це давній спосіб зробити глиняний посуд більш практичним, стверджує вона.
“Покривали молоком, купали в молоці, ставили на випал і після випалу він ставав вже такого більш темного кольору, як шоколадка. І він тоді більш практичний у вжитку, тому що, по-перше, не так брудниться. По-друге, після обробки молоком і випалу, пори стають більш закритими”, — розказує жінка.
Зазначає, що у давнину це робили інакше: посуд замочували в молоці, аби він просочився. Нині, в умовах виробництва, застосовують задування кефіром.
“Трохи модифікували нанесення, і наразі це задувається поверху. Задувається кефіром. Чому кефіром? Тому що молочко — воно стікати, а кефір такий — більш густенький. І що важливо — цей кефір має бути тільки натуральний”, — зауважує майстриня.
Начальниця виробництва Тетяна каже, що кефір купують у виробників у тилових регіонах. Червона глина для виготовлення посуду — місцева. Кераміку в цьому цеху виготовляють більше п’яти років. В асортименті — святкові набори та посуд для щоденного вжитку.
“Глек — без кришки, без ручки. Вони бувають і з кришками, і з ручками. Їх можна використовувати для узвару, для компоту, для молока”, — розказує Тетяна.
Вона сподівається, що визнання технології молочення нематеріальною культурною спадщиною Донеччини збільшить збут їхньої продукції. А ще допоможе не втратити традицію.
“Нам важливо, щоб в Слов’янську і взагалі в Україні продовжували використовувати ці технології, щоб підтримувати українську культуру. І як спадщину — український посуд з червоної глини”, — зазначає начальниця виробництва.
“Поряд ведуться бойові дії, ми розуміємо, що ця технологія може бути втрачена. Треба нам її просто зберегти. Донести до людей, сказати про неї, щоб розуміли суть цієї технології. Коли ти бачиш, скільки праці покладено в ці вироби, скільки поколінь це робило — у Слов’янську немає, мабуть, жодної сім’ї, яка б не була дотична до кераміки, так чи інакше”, — додає співвласниця Олена.
Як розповіла начальниця Слов’янського відділу культури Оксана Гусейнова, в обліковій карті до презентації НКС Донеччини вони вказали, що до повномасштабної війни в громаді технологію молочення використовували більш як тисяча керамістів. Зараз у місті таких залишилося близько півтори сотні.
“Наразі готуємо спільний матеріал з керамістами для подачі документів на зарахування технології слов’янських керамістів до переліку нематеріальної культурної спадщини на національному рівні. Попри війну, керамісти працюють у Слов’янську, хоча зараз їх у місті набагато менше. Працюють, є виробництва, у них свої традиції. Це повинні бачити містяни, гості міста. Слов’янська кераміка — це прекрасний і посуд, і сувенір”, — розповіла очільниця відділу культури.
