Ольга Ширшикова — координаторка благодійного фонду «Схід SOS» та невтомна волонтерка, яка щодня допомагає як цивільним, так і військовим на передовій. Її шлях волонтерства розпочався на початку повномасштабного вторгнення в Сєвєродонецьку на Луганщині, коли Ольга вирішила, що чекати в стороні – не варіант. Відтоді її діяльність охопила різні аспекти допомоги. В інтерв’ю журналісту «Pro100Media» Ольга розповіла про виклики, з якими вона стикається щодня, пошук ресурсів для допомоги військовим на Донеччині, роботу геріатричного центру та як волонтерство змінило її життя.
Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Ми разом з братом Андрієм Жидковим реалізовували різні проєкти. Він був одним з засновників Школи інклюзивних громадських радників «IncSchool», ми працювали з людьми з інвалідністю. Загалом гарне було життя.
Коли розпочався ваш волонтерський шлях?
На початку повномасштабного вторгнення, а точніше 26 лютого 2022 року з публікації мого друга. Він написав у фейсбуці, що потрібна допомога літнім людям. Треба купити їм їжу, ліки та принести додому, бо вийти самі вони не мають можливості.
А яким взагалі ви запам’ятали початок повномасштабного вторгнення?
Нервовим, але, думаю, все було як в усіх – незрозуміло. Було зрозуміло лише одне – щось потрібно робити. Я з Луганська, тому у 2022 році в місто, де я жила, вже вдруге прийшла війна, тому великої паніки в мене не було.
Перші два тижні великої війни ми просто допомагали всім, хто цього потребував, пізніше в місто приїхала перша гуманітарка від благодійників. Ми відкрили штаб, де видавали гуманітарну допомогу.
Як ваше життя змінила війна?
На 100%. Я в один момент стала сильною жінкою. Мій брат одразу 24 лютого 2024 року вступив в місцеву ТрО, там був й мій чоловік Андрій. Пізніше вони вступили до лав ЗСУ. Брат був розвідником, він загинув 4 листопада 2022 у бою з окупантами на Донеччині. Отримав смертельне поранення уламком ворожого «Граду». 30 травня цього року безвісти зник мій чоловік. Це сталося за декілька днів після того, як йому присвоїли звання Почесного громадянина Сєвєродонецька. Зараз я шукаю чоловіка, бо є надія, що він в російському полоні.
Розкажіть про напрямки допомоги та проєкти, які реалізуєте зараз?
Я працюю координаторкою благодійного фонду “Схід SOS”. Зараз на Франківщині відповідаю за напрямок геріатрії. Ми знаходимо приміщення, відбудовуємо їх, робимо ремонти, розміщуємо там людей похилого віку, яких евакуюють з більш небезпечних областей України. Тут такі люди мають змогу отримати всебічну медичну та соціальну допомогу: догляд, лікування, реабілітацію, психологічну підтримку. Це основний напрямок моєї роботи.
Інший – допомога військовим на Донеччині. Збираємо гроші та купуємо для хлопців необхідні їм речі: генератори, старлінки, електроінструменти, бензопили, перфоратори та багато іншого, що потрібно. Не знаю, навіть, де ми гроші знаходимо на це, але знаходимо на все. Наприклад, днями повеземо старлінк, який кріпиться на дах автівки. Європейські партнери нам його оплатила, наша задача все довезти.
Це якійсь певні бригади, чи допомагаєте, всім, хто боронить Донеччину?
Так, ми співпрацюємо з 53, 54, 111 окремими механізованими бригадами, 152 окремою єгерською бригадою та 15 бригадою оперативного призначення (Кара-Даг). Зрозуміло, що ми більше прив’язані до земляків. Всім, на жаль, допомоги не можемо, але це ж наші, вони як рідні.
Які основні запити ви отримуєте від Захисників?
Запити різні. Потрібні РЕБи, Мавіки, але для нас це дорого, бо ми маємо лише кошти, що зайшли на донати. А це невеликі гроші, тому возимо, що можемо дозволити: електроінструмент для ремонту автівок, ключі, гайковерти, домкрати…
Як зазвичай проходить ваш день?
Я завжди на зв’язку. Вдень отримую купу дзвінків. Коли потрібно щось знайти, пишемо публікації. Волонтер – це взагалі якась наступна стадія розвитку людини, бо коли починаєш цим займатися, зовсім по-іншому мислиш.
Ось я пишу публікацію, розписую що треба хлопцям, розширюю по необхідних групах в соцмережах. Потім, коли все знайдено, шукаємо хто зможе довезти це на фронт. Таких запитів зазвичай декілька. Ось так й працюємо.
В напрямку геріатрії теж постійно зайнята. Наприклад, на Покрова в Калуші у нас планується Фестиваль борщу. Буде чотири команди: Сєвєродонецька, Луганська, Івано-Франківська та з Калуша. Такі запити потрібні, бо громада, що приймає переселенців має бачити нас, а ми маємо розуміти, що ми потрібні. Що місцеві відкриті для спілкування, бо є купа меседжів, що ми в західній частині України не потрібні. Це треба в першу чергу для того, щоб наші люди не боялися евакуюватися з прифронтових територій.
Коли ми тільки приїхали в Івано-Франківськ з Сєвєродонецька з мамою, трьома котами та валізою, жили деякий час на дачі у волонтера. Перше, що ми побачили: мішок з картоплею та консервацію. Нам просто люди приходили та вішали на паркан їжу. Труднощі, звичайно, були, але ми побачили, що добрі люди є всюди.
Як вам вдається поєднувати волонтерство з особистими справами?
У мене є 24 години та сім днів на тиждень. Та й взагалі вночі спати, то для слабких. З першого дня повномасштабки я погано сплю, бо постійно чекаю смс-повідомлення від рідних та близьких. Це розуміють всі жінки, у кого рідні люди на фронті. Я постійно чекаю. А навіщо чекати просто так, якщо можна з користю витратити час?
Що вам дає сили зараз?
Я впевнена в нашій Перемозі. Це, на мій погляд, найкраща мотивація, коли ти розумієш, що іншого шляху немає. Я роблю те, що треба зараз, бо хлопцям на фронті треба знати, що їх підтримують та чекають. Може статися всяке, і батьки цих хлопців можуть залишитися на самоті. Тому вони мають розуміти, що їхні близькі не покинуті.
Колись я писала проєкт “Культурна спадщина Луганщини” і не розуміла чому під культурною спадщиною розуміють лише історичні споруди. Але ж спадщина це й люди похилого віку, які пам’ятають те, як раніше було. У них навіть фотографій та документів з собою може не бути. Але їх всі списують, а так не має бути. Про старих треба піклуватися, бо в нас взагалі майбутнього не буде.
Зараз дуже модно допомагати лише військовим та дітям. Так, це вкрай необхідно, це на часі. Але про людей похилого віку теж забувати не треба. Я часто буваю в нашому геріатричному центрі в Калуші. Цей проєкт ми закінчили, але я постійно туди приїжджаю. Зараз нам туди потрібен стіл для більярду. Я зараз шукаю його. Впевнена, що знайду.
Наші пенсіонери хотіли допомогти армії, ми склалися та купили їм коптильню за власний кошт. Зараз ці люди коптять рибу, курятину, продають та на зібрані кошти купили вже два дрони, які передали військовим. Це старі люди, яким близько 80 років та більше. Але цей збір їх сильно мотивує.
Розкажу історію: у мене є знайома жінка, вона живе на виплати ВПО та пенсію. Коли йде в магазин, робить план того, що може купити. Але решту, яку вона заощаджує, перераховує на донати. Спочатку ми звернули увагу, що приходять дуже дивні суми, наприклад: 47 гривень, 36 гривень, 53 гривні. Ми знайшли потім цю жіночку, вона сказала, що не може донатити велику суму, але може економити. Я навіть в інтернеті про це писала та багатьом розповідала. Деякі військові, коли цю історію чули, сльозу пускали, бо це для них дуже важливо.
Ще одна наша місія зараз втримати хлопців, щоб вони не почали воювати заради війни, бо таке теж може бути. Бо війна теж затягує. Наші Захисники мають бачити, що вони воюють за таких людей, як ця жінка. Тому між нами має бути зв’язок.
Я бачу очі цих похилих людей. Вони горять, якщо вони бачать, що до них хтось приїхав. Не просто привезти гуманітарку та підгузки, а приділити час. Я колись в шахи грала з чоловіком, він такий радий після цього був. Буває я кекси їм приготую, а вони такі щасливі. Їх непогано годують, але коли ці люди похилого віку розуміють, що це щось саме для них, немов іскра загоряється.
Чому ви навчилися завдяки волонтерству?
Довіряти людям. Насправді ця приказка: “Не май 100 рублів, а май 100 друзів” працює. Бо не маючи жодної копійки в кишені, ти можеш вирішити безліч питань, якщо до тебе є довіра. Так, наприклад, завдяки тому, що я просто запитала у людей які мені довіряли, хлопці на фронті отримали три бочки для палива, які коштують шалені гроші.
Чи плануєте ви після Перемоги повертатися на Луганщину?
Складне питання. Не знаю навіть що й сказати. У мене велика родина і ми будемо все разом вирішувати. За час війни різні настрої були. Спочатку я хотіла повернутися та жити на Луганщині. Потім – ні. Бо вирішила, що не хочу повертатися в оточення, яке привело “руський мір” в мою домівку. Зараз нічого сказати не можу. Планую дочекатися інформації про чоловіка. Хочеться, щоб він повернувся живий, а далі вже подивимось.
А продовжувати займатися волонтерством плануєте?
Звичайно. Після Перемоги нас чекає ще більше роботи, бо попереду не лише реабілітація військових, а й поранених цивільних. До того ж треба буде розв’язувати екологічні питання, бо ми зараз навіть уявити не можемо що коїться на Донеччині та Луганщині.
Ще є така проблема: багато військових залишились без родин. Жінки їхні виїхали за кордон та за 2,5 роки вже нові сім’ї створили. Вони не повернуться. І ось хлопці залишилися в Україні з власним горем сам на сам. З цим теж щось потрібно робити. Їм потрібно займатися з психологом. Можливо треба буде організовувати клуби знайомств.
Я колись чекала чоловіка у відпустку, а мені деякі військові кажуть: “А ми не йдемо. Нам нікуди”. Дома в багатьох залишилися на окупованій території, а тут їх ніхто не чекає. Треба буде робити щось для таких хлопців.
А найближчі плани у вас які?
Відкрити геріатричний центр на Вінниччині та продовжувати допомагати фронту. Бо потрібно багато. Ось хлопці вийшли з якогось населеного пункту і знову ми маємо збирати та закуповувати все необхідне. Їх обстріляли росіяни, у них все згоріло, і знову новий збір.
Рік тому хлопцям-мінометникам зі 110 бригади ми купили черговий планшет. Мене запитали у фейсбуці чому ми тим самим військовим знову збираємо на планшет, і чому вони необережно з технікою поводяться. Але перед тим мені один з військових надіслав світлину попереднього планшета, я дивлюся, а в ньому три дірки. Я лише спитала: “Всі живі?” Він каже: “Так”. Після того я навіть не питаю у них що трапилося з речами, які ми надсилали їм перед тим. Вони кажуть: “потрібна допомога”, а ми все шукаємо.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”
