Жителька Слов’янська Донецької області Ніна Жорняк відзначила 100-річчя. Уродженка Харківщини, вона 70 років прожила на Донбасі, понад 50 — пропрацювала вчителькою. Нинішня війна для неї — друга в житті. Дівчиною вона бачила Другу світову: копала окопи, переховувалася, аби примусово не вивезли до Німеччини. Зараз жінка мешкає разом з донькою. У жінки двоє онуків і двоє правнуків.
Що пройшла за життя, як переживає нинішню війну та на що сподівається — у репортажі Суспільне Донбас.
25 листопада вчительці зі Слов’янська Ніні Жорняк виповнилося — 100 років.
Ювілярка Ніна Жорняк каже: ця війна в її житті — друга. Жінка народилася на Харківщині. Влітку 1941-го саме закінчила школу.
“Тоді я тільки-но закінчила школу, почалася війна. Це було в Харківській області, Сахновщинський район, село Дар-Надежда. І там застала мене перша війна. Пам’ятаю, як після випускного ми розійшлися по домівках. А тоді не було радіо, як зараз, зв’язку, повідомлень. І стукали у вікна, і кричали, що почалася війна. Це було так страшно”, — згадує ювілярка Ніна Жорняк.
Під час Другої світової Ніна будувала оборонні споруди під обстрілами, згадує, як втекла з німецького полону, переховувалася, щоб не вивезли до Німеччини.
На війні жінка втратила брата, розповідає її донька Тетяна Жорняк: “Дядя Вітя загинув під Брандербурзькими воротами напередодні перемоги”.
70 років Ніна Жорняк прожила на Донбасі. Вчителювала разом з чоловіком, фронтовиком, — у Лимані та Слов’янську. Загалом, каже, у неї понад 50 років педагогічного стажу. Багатьох своїх учнів, говорить, пам’ятає.
“Багатьох пам’ятаю, а чимало нагадують про себе, тоді згадую. Складнощів не пам’ятаю, бо було бажання і відчувала віддачу. Все сприймалося дуже приємно. За те, що пов’язано з людьми, молоддю. Був інтерес до життя”, — говорить Ніна Жорняк.
“Контакт був із дітьми. Мама жодного літа не пропускала, щоби з дітьми кудись поїхати. Це були й поетичні поїздки й літературними місцями, і клуби цікавих зустрічей, і просто поїздки до різних міст”, — згадує донька ювілярки.
Ніна Жорняк у школі викладала російську мову та літературу. Її донька каже: з огляду на це — російське вторгнення спершу не вкладалося в голові.
“Це неможливо передати словами, як таке могло статися. Як це, до такого ми дожили, це щось неймовірне. Дуже мріємо, що в нас буде не тільки мир, а переможний мир”, — каже Тетяна.
Мати й донька зараз мешкають удвох. Разом переживають війну. Ніна — майже не ходить.
“Це страшно, коли чуєш вибухи. Моя донечка, вона завжди зі мною. Напучує, підказує”, — говорить Ніна.
“Ми просто живемо. Самі собі створюємо свята. Радіємо кожному дню. Намагаємося слухати й читати щось цікаве. У нас часто вдома квіти. Ноги погано ходять, ми ходимо, обійнявшись. В цей момент можна обійнятися і поцілуватися. Це дуже добре”, — ділиться донька ювілярки.
Сторічну вчительку навідують її учні. Вікторія Бутиліна — випускниця 1987 року.
“Не знаю, як це в неї виходило: вона ніколи не підвищувала тону. Це раз. Вона завжди була взірцем жіночності. Якийсь яскравий випадок? Коли ти стоїш біля дошки, відповідаєш і думаєш, що ти вражаєш знаннями. А вчитель терпляче слухає, а потім підгукує, дуже коректно каже: “Ось бачиш, скільки паличок? Ось скільки слів-паразитів в тебе було у мовленні”. Це було “щеплення” на все життя”, — згадує учениця ювілярки Вікторія.
На запитання, як дожити до 100-річного віку, Ніна Жорняк відповідає так:
“Та хіба це за моїм бажанням? Це само собою. Моєї установки не було. Настрій моральний, звісно, є. Весь час хочеться ще побачити хороше. Про мир, про спокій у житті. Жити все одно — цікаво”.
