Олег Сподін пішов на фронт добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. У лютому 2023, під час евакуації поранених, чоловік разом з побратимами потрапив під ворожий обстріл. Той день змінив його життя назавжди: тяжке поранення, яке розтрощило колінний суглоб, змусило лікарів ампутувати ногу. Під час реабілітації чоловік захопився стрільбою з лука, що стала для нього новим викликом. Зараз він активно бере участь у різних адаптивних змаганнях, показуючи, що сила духу може здолати будь-які труднощі. Своєю історією Олег поділився з журналістом “Pro100Media”.
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Після закінчення вишу у 2014 році я працював маркшейдером на Єристівському гірничо-збагачувальному комбінаті на Полтавщині. Зараз готуюсь до повернення на підприємство. Буду працювати на новій посаді, бо до обов’язків гірничого інженера не зможу вже повернутися через отримане поранення.
Яким ви запам’ятали початок повномасштабного вторгнення?
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 я був на нічній зміні. О 4-й ранку по корпоративному радіозв’язку хлопці водії повідомили, що почалось повномасштабне вторгнення. Тоді Україну вже почали обстрілювати й стало зовсім не до роботи.
Як і більшість чоловіків я пішов до ТЦК, але мені відмовили, бо прописаний я в іншій області. Тому я став самооборонцем: підвозив гуманітарку, допомагав будувати блокпост та таке інше.
Але згодом мені зателефонували з ТЦК моєї області й в кінці березня я поїхав. Мобілізувався в травні, одразу поїхав на навчання до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Там були для мене, так би мовити, курси підвищення кваліфікації, бо раніше я закінчив військову кафедру, маю офіцерське звання. Через місяць я потрапив до лав 14 окремої механізованої бригади.
Де побували ви за час повномасштабного вторгнення та які обов’язки виконували?
Почав службу на посаді командира кулеметного взводу, пізніше став командиром механізованої роти, після поранення мене вивели поза штат та залишили офіцером штабу. Сказали, що згодом повернуть мене на минулу посаду. І ось коли взимку 2023 я повертався для прийняття посади командира роти, отримав поранення коліна, ногу довелося ампутувати.
Перші бойові завдання виконував біля Соледару на Донеччині. Пізніше – на Харківському напрямку під Куп’янськом.
Що найстрашніше ви побачили на війні?
Мабуть, найстрашнішого я й не бачив. Для мене найстрашніше, якби довелося збирати побратима по частинах. Або дітей. Бо це війна, всяке може статися. Але мені не довелося цього побачити. Загиблих ми виносили, але тіла хоч цілі були, а це трохи легше сприймається.
За яких обставин ви отримали поранення?
Це сталося під час евакуації поранених бійців 15 лютого, я допомагав хлопцям. Над нами висів ворожий дрон та корегував обстріли. Одна міна прилетіла прямо по побратимах, які стояли біля мене. Вони загинули, а мені розтрощило колінний суглоб.
Як довго проходило лікування та реабілітація?
Лікувався довго, бо було зараження ноги. Медики довго чистили, потім вона загоювалась. Але загалом лікування пройшло добре. Для реабілітації та протезування нам порадили звернутися в медичний центр “Superhumans” у Львові. Там сказали, що мені треба зробити реампутацію: скоротити кістку, вирізати те, що не треба. Переніс ще одну операцію, знову чекав поки все загоїться. А саме протезування почали в серпні.
Довго ви прилаштовувались до протеза?
Швидко, бо було бажання. Допомогли постійні тренування та ходьба. У мене є знайомі, що довго сиділи у колісному кріслі й потім довго звикали до протеза, бо на кріслі їм зручніше було. Я цього не розумію, але у кожного своє життя. 7 серпня 2023 року я вперше став на протез, через тиждень я вже робив по 5-6 тисяч кроків на день, а 31 числа мене виписали. На той момент я ходив з однією милицею, чисто для підстрахування.
Хто підтримував вас?
Родина та близькі люди. Це головна підтримка для кожної людини.
Коли ви захопилися стрільбою з лука?
Познайомився зі стрільбою з лука я в серпні 2023 року під час протезування в центрі. До нас приїхали ветерани, які брали участь в “Іграх Нескорених” у 2023 році. Вони розповіли про стрільбу та інші види адаптивного спорту, сказали, що взяти участь у змаганнях може кожен охочий. А також нам дали можливість постріляти, я спробував й мені сподобалось.
В жовтні я зареєструвався та взяв участь у змаганнях ветеранів “Кубок воїна”. Там я познайомився з одним з переможців Ігор Нескорених, ми переписувались і я дізнався, що почнуться тренування. Так я почав удосконалювати свої навички в стрільбі з лука. Тренувався з листопада по березень п’ять разів на тиждень.
В грудні я взяв участь у відборі на United States Air Force Trials 2024. І хоч у збірну не потрапив, “настріляв” на третє місце. У травні-червні взяв участь у відборі до Ігор Нескорених. У лютому були ще змагання у Луцьку, але я тоді захворів на ковід та пропустив чемпіонат.
Зараз ви продовжуєте тренування?
На жаль, поки ні. Я повернувся на Полтавщину та зараз шукаю місце для тренувань. Тут немає обладнання для стрільби, тому найближчим часом хочу спробувати обладнати місце для себе.
Як, на ваш погляд, адаптивні види спорту можуть допомогти ветеранам під час реабілітації?
Адаптивний спорт – це певне ветеранське ком’юніті, спілкування з однодумцями. До того ж це відвертає хлопців від поганих думок. Займаючись, кожен може ставити собі мету та ставати краще.
Чим з’явилися у вас нові хобі?
Окрім стрільби з лука, я люблю подорожувати. Ось нещодавно Львівщину побачив, там дуже гарна місцевість та гори.
Які у вас найближчі плани?
Намагаюся не планувати, бо так буває, що сплануєш, а воно не виходить. По ходу п’єси, як то кажуть, буду дивитися. У мене дружина планує. Ось вона на пів життя може запланувати, а я на тиждень лише.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
Залиште коментар
Розгорнути ▼