З самого початку повномасштабного вторгнення волонтерський рух в Україні став одним з найважливіших інструментів на шляху до нашої спільної Перемоги. Волонтери стали посередниками між військовими та цивільними, вони збирають і передають допомогу для вимушених переселенців та мешканців прифронтових міст, рятують постраждалих тварин та кожен день виконують безліч завдань.
Сьогодні гостя “Pro100Media” краматорка Дар’я Баглай, яка розповіла як стала на шлях волонтера та про роботу фонду, в якому працює, зауважила чого не хватає волонтерському руху та поділилася де мріє відсвяткувати День Перемоги.
Дар’я, як ви почали займатися волонтерством?
Розпочну з того, що я доволі молода, мені 21 рік. Війну я вперше побачила у 2014, коли мені було 12 років. Тому повномасштабне вторгнення я, звичайно, сприйняла інакше, ніж більшість мешканців України. Вже 8 років я бачила, як мої батьки активно займалися волонтерством. До цього тато та мати ніколи не були залучені до чогось подібного, але активізувалися та почали допомагали українським військовим. Вони об’єднувалися з друзями, робили все згуртовано. Ця діяльність захопила й мене.
За 9 років наше покоління, сучасна молодь Донеччини, стала свідомішою, ніж в інших регіонах нашої країни, тому що активно брали участь у різноманітних патріотичних заходах, слідкували за автопробігами, плели маскувальні сітки в школі, збирали речі для військових, спілкувалися з вимушеними переселенцями, вчилися разом з ними, допомагали їм соціалізуватися, переживали почуті від них історії. Зараз я розумію, що наш досвід дійсно унікальний.
Зараз багато моїх знайомих чи однокласників вчаться у військових вишах, вони прагнули долучитися до боротьби, яку ми, як діти Донеччини, переживали декілька років.
Тому повномасштабне вторгнення я зустріла як молода, але вже досвічена волонтерка. В перші дня я з Києва, в якому жила та навчалася вже 4 роки, одразу поїхала до Краматорська. В місті ми організувалися з моїми ровесниками: збирали речі для переселенців з нових гарячих точок, які утворювались в області майже на наших очах, готували для військових їжу та гарячі напої. Разом з однокласником ми створили плакати та розвішали їх вулицями міста, допомогли обладнати бомбосховища. Пізніше повернулася в столицю, тому що ситуація там більш-менш вирівнялася, а в Краматорську була напруженою. У Києві я долучилася до роботи благодійного фонду «МИЛОСЕРДЯ ТА ЗДОРОВ’Я» як волонтерка у напрямку роботи з військовослужбовцями. Зараз я знаходжусь на посаді виконавчої директорки.
Робота зосереджена у напрямку тактичної медицини, медичного забезпечення військових частин та медичних закладів у прифронтових та фронтових населених пунктах України.
Яким ви пам’ятаєте початок війни у 2014?
Насправді дуже мало залишилося в пам’яті, тому що багато речей в ті роки дітям подавалися інакше, щоб ми простіше це сприймали. Але я гарно пам’ятаю початок війни на Донбасі. Коли ворожі бойовики заходили у Слов’янськ, ми з класом були на екскурсії на кінній фермі. Ми почули автоматні черги. Думаю, тоді вони стріляли для залякування місцевого населення. Одразу почала телефонувати мамі, спочатку вона мені не повірила, сказала, що з таким жартувати не можна. Тоді я, хоч й була маленькою дитиною, зрозуміла, що попереду буде щось страшне, якщо навіть дорослі не можуть повірити в те, що відбувається.
Я не можу сказати, що на початку війни отримала якісь душевні травми, але те, що в мене з дитинства закладали батьки, тільки укріплювалось. Взагалі в мене дуже патріотична родина, тому мене так й виховували. В нашій родині було звично розмовляти українською мовою ще до 2014 року. В мені також виховали любов та повагу до українського війська.
Хочу також відзначити, що я вчилася в краматорській школі № 25, де вчителі дуже гарно та доступно все нам пояснювали та підводили до правильних висновків, організовували та підтримували.
Розкажіть, чим займається благодійний фонд, в якому ви працюєте?
Пріоритет для нас зараз – військові. Ми надаємо їм фізичну та моральну допомогу. Зараз ми почали надавати також психологічну допомогу. До військових приїздять спеціальні мобільні групи, які спілкуються з ними, виявляють проблеми та допомагають.
Допомагаємо ми й цивільним, інколи – тваринкам. Наприклад, коли на Каховській ГЕС сталася трагедія, ми одразу поїхали рятувати тварин. Взагалі ми намагаємося допомагати всім, хто цього потребує.
Які зараз настрої у хлопців та дівчат на передовій?
Питання психологічної допомоги, яку ми зараз просуваємо дуже актуальне, тому що психіка військових втомлюється. Звичайно, всі військові, з якими ми маємо можливість зустрітися, потребують індивідуальної психологічної підтримки. Цього не вистачає, тому що військових багато. Здається, що й волонтерів теж багато, але в порівнянні з бійцями дуже мало. До того ж це мають бути саме волонтери-психологи.
Але якщо говорити загалом, настрій у наших захисників бойовий. На цей час, не дивлячись на те, що деякі підрозділи потерпають від втрат, більшість військових частин вже сформувалися як структури та спрацювалися. На сьогодні я схильна вважать, що військо як ніколи мобілізоване, структуроване та має розуміння що робити. У військових зараз налагоджена комунікація з волонтерами, на стабільну допомогу яких вони можуть розраховувати. До того ж за останні півтора року виховалось нове покоління військових командирів, які, на мою думку, доволі впевнено ведуть своїх підлеглих у бій.
Зараз ви часто буваєте в Краматорську?
Насправді через те, що я маю багато обов’язків зараз не можу дозволити собі часто брати участь у поїздках нашої команди на Донеччину. Але я намагаюсь поєднувати приємне з корисним. В мене мати з молодшим братом знаходяться в Краматорську, тому, як тільки є можливість, я відвідую місто. Так я можу і з рідними побачитися, і зробити корисну справу. Я саме у волонтерство й пішла саме через те, що хотіла допомагати рідному краю. Загалом вдається приїхати додому приблизно раз на місяць.
Як, на ваш погляд, змінився Краматорськ?
Всі ми знаємо, що до початку повномасштабного вторгнення місто активно розвивалося. Зараз, звичайно, багато що на паузі. Зупинилося багато сфер та й взагалі життя у місті. Мені дуже болить за нашу освітню, культурну та спортивну сфери. Це напрямки, в яких Краматорськ показував непогані результати.
Але, незважаючи ні на що, я дуже пишаюся рідним містом та дуже його люблю. Хоч я й поїхала вчитися у велике місто, я ніколи не ставилися до Краматорська як до колгоспу чи села, як деякі жартують. Завжди ставилася до Краматорська з гордістю, вважаю, що місту є чим пишатися.
Зараз мені приємно чути від військових, з якими я спілкуюся, що Краматорськ – це серце. Донеччини. Насправді сьогодні це й гуманітарний, й евакуаційний, й медичний центр області. Неабияк приємно стояти на краматорському вокзалі та бачити всі ці зустрічі, всю цю шалену романтику військових з їхніми родинами та місцевих, які повертаються додому.
Так, у деякому сенсі Краматорськ зараз зупинився, але місто набуло нових фарб. Місто живе. Зараз це потужний прифронтовий центр. Краматорськ гідно переживає ці важкі часи. Пишаюся ним!
Нещодавно ви отримали диплом бакалавра. Як війна позначилась на вашому навчанні?
Звичайно, є сум від того, що фактично студентські роки в нас вкрали. Так вийшло, що на очній формі я навчалася лише перший семестр першого курсу. Потім почалася епідемія коронавірусу, пізніше – велика війна. Відповідно, весь час, який мав бути приділений навчанню, студентським розвагам, екскурсіям був витрачений то на карантин, то на війну. Чесно, не вистачило мені студентських подій у житті, але, я вважаю, що викладачі Київського національного університету імені Шевченка, де я навчалась, дуже відповідально підійшли до того, щоб забезпечити нас знаннями. Принаймні на моєму філософському факультеті педагоги дуже старалися дати нам корисну базу, яку б ми, скоріш за все отримали й під час очного навчання. Ті хто хотів – вчилися. Мені більш турбує напрямок студентських розваг, самоврядування та інших подій, які б могли відбутися.
Взагалі я дуже активна людина. В Краматорську, навчаючись в школі, я була президентом навчального закладу, командиром класу, брала участь в олімпіадах та конкурсах. Тому в студентські роки мені цього не вистачило.
Розкажіть про порятунок тварин у Херсоні. Як це відбувалося та що запам’яталося під час поїздки?
Як я вже казала, в пріоритеті для нашого благодійного фонду – це люди, але через ту трагедію, яка сталася, постраждала велика кількість тваринок. Вони виявилися більш ураженими та беззахисними, ніж люди. Поїздка в Херсон була моєю ініціативою, тому що я дуже люблю собак. Попри те, що тоді була запланована інша поїздка, я вмовила частину команди поїхати зі мною.
Херсон тоді був перенасичений волонтерами, і за кожну собаку майже треба було “боротися”. Тоді ж ворог почав обстрілювати місто, тому доступ волонтерів до точок евакуації був обмеженим. Наша команда прийняла рішення поїхати за територію Херсону, ближче до самого Дніпра, майже під Антонівський міст. Там була серйозніша ситуація й жоден волонтер не відвідав цю територію. А це був вже третій день після трагедії.
Звичайно, там було кого рятувати. Ми вивезли чотирьох собак. Могли б більше, але почалися обстріли. Двох собак ми зняли з ціпків у підтоплених дворах, двох передали нам місцеві. Ми привезли тварин до Києва, провели всі медичні обстеження, пролікували та знайшли їм нові сім’ї. Досі ми переписуємося з цими людьми, дізнаємося як справи у тих собачок. До речі, попри те, що всі тваринки виховувались в інших родинах, вони виявились дуже тактильними, одна тільки була перелякана, тому що вона мала цуценят, яких ще до підтоплення забрали люди.
Приблизно через тиждень після того, як ми вивезли собак я отримала повідомлення від місцевих з подякою за те, що ми забрали чотирилапих. Розповіли, що та вулиця, звідки ми їх евакуювали, була знищена в результаті потужних артобстрілів. Тому цих собачок вже могло й не бути.
Чи були випадки, коли ворог намагався завадити вашій діяльності?
Наша команда постійно здійснює поїздки в гарячі точки. Тому, звичайно, кожного разу вони заважать нам обстрілами. Тоді просто у деякі населені пункти дуже важко дістатися, щоб допомогти людям. Періодично також якісь боти нападають на наші інтернет-сторінки, тому що ми багато публікуємо інформації про ситуацію в містах та різноманітні заходи, які проводимо. Але я б не сказала, що вони нам дуже заважають. Заважає ворог взагалі своєю присутністю на території України. З ними борються Збройні Сили, а наша задача – бути надійним тилом.
Що найбільш вражає вас під час роботи?
Сили та мужність наших людей. Я кожен день дивуюся скільки українців різними способами наближають нашу Перемогу. Жертвують здоров’я, час, гроші, інші ресурси. Зараз багато у мережі розповсюджується меседжів про те, що хтось щось не робить, і що міг би робити. Все це дуже сумно. Я намагаюсь фокусуватися на тому хто та чим займається. А роблять багато. Нам пощастило, що в нашій команді є стільки крутих людей, які з різних куточків України, та навіть з інших країн, роблять дивовижні речі.
Під час поїздки на Донеччину на минулому тижні я зустрілася з родиною, де тато – військовослужбовець після поранення волонтерить. Мама – волонтерить з 2014 року, син, який на декілька років молодший за мене – ремонтує автівки для Збройних Сил, донечка – сортує гуманітарну допомогу. Такі люди надихають.
Ще одна історія. Колись, з Краматорська ми поверталися повністю завантажені гуманітаркою. Мої друзі волонтери передали багато всього необхідного для військового шпиталю в центральній частині України. Раніше я б ніколи не подумала, що моєю мотивацією будуть інші люди.
Особисто на вас як вплинуло волонтерство?
З одного боку я стала чутливішою до людей, тому що чую історію кожного, з іншого – черствішою, тому, що запитів багато і не завжди встигаєш всім відразу допомогти. Я стала більш свідомою, чуйною, але водночас більш прагматичною. Стала багато часу приділяти роботі.
Що, на ваш погляд, сьогодні бракує волонтерському руху в Україні?
У волонтерстві бракує бігунів на довгі дистанції. Зараз найкрутіші волонтери – це люди, які працюють стабільно. Неважливо, повна це зайнятість чи ні. Можливо, цього не вистачає не лише в українському волонтерстві.
Чи продовжите ви займатися волонтерською діяльністю після Перемоги?
Так. Звичайно, волонтерство буде набувати інших форм, ніж зараз. Але ми однозначно будемо продовжувати. У нашої команди є дуже велика мрія – реабілітація ветеранів, які потребуватимуть нашої підтримки. У нас є крутезні лікарі, провідні фахівці. Тому у майбутньому це буде благодійна, психологічна та фізична реабілітація наших захисників.
Як можна потрапити до вашого фонду як волонтер?
Написати нам й надалі, в залежності від навичок та бажань, ми знайдемо людині роботу. У мене є багато знайомих з Краматорська, які дистанційно є волонтерами нашого фонду.
Чим ви займаєтесь крім волонтерства?
Навчаюся. Я вступила на магістратуру за спеціальністю “Журналістика” у КНУ імені Шевченка. Цікавлюся журналістикою, іноді пишу матеріали. Та й взагалі мрію займатися цим професійно. До речі, зараз ми просуваємо ще один проєкт, висвітлюємо події на фронті. Іноді я згадую, що я студентка та зустрічаюся з друзями. Багато подорожую. Робила це активно й до повномасштабного вторгнення, намагаюся робити це зараз. Це здебільшого волонтерські поїздки, але за цей час я побачила багато нових міст.
А взагалі 80% свого часу я приділяю роботі в фонді, тому що ми в дорозі спимо, їмо, можемо ночувати в офісі, коли треба вранці чи пізно ввечері прийняти вантаж.
Як проходить ваш звичайний день?
Здебільшого це робота в штабі фонду, ми зустрічаємося о 8 чи 9 ранку всією командою, щоденно проводимо наради, обговорюємо ситуацію та плани на день. Я координую команду, спостерігаю, що відбувається по всій лінії фронту, але мої улюблені дні ті, коли ми кудись їдемо, відвідуємо військові частини, спілкуємося там з хлопцями та дівчатами, разом вечеряємо та багато балакаємо.
Що в першу чергу зробите коли в Україні настане Мир?
Я б дуже хотіла відсвяткувати День Перемоги вдома в Краматорську. Хочу, щоб зібралася вся моя родина. Дуже хочу побачити батька, який зараз також захищає Україну. Та й взагалі я дуже сумую за містом.
Які ваші плани на майбутнє?
В першу чергу, перемогти та залишитися в волонтерській історії надовго. Планую приділяти цьому багато часу, зокрема допомозі військовим. Закликаю всіх допомагати захисникам після Перемоги, адже ми завжди будемо їхніми боржниками.
