У Чехії відбувся щорічний Міжнародний фестиваль циганської культури «Khamoro». Він вважається одним із найбільших подібних свят у всьому світі. Представницею від України була краматорка Оксана Трофименко – керівник ансамблю циганського танцю «Ранорі» і школи фламенко Ель Енканто. Вона розповіла журналістці «Pro100media» як доля привела її на цей фестиваль та як їй вдається підтримувати себе в ресурсі після повномасштабного вторгнення.
Оксано, яким було життя Вашого колективу до війни?
Життя до війни було спокійним та щасливим… Жили, працювали, кожен займався улюбленою справою… Моя творча родина «Ранорі» мала дуже насичене життя: брали участь в міських заходах, концертах та конкурсах у межах Краматорська, області та України.
Чому вирішили зв’язати своє життя з танцем?
Зв’язати своє життя з танцем вирішила ще у дитинстві. Траплялося, що батьки радили зайнятися якоюсь іншою справою, але життя, все одно, повертало мене до танцювальної діяльності. Танець – це моє повітря, це сонце в моєму житті! Я щаслива, що маю можливість танцювати та відкривати людям чарівний світ танцю.
Ви зараз проживаєте за межами України. Як переїзд вплинув на Вас та Вашу родину?
Так, зараз разом з доньками перебуваємо у Чехії. Відверто кажучи – важко… Не хочеться скаржитися і перетворювати відповідь на запитання у сльози… Просто важко…
З якими складнощами Ви зустрілися у новій країні?
Труднощі звичайні, можна сказати, з якими стикається кожна людина, яка емігрує. Різниця лише в тому чи за власним бажанням еміграція чи вимушена… Перші труднощі – це звичайно ж туга по дому, неймовірна і величезна… Тільки потім – незнання мови, що мало вплив на усі сфери життя. Через нестачу спілкування доводилося змушувати себе виходити з дому знайомитися, спілкуватися. Дуже важко було без сім’ї, без роботи, без улюбленого колектив, без життя, яке відібрали, зламали та знищили…
Як відбувалася Ваша адаптація в новому середовищі?
Життя тривало… Все робилося заради дітей. Я стала для них не тільки мамою, потрібно було бути і татом, і подружкою. Думки про дітей рятували, бо дітей треба було годувати, одягати. Це підштовхувало до необхідності вивчення мови, необхідності працювати. Я просто не можу спокійно сидіти та нічого не робити. Бо дітям потрібна мама в ресурсі, в гарному емоційному стані.
На цьому складному шляху доля звела мене з багатьма людьми, які продовжують підтримувати та допомагати нам. За це я їм безмежно вдячна. Одного разу я познайомилась із дівчиною. Розповіла їй про себе. Вона допомогла мені організувати та провести майстер-клас. Це був такий ковток свіжого повітря для мене! Вона і досі допомагає, цікавиться моїми справами. Я дуже вдячна тим, хто поряд за розуміння та допомогу!
Чи відновили Ви свою професійну діяльність на новому місці?
Відновила – це важко назвати… Краще сказати – підтримую професійні навички. Раніше проводила у хореографічній залі по п’ять-шість годин щодня. Зараз радію цим двом дням на тиждень. Дуже вдячна людям, які повірили в мене та дали можливість проявити себе. Мені самій теж довелося подолати дуже багато. Десь довелося бути сильнішою, впевненішою в собі.
Як склалася доля учасників колективу?
З колективом, з моїми дорогими дівчатками зв’язок підтримуємо. Всі вони, на жаль, «розкидані» по Україні та по всій Європі. Тому онлайн заняття проводжу лише індивідуальні. Дякую учасникам колективу, які знаходять час та мають бажання займатися. Від щирого серця дякую, тому що вони не дають мені «померти», скажемо так, морально. Після цих занять почуваєшся живою, потрібною. Це дуже рятує!
Діти, з якими займаюся, продовжують брати участь у онлайн конкурсах. Менше, звичайно, ніж раніше. Але все одно – є цілі, будемо займатися та рухатися далі й надалі розвиватися.
Варвара та Арсеній Бурсак– солісти ансамбля циганського танцю «Ранорі». Брали участь у чемпіонаті Донецької області “Фортуна”, обоє танцювали соло та сімейний дует, а також в Чемпіонаті України. Завжди займають 1 місце.
Варвара Белоброва – також солістка колективу. Зараз перебуває в Словакії та представляє наш колектив на різноманітних заходах.
Група фламенко Ель Енканто займається онлайн. Зараз не виступає, нас мало, але є величезне бажання танцювати!
Як доля привела Вас на фестиваль циганського танцю «Khamoro»?
Ще до початку повномасштабного вторгнення у мене було велике бажання разом з колективом взяти участь у цьому фестивалі. Я навіть не могла уявити, що це колись станеться! У цьому році фестивалю культури циганського народу «Khamoro» виповнилося 25 років. Циганською мовою «Khamoro» означає «сонце». На фестивалі були присутні представниці Франції, Сербії, Хорватії, Македонії, Словенії та Чехії. Я представляла Україну. У рамках фестивалю відбувалися різноманітні танцювальні та музичні виступи, семінари, кінопокази, лекції та майстер-класи. Головною подією фестивалю було велике дефіле учасників на Вацлавській площі. Його учасники буквально протанцювали та проспівали, пройшовши ходою історичним центром міста. Кінцевою точкою ходи стала Старомнестська площа, де відбулися концерти та виступи учасників. Це було неперевершено!
Що Вам допомагає долати стрес та зберігати емоційне здоров’я в умовах війни?
Вміння шити – це моя медитація та заспокоєння! За рік пошила понад 30 циганських спідниць для місцевих колективів. Робота в школі допомагає долати стрес (перекладаю для українських діток вчителя з чешської) та проводжу онлайн заняття. Допомагають і тренування з новим колективом Терне Чайя! Це ромські дівчатка, всі чешки, я їх вчу танцювати, а вони мене навчають мові!
Дуже підтримує та допомагає справлятися зі стресом віра та надія на повернення додому. Маю надію, що скоро все це скінчиться, дуже хочеться повернутися до рідного Краматорська, до рідного палацу та колективу!
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
