Сучасні краматорські поети – це справжня різноманітність талантів. Кожен із них унікальний, але їх об’єднує спільна пристрасть до свого міста та його історії. Ця любов слугує джерелом натхнення для їхніх творів та підтримкою у важких життєвих моментах. Сьогодні “Pro100Media” пропонує вам познайомитися з чарівними майстрами слова з нашого міста, твори яких варто додати до вашої бібліотеки. У їх творчості звучать вічні теми добра, любові, вірності, ніжності та гордості за рідний край.
Павло Вишебаба
Український літератор, музикант та активіст Павло Вишебаба здобув велику популярність завдяки своїм поетичним творам, які збирають мільйони переглядів у соціальних мережах. Його вірші, які часто транслюються в прайм-тайм на центральних телеканалах, стали символом сучасної української літератури. Його творчість, включаючи збірку «Тільки не пиши мені про війну», висвітлює емоції українців у реальному часі та надихає людей по всьому світу.
Павло народився в Краматорську, де розпочав навчання на інженерній спеціальності в Донбаській державній машинобудівній академії. Після третього курсу він змінив напрямок, перевівшись на журналістику до Маріупольського державного університету. Три роки він працював у редакції газети «Приазовский рабочий».
У 2012 році Павло переїхав до Києва, де взяв активну участь у Революції гідності, працюючи у пресцентрі Штабу національного спротиву. Після падіння режиму Януковича він працював у пресслужбі Кабінету міністрів України, займаючись міжнародними зв’язками та комунікацією.
Тоді Павло відмовився від використання російської мови, перейшовши на спілкування українською. У 2016 році він заснував музичний оркестр «One Planet Orchestra», який виконує авторські композиції, присвячені гармонії людини з природою. Влітку 2017 року гурт зібрав на краудфандинговій платформі «Спільнокошт» понад 45 тисяч гривень, що стало першим в Україні повним народним фінансуванням запису альбому.
У грудні 2016 Павло став співзасновником громадської організації «Єдина планета», яка має за мету захист тварин та природи, боротьбу з кліматичними змінами та видовою дискримінацією.
У 2017 році він був призначений посланцем з питань толерантності ПРООН в Україні. Він став відомим завдяки участі в кампанії проти виробництва хутра, ініціювавши у 2018 році петицію до Верховної ради, яка набрала рекордну підтримку.
На початку 2019 року Павло очолив протест проти будівництва норкової ферми у Волинській області. На початку повномасштабного вторгнення він вступив до 68-ї окремої єгерської бригади, де з 2023 року командує відділенням польового вузла зв’язку.
Тільки не пиши мені про війну,
розкажи, чи є біля тебе сад,
чи ти чуєш коників і цикад
і чи повзають равлики по в’юну.
Як у тих далеких від нас краях
називають люди своїх котів?
Те, чого найбільше би я хотів,
щоб не було суму в твоїх рядках.
Чи цвіте там вишня та абрикос?
І якщо подарують тобі букет,
не розказуй, як бігла ти від ракет,
розкажи, як добре нам тут жилось.
Запроси в Україну до нас гостей,
всіх, кого зустрінеш на чужині,
ми покажемо кожному по війні,
як ми вдячні за спокій своїх дітей.
Травень, 2022
Галина Онацька
Галина народилася на Рівненщині в родині сільського зоотехніка. Після школи вступила на філологічний факультет Рівненського педагогічного інституту, але, після одруження, здобуття вищої освіти завершувала вже в Слов’янському педагогічному інституті на педагогічному факультеті, оскільки переїхала до Краматорська, звідки був родом її чоловік. Після закінчення вишу працювала вихователем в одному з дошкільних закладів Краматорська. В цей період писала вірші для своїх дітей та для діточок у дитячому садочку.
Про активний початок писання віршів сама Галина Миколаївна розповідає так: «Коли почався Майдан, я захворіла, але слідкувала за кожним моментом по телевізору в новинах. Мене дуже вразив дух людей, сила і віра в перемогу. А трагічні події сприймала з болем і гіркотою. Плакала разом з іншими та співчувала. Вірші самі складалися і виливалися на папір. Публікувала вірші на сторінках Всесвітньої мережі».
З 2014 року почала друкуватися в колективних збірках. У березні 2017 року Галина Онацька ввійшла до складу Краматорського літературного об’єднання ім. М.Рибалка.
Поезія Галини Онацької дуже пісенна. Не залишають її поза увагою композитори та виконавці: В’ячеслав Чорний («Вже і сонце сідає», «Летять лелеки», «Ми з тобою разом, осінь», «Рідний край»), Володимир Ринденко («Виший мені, мамо»), Микола Ведмедеря («Весняний день», «Вишиванка», «Все, чим я багата», «Вишиванки», «Житами в росах я ходила», «Намалюй мені зоряні весни», «Подарунки осені»). А співак Василь Лаврінчук записав пісню «Мадонна» на музику Валерія Залкіна.
Творчість Галини Онацької знаходить активні відгуки у читачів, за свої книги авторка отримала багато відзнак.
Під час повномасштабного вторгнення евакуювалася до Болгарії. У 2023 отримала почесну нагороду «Культурна дипломатія» за популяризацію української культури за межами своєї країни.
В зимовій скрині є усе до свят:
Сніги лілові й тіні сині-сині,
Легкі пушинки з крилець янголят,
Кошлатий вечір і блискучий іній.
Є неймовірне сяйво ліхтарів
Та зорі величезні, перемиті,
І цокання святкових дзиґарів,
І чистим сріблом рушники розшиті.
Морозних ласиць чарівні панно,
Кущам пухнасті шуби й рукавиці,
І дороге, незаймане сукно,
Смаколики, колядки і гостинці.
Димок над хатою і місяць золотий,
Криниці кришталеві і прозорі
І Дух Різдва пречистий і святий,
І Божа благодать у хаті і на дворі.
28.12.2023
Вікторія Ревська
Народилася в Краматорську. Вікторія – заступник директора з навчально-виховної роботи, учитель української мови, літератури й зарубіжної літератури Краматорського закладу загальної середньої освіти № 22 з профільним навчанням імені Миколи Миколайовича Крупченка. Має дві вищих освіти: педагогічну й психологічну. Грає на фортепіано, закінчила з відзнакою екстерном за чотири роки семирічну музичну школу, обожнює класичну музику. До епідемії та воєнного стану постійно відвідувала театральні вистави, була завзятою шанувальницею Фестивалю “Театральна легенда” ім. Михайла Силаєва, який щорічно проводився в Краматорську, балетні вистави, концерти симфонічного оркестру. Любить малювати, до повномасштабного вторгнення робила поробки, прикраси, букети й фігури з цукерок, пряників, які сама розписувала, картини кавою, святкові торти, страви. Зараз мешкає у Павлограді Дніпропетровської області.
Вікторія пише вірші з 11 років. Натхнення може осяяти краматорку від почутої фрази, мелодії, крапель дощу чи промінчика сонця. Вона зізнається, що зараз писання віршів вночі дає змогу відволіктися від постійного читання чатів про небезпеку в Краматорську, про трагічні події скрізь.
Тільки торік Вікторія надіслала свої вірші для відбору на друк в альманасі “Наш край” до 30-річчя до Дня Незалежності України. Потім друкувалася ще в чотирьох альманахах видавництва “Лілія”: “Книга з ароматом кави, “Осінні барви”, “Осенние мотивы” і “Коханим”. Альманахах “Коханим” мав надійти їй поштою 24 лютого 2022, але загубився через початок повномасштабного вторгнення. Через день після того, як Вікторія виїхала з Краматорська, їй надійшло повідомлення, що відправлення прибуло й буде очікувати у відділенні до кінця війни. Пізніше його надіслали відправнику. Але, врешті-решт Вікторія отримала збірник, чому я дуже зраділа. Також нещодавно поетка отримала власну сторінку на Алеї Зірок України.
Жінка зізнається, що вірш може створити за п’ятнадцять хвилин, за півгодини, якщо це дуже сильна емоція, як це було 1 лютого в Краматорську, коли було влучання в будинок. А іноді може писати й тиждень.
Душа, обпечена війною…
Схід, Захід, Північ, Південь – скрізь війна!
Нема ніде навіть шматочка раю!
Країна наша – зранена сповна!
Всі інші тихо-гучно вболівають…
Ятрить, рве в шмаття душу ця війна.
Душа оголена на сніг ступає –
Тривога її тут же обійма:
Її тенета увінчалися врожаєм!
Нутро навиворіт і в мертвих, і в живих!
І сльози на очах не висихають…
В очікуванні, наче світ затих –
А сильний біль той вже не має краю…
От вийшла на дорогу наша лють –
І не сховатися тобі, вороже!
Наздоженуть тебе, немає сумніву, знайдуть
Людська ненависть, може, кара Божа!
Ти по квадрату бігаєш – біжи!
Шукаєш п’ятий кут? Його немає…
Бо розпач наш не має вже межі…
Доведена душа уже до краю…
Розхристана, сплюндрована, страшна,
Вже ледве дихає та ледве шкандибає –
Зима, весна і літо, осінь, знов зима…
Не видно світла там за небокраєм!
01.01.2023
Олег Максименко
Народився у селищі Черкаське Слов’янського району у родині робітників. У шість років разом з батьками переїхав до Краматорська. Перші дитячі роки ввели його в дивний світ природи, який залишився в його свідомості на все життя. З раннього дитинства переймався долею української мови. Вірші писати почав у 16 років, але ніде їх не друкував. Закінчив Краматорський індустріальний інститут. Після повернення з армії Олег Леонідович починає працювати на Краматорському металургійному заводі ім. Куйбишева, але згодом його запросили навчатися до аспірантури і паралельно працювати молодшим науковим співробітником на кафедрі «Обробка металів тиском» у Краматорському індустріальному інституті. Саме в цей час входить у літературне життя міста
.
Перший вірш «Вирують хліба золотії» був надрукований в газеті «Краматорский металлург». Він пише поезію, прозу, друкується в міських та обласних газетах, в журналі «Брідщина», займається просвітницькою та краєзнавчо-дослідницькою роботою. За півтора року до закінчення аспірантури повернувся на завод. Разом з іншими ентузіастами брав участь у боротьбі за впровадження української мови в життя краматорців, за відновлення української культури, за право встановити пам’ятник Тарасу Шевченку в центрі Краматорська.
У 1991 році Максименко став учасником еколого – культурологічного походу «Дзвін», організованого демократичними колами України з метою відродження української культури, мови, традицій, щоб розбудити в людях почуття національної гідності, яке було пригнічене в роки сталінсько-брежнєвських часів.
Олег Максименко входив до творчого осередку українського літоб’єднання, співавтор першої серйозної праці цього колективу — збірки поезій «Донецькі полини». Особливо важливим для культурного життя Краматорська було започаткування Олегом Леонідовичем у 1997 році Українського культурологічного центру, директором якого він тоді став.
Перший збірник поезій «Вклоняюся рідній землі» вийшов у 1999 році і був підсумком двадцятирічного творчого шляху поета. Вірші Олега Максименка пройняті болі душі за рідну землю та її народ, захопленням красою природи України, краю полінів, чебреців.
У 2023 році Олег Максименко став членом Національної спілки письменників України. Планує дочекатися Перемоги, а потім допомогти у творчому зростанні талановитим письменникам та поетам з Краматорська.
Є у світі козацька земля,
Черемшиною квітне, рясна,
А, вербою шепоче зрання,
Україною зветься вона.
Повстає у слов’янській красі
Чарівних колискових пісень,
Що купають барвінок в росі
Ще з князівських славетних давен.
І душею у хвилі Дніпра
Чумаків пам’ятає вона,
Їх шляхи соляні по степах,
Позабуті тепер усіма.
А Говерла, мов зірка ясна,
На осерді гірських ланцюгів,
Над Європою сяє сповна
Янтарем вже багато років.
Є у світі козацька земля,
Що Софійським собором гучна,
А народом і славна, й міцна,
Україною зветься вона.
Юрій Доценко
Народився у селищі Малотаранівка, виховувався у родині робітників. Навчався на філологічному факультеті Донецького державного університету. З 1978 року почав свою журналістську кар’єру в періодичних виданнях Донецької області. Після початку конфлікту на сході України чоловік повернувся до Краматорська.
Його перша поетична збірка «Літо чебрецеве» була опублікована у 1984 році, за нею була «Дерев мотив глибинний» у 1995 році та «Золотий апостроф» у 1998 році. Пізніше вийшла у світ четверта книжка вибраних поезій «Осінні багаття». П’ята збірка «Вереснева паморозь» побачила світ у 2007 році. У 2012 році була видана шоста збірка «Переступний вік».
Твори Юрія Доценка були опубліковані в багатьох спільних збірках, таких як «Крона», «Земле рідна, колискова», «Письменники Донеччини» та інші, а також у всеукраїнських виданнях. Він також написав численні вірші для дітей та займається перекладами. Він – лауреат літературної премії імені В. Сосюри Донецького обласного фонду культури та обласної літературної премії імені Григорія Кривди, а також є членом Національної Спілки письменників України з 1995 року.
Іще земля не парувала
І дощ дерева не омив.
І голуби не парувались,
Не озивалися громи.
Ще чорну сажу не трусили
І не білили світло дім —
Ще вечорами сірий дим
Над димарем вітри студили.
Був тільки провесні початок —
Предтеча сонця і води,
Коли холодними ночами
Тремтять у темряві сади.
А вранці — клаптиками снігу —
Капітулюють морози.
І відриває річка кригу
Від прибережної лози.
Був тільки провесні початок,
Коли виходять на поріг,
Щоби змести останній сніг
І — на дорогу — помовчати
Неда Неждана
Це творчий псевдонім Надії Мірошниченко поетеси, драматургині, журналістки культурологині, арткритикині, перекладачки родом з Краматорська. Вона Закінчила Київську художню школу, Київський лінгвістичний університет та Києво-Могилянську академію. Навчалася і працювала у Центрі Сучасної експериментальної драматургії А. Дяченка, журналісткою в агентстві УНІАН, заввідділу театру журналу «Кіно-Театр», друкувалася в періодиці («Дзеркало тижня», «Урядовий кур’єр», «ПІК», «Літературна Україна», «Хрещатик» тощо), завлітом Київського обласного театру ім. П. Саксаганського, сценаристкою радіосеріалу «Життя відстанню в 10 хвилин», сценарною редакторкою серіалу «Любов — це…».
Була однією із засновників театрального інтернет-сайту «Віртеп», зокрема упорядницею драматургічної бібліотеки. З 2001 року — наукова співробітниця Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, кураторка драматургічних проєктів, захистила кандидатську дисертацію «Структуротвірна роль міфу у сучасній українській драмі». Брала участь в науково-практичних конференціях та семінарах. Має понад 20 наукових публікацій і понад 70 аналітичних в журналах, газетах і книгах України та за її межами. Одна зі співзасновників незалежного театру і Київської театр-студії МІСТ.
Викладала теорію і практику драматургії на кафедрі теорії літератури в КНУ імені Т.Шевченка, КДУ імені Б.Грінченка, НАКККІМ. З 2013 — голова українського комітету мережі Євродрами Дому Європи і Сходу в Парижі (Франція).
Її твори перекладалися російською, польською, англійською, французькою, вірменською, грузинською, болгарською, македонською, естонською, сербською, португальською, німецькою, турецькою, курдською мовами. Має поетичні збірки «Дерева і люди» та «Котивишня» та численні публікації віршів, перекладів та прози в журналах та антологіях («Березіль», «Дніпро», «Україна», «Літературна Україна», «Лель», «Світо-Вид», «Київ», «Молоде вино», «Могила» тощо).
Ніч налито у посуд, у ями розлито,
Я западина, з ніччю корито,
Термос у вигляді сталактита
Відкритий.
Ніч спускається в тіло по сходах,
Мов тварина прив’язана, ходить.
Не дізнавшись нічого про вроду,
Родить.
Ще не займане сном породілля
Отруїлося парою зілля
І кружляє півколами біля Дозвілля,
Біля дозволу жити у морі,
Поглинаючи вільгість і морок,
Передавши абеткою Морзе
Морфій.
Пік роздвоєнь — Диявол і Бог,
Темінь ночі покриє обох.
Дві руки держать ляльку або Бібабо…
Ася Люта
Доцентка кафедри АВП та кандидатка технічних наук Ася Люта, яка має 15-річний досвід роботи в Донбаській державній машинобудівній академії, здобула популярність у Краматорську та за його межами завдяки своїм музичним досягненням. Вона була учасницею рок-гурту Verdict, виконувала пісні під акустичну гітару на різноманітних музичних подіях у Краматорську, Слов’янську, Лимані та стала дворазовою переможницею міжрегіонального конкурсу авторської пісні «Висота». Вона також займалася записом та обробкою музики у своїй домашній студії, знімала відеокліпи та викладала їх на свій канал у YouTube.
На початку повномасштабного вторгнення Ася використала свої емоції як джерело натхнення для створення віршів, якими ділиться у соціальних мережах. Вона є автором пісні «Краматорськ – це Україна», написаної у 2022 році. Окрім цього, Ася переклала слова Гімну Донбаської державної машинобудівної академії на українську мову та виконала його. Наразі поетка перебуває у Німеччині.
Колись було життя…
Світанки і заходи.
І радісне буття.
Ми йшли. Життєві сходи…
Але прийшла війна.
Зруйновані оселі.
Зруйновані життя…
Тепер між нами скелі…
І цей нестерпний біль,
Що в серці оселився,
Лунає звідусіль,
Він кров’ю окропився…
Глухоніма війна…
Будь ласка, схаменіться!
Це все чиїсь життя…
Благаю, зупиніться!
Але прийшла весна…
А з нею і надія.
Закінчиться війна.
І в це я свято вірю.
29.03.2022.
Елла Верещага (Озоле)
Елла Григорівна Верещага – вчителька, літераторка, активна громадська діячка, волонтерка. Озоле – творче псевдо авторки, яке вона взяла від прізвища своєї бабусі.
Народилася в Краматорську. Після школи закінчила Донецький державний університет і багато років викладала в школі українську мову та літературу.
Деякий час жила в Греції. Працювала там гувернанткою, доглядала за літніми людьми, але через шість місяців повернулася на Батьківщину. Знову працювала за кордоном, на цей раз – в Чехії: підмітала вулиці, мила посуд, викладала в українській школі в Празі. Згодом освоїла професію мерчендайзера і менеджера з реклами.
Під час вимушеного перебування за кордоном літературна творчість рятувала Еллу Григорівну від ностальгії за Батьківщиною. Там же народилися її кращі твори: вірші, нариси, спогади та дорожні нотатки, які умовно можна поділити на два цикли – «Афінський» і «Празький». Деякі з них увійшли до антології “Світ слова”.
Елла Григорівна відтворює в своїх нарисах власне життя та життя своїх предків і сучасників в той чи інший відрізок історії, змальовуючи його через призму власного світосприйняття. Активна життєва позиція та творчий неспокій авторки не оминули і подій сьогодення: російсько-українська війна та окупація частини Донбасу. Поетичні та прозові твори останніх років присвячені саме цій тематиці.
До повномасштабного вторгнення садила дерева у своєму дворі в Краматорську, багато подорожувала та вела активне громадське життя.
З 2016 року очолила громадське об’єднання «Чеська ластівка», веде курси чеської мови, активно популяризуючи європейські цінності та культуру серед молоді. Зараз мешкає у Литві.
Як швидко місяць проминув!
Он жовтень загляда у вікна.
Вже осінь золоте збирає віно,
Та не за вітра йде, і він зітхнув.
Як швидко роки відміряють кроки.
Ми молоді — кохані поки.
Як швидко промина життя,
Без каяття, без вороття.
Тамара Дятлікова
Тамара Семенівна Дятлікова народилася в Сумській області. У однорічному віці разом з батьками переїхала на постійне місце проживання до Краматорська. Після закінчення школи в 1967 році, вступила в машинобудівний технікум, а потім на курси машинопису. З 1986 року й до виходу на заслужений відпочинок працювала друкаркою в Краматорській міській раді.
Писати вірші Тамара почала ще в шкільні роки. Перший її вірш було присвячено мамі. Пізніше друкувалася в обласних і республіканських газетах: “Правда України”, “Донбас”, “Собеседник”, “Краматорська правда”, “За технический прогресс”, “Комсомолец Донбасса”, “Радянська Донеччина”.
У 1994 році побачила світ її перша друкована збірка поезій “Снежность”. Всього вийшло шість персональних збірок Тамари Дятлікової: “Снежность” (1994), “Ожидание” (2002), “И послышется звон” (2003), “Жовтогарячий сад” (2004), “Осенняя молитва” (2005), “Картина маслом” (2016). Крім того, вірші Тамари Семенівни публікувалися в багатьох колективних збірках: “Поиск”, “Возраст любви”, “Как сердцу высказать себя…” “Світ слова”, “Многоцветье имен” та багатьох ін.
Тамара Семенівна – член міського літературного об’єднання ім. М. Рибалка. У 2004 році стала лауреатом обласного літературного конкурсу ім. М. О. Рибалка, де зайняла 1 місце. У 2009 році Т. Дятлікова була нагороджена Почесною грамотою краматорського міського голови за активну участь у літературному житті міста. У 2011 стала членом Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», лауреатом міського музично-поетичного конкурсу «Я люблю тебе, мій Краматорськ» (1-е місце в номінації «Лірика»). У 2014 нагороджена Почесною грамотою краматорського міського голови за вагомий внесок у розвиток культурно-мистецького життя міста і на честь 80-річчя літературного об’єднання ім. М. О. Рибалка.
Закриваються віконечка,
А дерева, наче сонечка,
Зажевріли по-осінньому,
Та не хочуть сумувать.
І стоять, святково сяючи,
Щось шепочуть, усміхаючись,
Наче музики заслухались,
Наче хочуть танцювать.
Я у осінь не одна іду,
За долоньки двох дітей веду,
А вони щебечуть пташками,
Рідні зірочки мої.
І тому така я лагідна,
Та сміюсь солодко-ягідно,
Бо я знаю — буде тепло нам
І в зимові люті дні.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
